Дідусь уважно дивився зі збільшеної фотокартки на страшенний гармидер у кімнаті, який буває в останню ніч перед далекою дорогою. Втім, неможливо було назвати дідусем юного хлопця зі сліпучою усмішкою і кубиками на комірі. Він зник у страшній коловерті тридцять сьомого за декілька місяців до того, як став батьком. У рамі великого формату ще декілька знімків тих років: дідусь і бабуся у військовому санаторії на Кавказі… бабуся – яка вона була молода тоді! – разом з чоловіками й жінками з дідусевого села на Полтавщині… Чорно-білі фотокартки мають чар того часу, коли світлини були подією, коли в них вкладали душу.

В цю ж саму раму Оксана вклала яскраве кольорове фото, на якому вона припадає до плеча русявого хлопця з відверто кельтським обличчям. Мама одразу ж здригнулась від доньчиного блюзнірства, переставила світлину до книжкової шафи, повернула його тильним боком. Дочка повернула знімок обличчям до людей, хоча й лишила у шафі. Тепер двадцятисемирічний дідусь і сорокарічний наречений онуки дивляться одне одному у вічі приязно і доброзичливо. Ніби й немає між ними неймовірної прірви.

Стрілки годинника вже давно відлічують нову добу. О п'ятій ранку прибуде таксі до аеропорту. Посеред кімнати дві порожні дорожні валізи. Навколо безладно розкидано шмаття, книжки, документи, а на підлозі сидять дві жінки, не знаючи, як усьому цьому дати раду. Все це ще треба запхати, а головне ще стільки треба сказати одна одній. Саме зараз, у цю чорну осінню холодну ніч.

- Добре, що бабуся не дожила…

- Ти в своєму репертуарі, мамо.

- Вона б не зрозуміла. Твого Рона.

- Богдана вона розуміла? Олега розуміла? Борьку Веймаровича розуміла?

- Забагато в тебе…

- Ти просто забагато про мене знаєш. – І, мабуть, не все! А ти про мене знаєш усе! І я тобі як на Божому суді – як на Божому суді кажу: в мене, окрім твого батька, нікого не було! І в бабусі нікого не було!

- За законами жанру в тебе взагалі нікого не повинно було бути.

- Якого жанру?

- Мелодраматичного. Не зустрівся такий, як дідусь, значить треба було сидіти і, як ти висловлюєшся, не бруднитися.

- Яка мелодрама? Що ти таке кажеш? Ти при розумі? Чи від радощів, що схопила закордонні штани, тобі розум відібрало? Те, що було з дідусем, і як його усе життя любила бабуся – це, як на тебе, мелодрама?!

- Ні, не мелодрама! То була трагедія, я не настільки не оцінюю ситуації, як вважаєш ти… Але цей іконостас, цей культ предків, що загинули в часи культу особи, це вже, погодься, мелодрама.

- Боже, які ми різні, які ми різні… Я не вірю, що ти моя дочка…

- Це тато міг не вірити, а ти…

- Ти маєш рацію, мені не варто було виходити заміж, якщо не зустрівся такий, як твій дідусь. Ти – то Божа кара мені за те, що я… що я…

– Зрадила ідеалам юності, – підказала дочка.

- Саме так! В мене, на відміну від тебе, ідеали юності були! – І в мене, на жаль, були! Ти справді про мене не все знаєш…

- Чого? Чого я про тебе не знаю?

- А як я везла у валізі десять ксероксів зі щоденників Винниченка, щоб роздати їх надійним людям, які читатимуть?

- Коли? Коли це було, доню?

- Тоді, коли за це могли якщо не посадити, то виключити з університету! Це було в розхитаному холодному поїзді, а нам з Богданом було жарко від – о Господи! – юної любові!

Ми були певні, що за нами пантрують, провідник носив чай із сусіднього вагона, думали, в Києві на нас чекає бозна-що!

- Тоді за це справді могло бозна-що бути! А ти кажеш, що я забагато про тебе знаю! І як же воно обійшлося?

- Нічого, доїхали! І довезли! І розповсюдили! Та це ще не все! А після другої поїздки його викликали! А мене ні!

Але я сама пішла! І розповіла їм, що ми возили джинси з метою їхнього, джинсів, розпродажу! І нам сказали, що спекуляція ганьбить образ радянського студента столичного вузу!

- Доню, навіщо ти тоді це робила! Ще ж бабуся була жива! Якби з тобою щось сталося, вона б цього не пережила!

А мені ти брехала в очі, мовляв, до Львівської бібліотеки, тобі потрібен польський період…

- А я відчувала, що рятую героя нації! Гос-споди, як я його любила! Я тоді думала, що мені Бог послав таку ж любов, як і бабусі з дідусем… А чим все закінчилося? Матусі рятівника нації твоя донька не підійшла! Не навчила ти її пекти пироги й солити огірки! А він, як теля корову, обрав матінку!

- Боже, Боже, а ти стільки років розповідала, це ти почала зустрічатися з Борисом, тому й посварилася з Богданом! Чому ти так не довіряла мені? Я в тебе не заслужила? Богдан маму послухав! А тобі мати була завжди чимось побічним!

- Яке це має значення зараз? А що б воно було, якби я зациклилася, скажімо на Олегові? Бігала б зараз по наркологах! Кодувала його від алкоголізму! І заради чого? Заради просторікувань на п'яну голову, що все гине? Пожертвувати життям для якогось нікчеми, як ти своїм для покійного батька?

- Так, пожертвувала! Пожертвувала усім життям для твого батька! І він був зовсім не те, що дідусь! Але ти прекрасно знаєш, ЩО нас поєднало! В нас були спільні долі!

Він також був сином репресованого! Хоча, звичайно, його мати – зовсім не те, що наша бабуся! Вона і квартири зуміла добитися, і персональної пенсії! А наша бабуся тільки й мала в житті, що цей портрет і нас з тобою!

- У квартирі Богдана Тарасюка на стіні такий же портрет!

Тільки не кубики, а вишита сорочка!

- Але скільки? Скільки можна мати усього цього? Богдан!

Борис! Олег! Ще хтось! І нарешті цей… Рон! Які в них усіх іддіотські імена – сиві скроні в дядьків, а все Тед, Піт, Міл, Рон…

- А дідусь у двічі меншому віці вже командував полком!

- Та не насміхайся ти над дідом, нікчемо! Раніше таким мазали поріг бозна-чим, а тепер з ними укладають шлюбний контракт!

- А ти б організувала бабів з нашого під'їзду на санкції проти розпутної дочки! Вони б із задоволенням!..

Заплакана дочка почала безладно кидати до сумок усі підряд речі, що лежали на підлозі. А заплакана мати зі стогоном схилила голову на руки…

- Нічого не поробиш, і це, очевидно, треба прийняти… гідних мужчин немає… а дівчатам треба заміж…

- Так, мамо. Заміжжя – то не метафізика. А біологія та економіка. Ти не можеш собі уявити, що я відчула, коли збагнула, що ще можу бути товаром на ринку наречених!