Того дня, того дня… Він повторив ці коротенькі слова декілька разів. Олеся зробила над собою зусилля і написала Жан-Марку, що сталося ТОГО ДНЯ. Розповіла про темряву в квартирі й червоний чайник на плиті. Смерть – це червоний чайник, з якого давно википіла вся вода.

Конверт зник у щілині великої скриньки, звідки листи потрапляють на сортування щопівгодини. З будівлі Головпоштамту Олеся вийшла на гучний Хрещатик. Було тепло, і вона зняла чорну хустку. Світило травневе сонце, облітав цвіт каштанів, перехожі усміхалися одне одному на вулиці просто так.

- Ти зовсім не змінилася, Олесю. Просто диво. А минуло більше десяти років. Не впізнаєш? – Олесю зупинив на вулиці високий кремезний чоловік із шапкою напівсивого волосся, з сивою бородою навколо і без того великого обличчя. – Іван?

- То мене таки можна впізнати?

- Ти добре виглядаєш. Такий солідний чоловік.

- Вип'ємо по п'ятдесят грамів коньячку за зустріч?

Був час обідньої перерви, і в кав'ярнях не було вільних столиків.

- Ходімо до мене. Ти ж пам'ятаєш, я тут поряд. Іван зрадів запрошенню. Олеся навіть була подумала, що він без грошей, радий не витрачатися на кафе. Але поки вони йшли вгору від Хрещатика до Олесиного дому, Іван хутко купив маленьку пляшечку коньяку і велику коробку цукерок.

- Я тепер сама. Батьки померли. Мама минулого року, батько – цього.

- Мої співчуття, Олесю. А моя мама ще жива. Виховує онуків. А ти сама?

- А я сама.

Колись Іван був хлопцем Олесі. В одній-єдиній перегородженій незліченними шафами кімнаті мешкало троє – мати, що була вічно на роботі, батько, якого на роботу не брали, і студент третього курсу Іван. Там, у темному душному закутку за книжковими шафами був його диванчик і письмовий стіл. Куток Іванового батька також було відділено, але шафою для одягу, і той куток був значно ліпший, бо батько захопив собі вікно. В Олесі з Іваном була любов з усіма атрибутами божевільного кохання тих часів, коли воно було єдиною сферою, куди безкарно можна було вкладати енергію молодих сердець. Виникло питання про шлюб. Перший раунд розмов відбувся саме в цій кімнаті. Звичайно, Олеся не могла не подобатись. Яка дівчина! Одна усмішка чого варта! А ще й навчається в консерваторії. Де жити?

- Звісно у нас! У нас чотири кімнати в будинку на провулку Дзержинського! Івась знає, він у нас бував!

- Це до-о-обре треба було прислужитися режимові, щоб отримати житло в тому будинку… – Іванів батько був з репресованих, тому й не мав ні квартири, ні роботи, ні зубів, ні здоров'я. Він дуже пишався своєю політичною неблагонадійністю, бо більше пишатись не було чим. А тут така товаришка ходила до їхнього дому! Іван активно намагався не слухати батька, казав, що йому не жити без Олесі. Він зніме квартиру, піде працювати, але Олесі не покине. А Іванів батько знайшов спосіб зупинити сина. Він помер у той же день, коли Іван і Олеся занесли заяву до загсу. Другий раунд передшлюбних переговорів з батьками Олесі так і не відбувся. Олеся плакала, розповіла своєму батькові усе. Він довго відмовчувався. Потім сказав:

- Якщо Іван все-таки захоче прийти… мій дім… наш дім… для нього відкритий. Якщо ти захочеш піти з ним, я зроблю, що зможу, аби тобі було добре.

Олеся не пішла з дому батьків. І нікого так і не привела в ці радянські хороми… Іван захоплено розглядає Олесине помешкання.

- А можна сюди глянути? А то я вже забув.

- Будь ласка. А я не забула вашої кімнати.

- Було б що пам'ятати, – скривився Іван, розглядаючи то стелю, то підлогу, – прекрасно! І стан цілком задовільний.

- Батько перед хворобою зробив ремонт… Я зварю каву.

Чайника в мене так і нема.

На столі у вітальні сумно задзенькали маленькі філіжанки й чарочки. Вони стояли тут, у цьому ж серванті в ті далекі роки, коли…

- Я хотів запитати тебе, Олесю, тоді, того року… в тебе не було проблем?..

- Яких проблем, Івасю?

- Ну, жіночих…

- Що ти маєш на увазі? Чи не мучилалася за тобою? Дуже мучилася.

- Я розумію, але я не про те…

- А про що?

- Ну… чи не було в тебе… ну… невже ти не розумієш?

- Ні, не було. Я дуже хотіла, щоб було. Думала, тоді б і твій батько… з того світу дозволив би тобі… Ні, не було.

– Я й зараз весь час думаю про тебе, Олесю.

- А я перестала. Довго згадувала. А тепер перестала.

Життя іде.

- Так, життя іде, – сумно погодився Іван і змінив тему. – Ти знаєш, я тепер працюю з нерухомістю. (Як Роже, чоловік Яни, – подумала Олеся). – Якщо надумаєш продавати цю хату… захочеш іншу… на Гаваях, або на Майорці… або на іншій вулиці в Києві – чайник почне тебе переслідувати чи батьків привид – звертайся тільки до мене! – Іван простяг візитівку, – і будь певна, я тобі дам ціну! Ту ціну, за скільки така хата іде далі! Обіцяєш?

- Я поки не думала про це.

- Як надумаєш – дзвони. А зараз, вибач, мені треба бігти. Радий був тебе зустріти!

- Раді, що ви вже відходите від вашого горя, Олесю Олексіївно, – віталися батьки її учнів. А то ми боялися, пропала наша музика! І прийшов третій лист від Жан-Марка:

Тепер я розумію твоє мовчання! Не треба пов'язувати ці дві події! Життя є життя, а смерть є смерть! Давай дивитися вперед на зло всім негараздам світу, наперекір усім прикметам і забобонам!

Ти пам'ятаєш нашу розмову про тридцять третю сонату? Я запрошував настроювача з Парижа! Тепер мій рояль звучить як слід! Ти конче маєш приїхати й подивитися на мій дім. Він належить нашій родині впродовж семи поколінь!

А завтра я неодмінно вишлю тобі сучасний електричний чайник, що вимикається сам, коли вода закипить!

Олеся дістала ноти тридцять третьої сонати Йозефа Гайдна. Все може бути! Настане час і вона добре зіграє цю річ!

… І цей день настав. Позаду – черги до посольства, завірені довідки й документи, запитання про те, де познайомилася зі стороною, що запрошує, млосно-ранковий рейс із Борисполя, кава в «Ірландському барі», поки оголосять посадку, офіційні усмішки стюардес: що будете пити – біле, червоне, пиво, віскі, фруктовий сік? Купа валіз, що повзе чорною стрічкою і нарешті обличчя Жан-Марка. І несподівано Олеся відкриває для себе, що він значно старший за того хлопця, з яким зустрілися у день від'їзду Яни. У нього зморшки і рідке волосся. Але він усміхнувся, побачивши її, і вона летить до нього, і вони цілуються, ніби все в них вже вирішено, а потім обоє ніяковіють.