— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.

Наступного ранку, слідом за служницею, яка принесла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбрана і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.

— Що то за розмови, ніби Ланьє купали в брудній воді? Дік хотів був відповісти, але вона перебила:

— І ніби ви звеліли сестрі мого чоловіка вимити для нього ванну?

Вона височіла над ними, люто блискаючи очима, а вони, сидячи нерухомо, як боввани, притиснуті до ліжка вагою підносів, спромоглися тільки вигукнути разом:

— Його сестрі?

— Так, ви сказали одній із сестер мого чоловіка, що вона повинна була вимити ванну!

— Та ні!— знову хором заперечили вони. — Ми розмовляли зі служницею.

— Ви розмовляли із сестрою Гусейна. Дік розгублено пробурмотів:

—  Я був певен, що ці дві жінки — ваші служниці.

—  Я ж вам сказала, що вони — гімадунки.

—  Що? — Дік підвівся з ліжка й накинув халат.

—  Я вам це пояснила ще позавчора, коли ми сиділи коло рояля. Тільки не кажіть, що ви на той час набралися вже так, що нічого не пам’ятаєте.

— То ви це про них казали? Я тоді просто не чув початку. І якось не пов’язав це з ними... Це просто непорозуміння, Мері. Єдине, що нам лишається, — піти до неї й перепросити.

— Піти й перепросити! Я ж вам пояснювала: коли найстарший у родині — найстарший! — одружується, то дві найстарші сестри складають обітницю присвятити себе його дружині і стають гімадунками, тобто чимось на зразок її фрейлін.

— Чи не тому Гусейн поїхав учора з дому?

Мері повагалася, але потім ствердно кивнула головою. — Він інакше не міг — сестри теж поїхали з ним. Так їм велить закон честі.

Ніколь теж зіскочила з ліжка й почала вдягатися.

Мері провадила далі:

— А що це за історія з ванною? Я нізащо не повірю, що в цьому домі могло статися щось подібне! Покличмо Ланьє й спитаймо в нього.

Дік, сівши на ліжко, кивнув Ніколь так, щоб Мері не помітила, — бери, мовляв, цю справу в свої руки. Мері тим часом прочинила двері в коридор й італійською сказала щось покоївці.

— Стривайте-но, Мері, — сказала Ніколь. — Не треба вплутувати в цю справу дитину.

— Ви звинуватили нас, — відповіла Мері тоном, яким ніколи доти не розмовляла з Ніколь. — Я маю право перевірити.

— Я не дозволю, щоб дитину вплутували в цю справу. — Ніколь накинула на себе сукню так, наче це була бойова кольчуга.

— А чого ж, — сказав Дік, — нехай Ланьє прийде, і ми з'ясуємо врешті, вигадка це чи ні.

Ланьє, напівсонний, напіводягнений, розгублено глипав на сердиті обличчя дорослих.

— Послухай, Ланьє, — сказала Мері, — звідки ти взяв, що тебе посадили у воду, в якій уже хтось купався?

— Відповідай, — кивнув йому Дік.

— Бо вода була брудна.

— Невже ти не чув через стіну в своїй кімнаті, як ллється свіжа вода?

Ланьє не заперечував — вода, може, й лилася, але повторив, що у ванній вона була брудна. Трохи зляканий, він спробував зробити висновок:

— Тільки навряд чи вона лилася, бо...

Його відразу ж упіймали на слові:

— Бо що?

Він стояв, безпорадний у своєму халатику, викликаючи гостре співчуття в батьків і дедалі більше роздратування в Мері.

— Вода була брудна, бо в ній плавала мильна піна.

— Якщо ти не впевнений, то не кажи ніколи... — розпочала була Мері, але Ніколь перебила її:

— Облиште, Мері. Цілком очевидно, що мильна піна означає — у воді купалися. А батько велів йому прийти й сказати, якщо...

— Там не могло бути ніякої піни.

