Олеся отримала в автоматі кількасот гульденів. Взяла таксі до залізничного вокзалу. Перший експрес до Парижа завтра вранці. Олеся вийшла на вокзальну площу. Валіза дуже легенька, вона йде пішки. Прямо – широчезний Дамрак. Грає катеринка, горять ранні зимові вогні. І хто б міг подумати, що отак раптом опинишся в Амстердамі? Вона йде ліворуч, там замість бруківки – вода. Жан-Марк казав, що не любить голландців, мовляв, вони занадто обережні і нешляхетні. Але їхній Амстердам – це й правда щось неймовірне. Олеся витягає карту міста, яку їй дали в туристичній аґенції, знаходить найближчий від вокзалу готель на вулиці – чи то в них не вулиця – Сінгел. Маленький готельчик на шість кімнаток. Залишає речі, знову виходить на вулицю, стає біля кам'яного парапету якогось із каналів. Її лихоманить, в неї тремтять руки, губи, стукотять зуби. В роті відчувся смак крові – мабуть прикусила щоку чи язика. Заспокойся, заспокойся, ти сама цього хотіла. Світ тримається на божевіллі. Вона пригадала останні дні в будинку, де вона народилась, виросла, і якого в неї вже нема. Сиділа на підлозі, розбирала речі, не брала слухавки. Не вимикала телефону, бо чекала дзвінка з Франції, реагувала тільки на особливі міжміські сигнали. І таким чином на неї трапила батькова двоюрідна сестра, яка телефонувала з Боярки. Міжміські сигнали всі однакові – чи з Парижа, чи з українського містечка. Стара жінка розпитувала, коли роковини по батькові, чи не треба прийти допомогти накрити стіл… А як там її учні, в яких вже закінчилися зимові канікули, як їхні мами і бабусі? Її рояль страшенно розстроївся, коли його затягли до зали музичної школи, і завучка Рита Гаврилівна була дуже незадоволена – що то за подарунок такий – спочатку розшукуй гроші, щоб його доставити, тепер шукай щоб настроїти…
В готелі на Сінгел Олеся не змогла заснути. Такого з нею ще не було – щоб за всю ніч не задрімати ні на хвилину.
Декілька разів вставала, щоб зачинити чи відчинити віконниці, але нічого не допомагало. А вранці, сидячи з філіжанкою кави в залі для сніданків, думала, що воно буде за декілька годин. Втім, назад дороги немає. Так, назад дороги немає.
Експрес Амстердам-Париж прибув на Gare de l'Est. Олеся розшукала вхід до метро. В неї було декілька паризьких квиточків, маленьких давніх талісманчиків, подарованих дуже давно кимось із друзів, хто бував у Парижі. Доїхала до площі Італії, там пересіла на іншу лінію, яка вела прямо до Распай. І ось той семиповерховий будинок, де тепер живе ЖанМарк. Консьєрж запитав, до кого вона, і коли почув, то вказав на східці – ліфт до мсьє д'Артуа не ходить. Ліфт взагалі підіймався лише до п'ятого поверху. А далі вгору сходинки зі звичного під'їзду житлового будинку виводили у довжелезний коридор з убогою лампочкою і багатьма дверима по обидва боки. І хто б міг подумати, що в розкішному Парижі є й таке? Не на всіх дверях є номери. Але ось двадцять восьмий. Чи є дзвоник? Здається, нема. Зате є спеціальний пристрій, щоб стукати, і звук іде лункий і гучний. За дверима тихо, втім, минула тільки секунда. Олеся взялася за ручку, і побачила що це вбоге житло незамкнене. Вона відчинила двері і… … І в цю мить ми залишимо її тут, на порозі кімнати ЖанМарка д'Артуа. Що чекає на неї за дверима з номером 28?
Хотілось би вірити, що той великий дар, який вона готова так щедро віддати коханому, радо зустрінуть і сторицею віддячать за нього. Але навіть, якщо цього раптом і не станеться, нехай вона збереже свою доброту, свою чисту віру в кохання, і свої гроші.
