В городищі гостей прийняли Толіма і ксьондз Калеб. Звістка про те, що якісь добрі люди привезли пана, блискавкою облетіла залогу. Та коли слуги побачили, яким вийшов з рук хрестоносців їхній пан, зірвалась така буря погроз і обурення, що якби в спиховських підземеллях знайшовся ще який-небудь хрестоносець, ніяка людська сила неспроможна була б врятувати його від страшної смерті.

Верхові «парубки» хотіли одразу сідати на коні, їхати на границю, схопити, скільки вдасться, німців і покласти їх голови до ніг свого пана, але Мацько вгамував їх, бо знав, що німці сидять по містечках і городищах, а сільська людність — це ті самі поляки, тільки що живуть вони під гнітом чужинців. Проте ні гомін, ні крик, ні скрипіння колодязних журавлів не розбудили Юранда, якого перенесли на ведмежій шкурі з воза в кімнату на ліжко. Коло нього залишився ксьондз Калеб, його давній друг, що любив Юранда, як рідного, й почав молитися, щоб Христос повернув нещасному очі, язика й руку.

Зморені подорожні, поснідавши, також пішли відпочивати. Мацько прокинувся вже геть після полудня і наказав слузі покликати Толіму.

Знаючи від чеха, що Юранд перед виїздом наказав усім коритися Збишкові й устами ксьондза віддав йому в спадщину Спихов, він звернувся до старого владним тоном:

—Я — дядько вашого молодого пана, і поки він не повернеться, управлятиму Спиховом.

Толіма схилив свою сиву, трохи подібну до вовчої голову і, приклавши долоню до вуха, запитав:

—Отже, ви, пане, шляхетний рицар з Богданця?

— Так,— відповів Мацько.— Звідки ти про мене знаєш?

—Тут вас дожидав і питав про вас молодий пан Збишко.

Почувши це, Мацько забув про свою поважність, схопився на ноги і крикнув: — Хіба Збишко в Спихові?

Був, пане. Два дні тому виїхав.

Боже мій! Звідки ж він прибув і куди поїхав?

—Прибув з Мальборга, по дорозі заїжджав у Щитно, а куди виїхав — не сказав.

Не сказав?

Може, сказав ксьондзові Калебові?

— Ой господи милостивий! Це ж ми розминулися!— б'ючи себе по стегнах руками, промовив Мацько. А Толіма приклав долоню й до другого вуха:

Як кажете, пане?

Де ксьондз Калеб?

У старого пана, коло його ліжка.

— Покличте його! Або ні... Я сам до нього піду. — Я його покличу! — сказав старий і вийшов. Але перш ніж він привів ксьондза, прийшла Ягенка.

—Иди-но сюди! Знаєш що? Два дні тому тут був Збишко.

Вона вмить змінилась на обличчі, а ноги в тісних смугастих холошах помітно затремтіли.

—Був і поїхав? — спитала вона схвильовано.— Куди?

— Два дні тому, а куди — може, ксьондз знає.

— Треба йти до нього! — рішуче сказала дівчина.

За якусь мить увійшов ксьондз Калеб. Гадаючи, що Мацько викликав його, щоб спитати про Юранда, він, не ждучи запитання, сказав; — Ще спить.

— Я чув, що тут був Збишко? —вигукнув Мацько.

—Був. Два дні тому як виїхав.

Куди?

Він і сам не знав... Шукати... Поїхав до жмудської границі, де зараз війна.

Ради бога, розкажіть, отче, все, що про нього знаєте!

Знаю тільки те, що чув від нього. Був він у Мальборзі, здобув там заступництво магістрового брата, який вважається у них найпершим рицарем. З його наказу Збишко може шукати по всіх замках.

Юранда і Дануську?

Так, але Юранда він не шукав, бо йому сказали, що той уже помер.

Розкажіть усе спочатку.

Зараз, нехай тільки віддихаюсь та опам'ятаюсь, бо повертаюся з іншого світу.

Як так з іншого світу?

З того світу, куди конем не доїдеш, а з молитвою дійдеш. Від ніг Ісуса Христа, якого я просив змилуватись над Юрандом.

Ви просили чуда?.. Маєте таку силу? — з великим зацікавленням спитав Мацько.

Я не маю ніякої сили, але її має спаситель, і коли він захоче, то поверне Юрандові й очі, і язика, і руку...

Якщо захоче, то, звісно, зробить,— відказав Мацько,— хоч ви й не про абищо просили.

