— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.

Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.

Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:

— Накинь їй кілька франків!

— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! —

Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював. Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огюстіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огюстіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:

— Au revoir, Madame! Bonne chance! (До побачення, пані! На все добре! (франц.))

Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.

— Мені анітрохи не жаль, — сказала Ніколь.

— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі. — Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.

— Далі так тривати не може, — сказала Ніколь. — Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.

— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.

— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.

Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будьколи, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. Її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.

— Зрештою, що це тобі дає?

— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшується. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.

Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він говорив на якусь абстрактну наукову тему; опанована тривогою, вона вигукнула: «Діку!» — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмикнув свою руку й додав:

— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звичайно, не тільки про тебе. — Він прикрив їі руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?

То була моторна яхта Т-Ф. Голдінга; ледь погойдуючись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.

— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажирів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.

— Але ми майже не знайомі з Голдінгом, — заперечила Ніколь.

— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений? Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже сутеніло, і над палубою «Марджіна» безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь знову занепокоїлася.

— Здається, в нього сьогодні гості...

— Це просто радіо.

Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому костюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:

— Невже це Дайвери до нас завітали?

— Гей, на «Марджіні»! Спускайте трап!

Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.

— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати. На кормі невеличкий оркестр грав:

Скажи лише слово — і я твоя, Та доки не скажеш, не нарікай...

Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер знявся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторкнувся. Ніколь з кожною хвилиною все більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба віддалили їх в останні роки від світського життя, створивши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізоляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ніколь вважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.

Коли вони проходили через великий салон, їм здалося, що в півколі тьмяного світла на кормі кружляють у танці пари. Та це була тільки ілюзія — ефект чарівної музики, незвичного освітлення, плюскоту хвиль. Насправді гості відпочивали на широкому, заокругленому, як сама корма, дивані, і лише кілька стюардів рухалися, мов тіні, прислуговуючи їм. Яскравими плямами вирізнялися жіночі сукні — біла, червона і квітчаста, різнобарвна; біліли манишки чоловіків. Один з них підвівся їм назустріч і Ніколь, упізнавши його, радісно вигукнула:

— Томмі!

Він церемонно, на французький манір, схилився був над її рукою, але Ніколь, знехтувавши цією формальністю, притислася щокою до його щоки. Вони сіли чи, скоріше, прилягли на патриціанське ложе. Вродливе обличчя Томмі ще більше потемніло за цей час — утративши приємний, золотавий відтінок засмаги, воно не набуло, однак, того воронованого полиску, що надає такої краси негритянським обличчям, а мало тепер колір дубленої шкіри. Ця печать незнаного сонця на його обличчі, ця його напоєність соками чужих земель, дивні звороти мови, в яких учувалося плетиво багатьох діалектів, пружність рухів, натренована в боротьбі з таємничими небезпеками, — все це зачаровувало, гіпнотизувало Ніколь; у першу ж хвилину вона в уяві своїй припала до його грудей й зазнала блаженного забуття... Потім у ній озвався інстинкт самозахисту, і, повернувшись до дійсності, вона сказала легким, недбалим тоном:

— Ви тепер схожі на героя пригодницького фільму, але чому ви зникли так надовго?

Ще не розуміючи, Томмі Барбан допитливо подивився на неї; в його очах блиснули іскорки.

— П ’ять років, — хрипко провадила вона далі, немовби наслідуючи чийсь голос. — Ціла вічність. Невже не можна зробити так: перебили скількись там ворогів, і — на перепочинок у колі друзів!

Поряд з нею — володаркою його мрій — Томмі досить швидко європеїзувався.

— Mais pour nous autres héros il faut temps, Nicole. Nous ne pouvons pas faire de petits exercies d’héroïsme — il faut faire les grandes compositions (Але нам, героям, потрібен час, Ніколь. Не можна відбуватися дрібними вправами з героїзму — як уже робити щось, то справді велике (франц.))

— Говоріть зі мною англійською, Томмі.

— Parlez français avec moi, Nicole. (Говоріть зі мною французькою, Ніколь (франц.))

— Але це не одне й те саме — французькою можна говорити про героїзм і доблесть, не втрачаючи гідності, ви це знаєте. А англійською не можна говорити про героїзм і доблесть, не стаючи трохи смішним, і це ви теж знаєте. Отож англійська мова дає мені над вами перевагу.

— І все-таки я... — Він раптом захихотів. — І все-таки я й англійською герой, сміливець і так далі.

Ніколь закотила очі, удавши безмежний захват, але його це не збентежило.