- Я так чекав цього дня. Ми мали б зустрітися раніше.
- Я не могла раніше.
- Не в тому сенсі. Скільки тобі років?
- Тридцять три.
- Я думав, тобі не більше двадцяти семи.
- Ти розчарований?
– Ні. Але тим більше, треба було раніше.
- А тобі ж скільки?
- А мені тридцять два.
- Я чомусь думала, – 36-37.
- Так, я багато встиг як для своїх років, – з гордістю каже Жан-Марк. – Ти зараз це побачиш.
Його авто їде по автостраді між непримітних пейзажів.
До Парижа ще далеко. Янка розповідала, ще з півгодини такої одноманітної дороги, а потім буде Париж. Жан-Марк вимикає радіо, ставить диск з популярними аріями. Все одно їм поки важко щось сказати одне одному. Тож нехай промовляє музика і славетні співаки.
Неподалік від Пале-Рояль Жан-Марк наймає велике помешкання з двома спальнями і кабінетом. На екрані комп'ютера в кабінеті – колонки незрозумілих цифр.
- С'est le prix de monnais, – пояснює Жан-Марк, – Cash, – повторює він по-англійськи для Олесі, котрій важко зрозуміти, як Жан-Марк робить гроші. Він пояснює, що зараз працює з готівкою і безготівкою в банках Східної Європи. На різниці ставок. На цьому можна робити непогані гроші.
- Просто брати з одного банку і класти в інший? – не може збагнути Олеся.
- Так! Великі гроші завжди робляться на межі мислимого і немислимого. Як і велика любов приходить у найнеймовірнішу хвилину. Але зараз ми поїдемо по місту. Ти ж уперше в Парижі?
За кілька днів Олеся вже не витримувала каруселі барв і ліній навкруги. З платанів падало перше листя. Ґотичні будинки з маленькими ґратками біля вікон для провітрювання кімнатних рослин, могли бути декорацією для щастя і тільки для щастя.
- Чому в нього такі сумні очі? – питала Олеся про жебрака біля входу до метро, і Жан-Марк подавав нечесаному дідові купюру в двісті франків, і жебрак миттєво ставав веселим, мріючи про нового заможного закоханого, що йтиме повз нього. Араби, які торгували розмаїтим крамом по вулиці Ріволі, накидали Олесі на плечі барвисті хустки, і Жан Марк ніс великі пакети, і вмощував їх на заднє сидіння залишеного в провулку авто. Співали вуличні співаки, і летіло листя з платанів з кожним днем все дужче і дужче. Прийшла осінь, осінь, прекрасніша за весну.
На шостий день Жан-Марк спитав, чи годі вже з неї Парижа, чи не хоче вона поїхати до Вуарона. Олеся попрохала заглянути до Яни і Роже. Виїхали вранці, були в Турі саме перед обідом. Проте, обідом їх не почастували. Кажуть, у французьких родинах популярною є так звана crise de six ans – криза шести місяців. Роже з Яною переживали crise de six mois.
- Ти знаєш, скільки ти мені коштуєш?! – кричав Роже, абсолютно не переймаючись приїздом приятеля.
- Що розбити сьогодні – супницю твоєї матінки чи настільну лампу татка? – лементувала у відповідь Яна (потім вона пояснила Олесі: «Я виходила заміж без шлюбного контракту і можу перебити в цьому будинку все, що мені заманеться!»).
Жан-Марк запропонував залишити щасливе подружжя, пообідати в дорозі і рушати до Вуарона. Вони з'їхали з гомінкої автостради, й авто покотилося вузенькою дорогою крізь розкішний осінній ліс. І Олеся тихо проговорила вірші свого давнього друга поета Володі: І є на світі вогняні ліси, І є на світі той вогонь високий, Щоб повертати в душу білий спокій, Щоб забувались чорні голоси…
- C'est poesie? – глухо спитав Жан-Марк.
- Так, – відповіла Олеся, і далі до самого Вуарона вони їхали мовчки.
Вуарон був гарненький, як вітрина кондитерської крамнички. Невеличкі одно– і двоповерхові будиночки стояли щільно, як вулики на маленькій пасіці. Жан-Марк зупинив машину біля одного з них. Дістав великого, як у Буратіно, ключа, вклав його у велику іржаву щілину. Повів Олесю великими напівтемними помешканнями.
Частина кімнат були нежилими. Там були звалені старі поламані меблі, старі портьєри, рами від картин, якісь безформні речі. Але у вітальні стояв білий рояль, і запорошені портрети на стінах переморгувалися з пастушками у шафці зі скляними дверцятами. Жан-Марк відчинив віконниці, й осіннє сонце увійшло до вітальні.
- Сядь, відпочинь, я зараз принесу твої речі.
Жан-Марк скоро повернувся, і тут Олеся згадала, що, поспіхом складаючи речі, залишила в паризькій квартирі ноти тридцять третьої сонати. Вона майже знала її напам'ять, але зараз така неймовірна хвилина, вона не зможе грати без них.
- Я забула ноти, – перелякано каже вона неслухняними губами, і Жан-Марк не питає, які ноти, він вибігає до сусідньої кімнатки і приносить стару велику книгу і розгортає її на потрібній сторінці. Він піднімає кришку.
Тридцять третя соната Гайдна ре мажор звучить, як сама радість життя, а у Жан-Марка на очах сльози. І це той момент, коли чоловічі сльози вагоміші за жіночі.
- Скажи, тобі подобається наше західне життя, – запитує Жан-Марк за вечерею в маленькому ресторанчику, де їм подали poulard a la ficele.
- Все це прекрасно. Не буду казати, що не подобається.
Але багато чого з тієї розкоші, що ти мені показав… – зайве!
Всі ці мільйони соусів, і курка, засмажена вертикально.
- О, ти ще всього не бачила! Сподіваюсь, ми з тобою одного дня підемо в ресторан «Вельфур» у Пале-Роялі! Там правдиве розкошество!
- Я можу собі уявити!
- Ні, ти не можеш!
- Але і тут, де ще не той шик, я думаю, навіщо це? Навіщо смажити птицю доконче вертикально, якщо стільки людей взагалі голодують!
- Тобі не подобається ця курка? То давай я замовлю щось інше! Ти не соромся, я заплачу!
- Мені подобається! Але це не те, від чого відчуваєш щось особливе. От коли ми з тобою стояли на Монмартрі над вулицею Лепік, там і справді було неймовірно! І сьогодні вдень у цьому лісі! Але таке відчуття бувало в мене і до Франції… Що краще, ця птиця чи соната, яку я грала тобі?
– Це не треба порівнювати, це різне… – І все одно, по-справжньому мене хвилює те, про що можна писати вірші. І про ліс, і про сонце, про ці собори.
- Про кохання…
- Так, про кохання… Але ти можеш уявити собі вірші! Не іронічні, а ліричні про цю курку!
- Зате скільки неіронічних рядків було написано про голод! Мій дід викинувся з вікна мансарди Монпарнаса…
Бабуся тоді була вагітна моєю матінкою. Дід і бабуся не були в законному шлюбі… Я ненавиджу злидні, але розумію тебе.