Ксьондз Калеб нічого не відповів, може, тому, що недочув, бо очі у нього були якісь затуманені, видно, що він недавно справді щиро молився.

Ксьондз закрив обличчя руками і деякий час мовчав. Нарешті він стрепенувся, протер рукою очі і сказав:

Тепер питайте.

Яким чином Збишко сподобався самбійському війтові?

Він уже не війт самбійський...

Це мені байдуже... Ви думайте про те, про що я питаю, і розказуйте, що знаєте.

Сподобався він йому на турнірі. Ульріх любить битися на герцях, отож бився і з Збишком, бо в Мальборзі дуже багато гостей-рицарів, для яких магістр влаштував змагання. Трапилось так, що в Ульріха коло сідла лопнула попруга, і Збишко легко міг збити його з коня, але він, побачивши це, кинув списа на землю і ще й підтримав супротивника.

— Ага! Бачиш! — вигукнув Мацько, звертаючись до Ягенки.— І за це його Ульріх полюбив?

Еге ж, за це він його й полюбив. Не хотів уже з ним битися ні гострими, ні тупими списами і полюбив його. А коли Збишко розказав йому про своє горе, Ульріх, дбаючи про рицарську честь, страшенно розгнівався й повів його до свого брата, магістра, скаржитись. Дай йому боже за це спасіння, бо небагато з-поміж хрестоносців таких, котрі люблять справедливість. Казав мені також Збишко, що батато допоміг йому своїми свідченнями на його користь і пан де Лорш, якого хрестоносці шанують за знатний рід і багатство.

Що ж з тієї скарги та свідчень вийшло?

Вийшло те, що великий магістр суворо наказав щитнинському комтурові негайно одіслати до Мальборга всіх спиховських бранців, не виключаючи й Юранда. Про Юранда комтур відписав, що той помер від ран і похований у Щитні біля костьолу. Інших бранців, серед яких була й придуркувата дівка, він одіслав, але нашої Данусі з ними не було.

Казав зброєносець Глава,— відповів Мацько,— що той — вбитий Збишком при мазовецькому дворі— Ротгер також згадував про якусь недоумкувату дівку. Він казав, що хрестоносці вважали її за Юрандівну, а коли княгиня зауважила йому, що вони знали справжню Юрандівну й бачили, що вона не недоумкувата, він відповів: «Воно-то правда, але ми думали, що її підмінила нечиста сила».

Це саме написав і комтур магістрові: дівка, мовляв, у них була не ув'язнена, а тільки на догляді, бо вони одбили її у розбійників, які присягалися, нібито вона і є підмінена Юрандівна.

— І магістр повірив?

—Він і сам не знав, вірити йому чи ні, але Ульріх так розгнівався, що наполіг перед братом, аби той послав у Щитно орденського урядовця, і магістр так і зробив. Та коли вони приїхали до Щитна, то вже не застали старого комтура, який виїхав у східні землі на війну з Вітольдом, а застали тільки підвійта, котрому урядовець наказав одімкнути всі підвали й підземелля. Вони обшукали все, але нікого не знайшли. Допитували вони й людей. Один з таких свідків сказав Збишкові, що багато чого можна довідатись від капелана, який розуміє німого ката. Але ката забрав з собою старий комтур, а капелан виїхав до Кролевця на якийсь духовний конгрес... Вони туди часто з'їжджаються і надсилають папі скарги на хрестоносців, бо і ксьондзам під ними доводиться тяжко...

Дивно мені тільки, що вони не знайшли Юранда!— зауважив Мацько,

Його, мабуть, старий комтур ще перед тим випустив. Таке звільнення жорстокіше за вбивство. Їм хотілося, щоб він намучився перед смертю більше, ніж може витримати людина в його стані. Сліпий, німий і без правої руки — господи милостивий!.. Ні додому не втрапить, ні хліба не випросить, ні дороги не спитає... Вони сподівались, що він умре десь під тином з голоду або забреде в якусь воду і втопиться... Що вони йому залишили? Нічого, тільки пам'ять, ким він був, та усвідомлення своєї нікчемності. А це ж мука з мук!.. Може, він десь там під костьолом або над шляхом сидів, а Збишко проїжджав і не впізнав його. Може, й він чув Збишків голос, та не міг до нього озватись... Ех! Про це не можна без сліз і подумати!.. Це просто чудо господнє, що ви на нього натрапили, і він зробить ще більше, хоч про це благають його мої грішні й недостойні уста.

А що ще казав Збишко? Куди він мав їхати? — питав далі Мацько.