Ланьє подивився на батька, немов дорікаючи йому за зраду. Ніколь узяла його за плечі, обернула до дверей і лагідно сказала, що він може йти. Дік несподівано засміявся, і сміх розвіяв напруження. Мері він нагадав минуле, давню дружбу, і, раптом зрозумівши, яка відстань тепер роз’єднує їх, вона примирливо пробурмотіла:

— З дітьми воно завжди так буває.

В міру того, як минуле оживало в її уяві, вона все більше ніяковіла.

-— Ви ж тільки не думайте їхати— Гусейн однаково мав відбути цю подорож. Зрештою, ви мої гості, а що ви наламали дров, то це ненавмисно...

Але Діка тільки ще більше роз’ярила її нещирість а надто вираз «наламали дров»; він почав збирати свої речі, сказавши тільки:

— Шкода, що так вийшло з тими жінками. Я хотів би перецросити у тієї, що заходила сюди.

— Якби ж ви слухали мене тоді, біля рояля!

— Ви стали страшенно нудною, Мері. Я слухав вас, доки мені не урвався терпець.

— Хіба так можна, Діку! — спробувала заспокоїти його Ніколь.

— Я можу тільки переадресувати йому цей комплімент, — ображено сказала Мері. — До побачення, Ніколь. — І вона вийшла з кімнати.

Після всього ні про які проводи не могло бути мови; якнайшвидший їхній від’їзд організував мажордом. Гусейнові та його сестрам Дік залишив коротенькі лист и — офіційні слова подяки. Певна річ, вони не мали іншої ради, але цей вимушений від’їзд завдав прикрості їм усім, особливо Ланьє.

— А все-таки вода була брудна, — знову почав він, коли вони вже сиділи в поїзді.

— Годі, годі, — перепинив його батько. — Раджу тобі забути все те, а то я розлучуся з тобою. Хіба ти не знаєш, що у Франції вийшов новий закон, за яким батьки можуть розлучатися з дітьми?

Ланьє весело засміявся, і в родині Дайверів знову запанувала злагода... «Чи надовго?» — подумки запитав себе Дік.

 V

Ніколь підійшла до вікна, щоб подивитися, хто свариться на веранді. Квітневе сонце рум’янило святобливе обличчя Огюстіни, їхньої куховарки, і вигравало синіми зайчиками на лезі великого різницького ножа, яким вона по-п’яному вимахувала. Огюстіна служила в них з лютого, відколи вони повернулися на віллу «Діана».

Піддашшя заслоняло від Ніколь Діка; вона бачила тільки його голову й затиснуту в руці масивну трость з бронзовою головкою. Трость і ніж загрожували одне одному, наче тризубець і короткий меч у двобої гладіаторів. Спершу Ніколь почула слова Діка:

— ...столове вино пийте хоч відрами, та коли я застаю вас із пляшкою шаблі-мутон...

— І він ще дорікає мені чаркою вина! — кричала Огюстіна, вимахуючи своєю шаблею. — А сам дудлить його з ранку до вечора!

— Що сталося, Діку? —-спитала Ніколь з вікна. Він відповів англійською:

— Ця стара негідниця приохотилася до наших марочних вин. Я її прогнав, цебто намагаюся прогнати.

— Господи! Ти ж дивись, щоб вона не дістала тебе тим ножем!

Огюстина посварилася ножем на Ніколь. Її старечі уста були наче дві сплющені вишеньки.

— Я б на вашому місці задумалася, мадам! Ваш чоловік жлуктить вино, як чорнороб...

— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь. — Бо ми зараз викличемо жандармів.

— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й лякають, американці паскудні!

Дік англійською сказав Ніколь:

— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не приструнчу.

— ...Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом. — Наїхали сюди й заливаються нашим найкращим вином!

Дік додав твердості своєму тонові.

— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.

— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала... — Вона підступала, вимахуючи ножем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й вискочила звідти, озброєна ще й сікачем.

Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:

— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.