— Просто я на власному досвіді знаю те, що показують у кіно, — сказав він.

— І в житті справді все відбувається так само, як у кіно?

— А чого ж, бувають дуже вдалі фільми — як-от Рональда Колмена про Іноземний легіон. Ви дивилися їх? Зовсім непогані фільми.

— Що ж, відтепер, сидячи в кіно, я знатиму, що з вами відбувається все те, що я бачу на екрані.

Під час розмови Ніколь помітила тендітну молоду жінку з гарненьким блідим обличчям і красивим волоссям, що вилискувало зеленавим металом під палубними ліхтарями. Вона сиділа по другий бік Томмі й прислухалася чи то до їхньої розмови, чи до розмови сусідньої пари. Очевидно, вона мала якісь права на Томмі і тепер, остаточно переконавшись, що його увагу полонила інша, сердито підвелася й перейшла до другого борту.

— Еге ж, я все-таки герой, — мовив Томмі спокійно й якщо не зовсім серйозно, то лише напівжартома. — Я з біса сміливий, як лев, чи, може, як п’яний.

Ніколь почекала, доки луна цієї похвальби затихне в його свідомості, -— вона здогадувалася, що він ніколи ще нікому не говорив так про себе. Потім вона оглянула незнайомі обличчя довкола і, як звикле, побачила під масками вдаваного спокою безнадійних невропатів, які тікають на природу з жаху перед містом, перед звуками власних голосів, що задають там ритм і тон...

Вона спитала:

— А хто ця жінка в білій сукні?

— Та, що сиділа поруч зі мною? Леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Вони помовчали, прислухаючись до голосу жінки, що долинав від протилежного борту.

— ...він пройда, але високого класу. Ми з ним цілу ніч просиділи вдвох, граючи в chemin-de-fer (картярська гра - франц.) і тепер він винен мені тисячу швейцарських франків...

Томмі засміявся і сказав:

— Леді Керолайн — найрозпусніша жінка Лондона. Щоразу, повертаючись до Європи, я застаю новий виводок розпусних жінок із Лондона. Вона вийшла на перше місце, але, здається, її вже наздоганяє нова суперниця.

Ніколь знов зиркнула на жінку: вузькоплеча, хирлява, і, мабуть, сухотна — важко було уявити собі, що такі тоненькі ручки можуть, високо піднести прапор занепаду і розкладу, останнє знамено оповитої присмерком імперії. Якщо вона й нагадувала когось, то — одну з плоскогрудих дівчаток Джона Хелда, але аж ніяк не тих статечних, сповнених млості блондинок, що правили за модель художникам і письменникам, починаючи з останніх передвоєнних років.

До них підійшов Голдінг, марно намагаючись пригасити силове поле своєї гаргантюанської маси, через яку всі бажання його передавалися, мов через велетенський підсилювач, і Ніколь, усе ще неохоче, піддалася його проханню — що «Марджін», мовляв, одразу після обіду рушить до Канна; що хоч вони вже й пообідали, але для ікри та шампанського ситість — не завада; що Дік однаково вже подзвонив шоферові в Ніццу, щоб той під’їхав до Канна й залишив машину коло «Кафе союзників», де їм неважко буде знайти її.

Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї долинали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.

— ...річ ясна, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложеному сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоптано — майбутнього немає.

Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помічав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із несподіваним запалом — майже крикнув; Ніколь не збагнула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відповідь:

— Ну, знаєте, всьому є межа.

Знову він образив когось — невже не можна було трохи придержати язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?

Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Едінбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, акомпануючи собі низькими акордами. Він з таким притиском вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.

Одна юна леді, гріховна персона,

Боялася дуже церковного дзвону.

Гріховна, безбожна, лиха — ха-ха!

Боялася дзвону (БАМ-БАМ)

Та юна персона (БІМ-БОМ),

Як праведні леді бояться гріха!

— Що це таке, Ніколь? — пошепки спитав Томмі. Дівчина, що сиділа з другого боку, пояснила:

— Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А музику написав він сам.

— Quel enfantillage! (Дитяче белькотіння! (франц.)) — пробурмотів Томмі, коли співак перейшов до другого куплета, в якому йшлося про подальші переживання гріховної героїні. — On dirait qu’il récite Racine! (Можна подумати, що він декламує Расіна! (франц.))

На перший погляд, принаймні, здавалося, що леді Керолайн навіть не слухає свого твору. Ніколь, знову глянувши на неї, подивувалася з уміння цієї жінки вражати не характером, не розумом, а самою тільки позою. Але чимось вона страшна, подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі — а тоді раптом випалив з незрозумілою й невиправданою люттю:

— Терпіти не можу цю англійську манеру — оглушливим шепотом обмовляти людей.

Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала неголосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.

— Ви самі винні — не треба було глузувати з моїх співвітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті. А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.

— Для цього вони недосить гучні, — відказав Дік з деяким, щоправда, запізненням. — Отже, я, по-вашому, неприторенний...

Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» — і, напосідаючи всією своєю могутньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе, — а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.

Трохи згодом вона побачила Діка — начебто цілком опанувлвши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через півгодини, попросивши когось замінити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зерна, Ніколь сказала Томмі:

— Піду пошукаю Діка.

Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полегшення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:

— Гарна ніч.

— А я вже хвилювалася.

— Так-таки й хвилювалася?

— Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що-небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але нічого не можу придумати.

Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним серпанком лежала Африка.

— Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.

— Навіщо ти кажеш таке... Не треба...

У сяйві зірок — білі бризки піни підхоплювали його й кидали знову в небо — обличчя Діка здавалося блідим, але, всупереч її побоюванням, злості в ньому не було. Воно виражало скоріше задуму; він повільно зосереджував свій погляд на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хоче пересунути; потім так само повільно він узяв її за зап’ясток і притяг до себе.