КНИГА ПЕРША

1. У першому реченні заспіву окреслена тема і пафос «Утраченого раю»: предковічний людський непослух авторитарним людським обмеженням (першій людині було заборонено споживати плоди дерева пізнання добра і зла); гіркий «смак» (себто наслідки) вільного досвіду-пізнання, замішаного на емоціях, та віра в остаточну творчу велич і торжество людини.

5. Великий муж – тут, згідно з християнським ученням, Месія, «син Божий».

Характерно, що Мілтон, визначаючи тему і пафос твору, вказує виключно на людські ознаки Месії. Гуманістичний зачин: все від людини і в людині.

7. Благословенна Муза – у давньогрецькій міфології одна з богинь-покровительок мистецтв і наук. Згадуючи її поруч з Месією, Мілтон з перших же рядків твору дає зрозуміти, що для нього біблійні й міфологічні посилання – лиш образно-поетична умовність. Адже трохи далі він зараховує всіх давньогрецьких богів до армії злих духів, отже, згадавши Месію, тут же молиться дияволові. Втім, і саме звертання до Музи – традиційна умовність, майже пародійна, оскільки так починались античні поеми «Іліада», «Одіссея», «Енеїда» та їх численні наслідування.

8—11. В народі обраному пастуха // на горі Синаї// чи потім на Сіоні. – Давні читачі поеми одразу розуміли, що тут, згідно з біблійною легендою, йдеться про давніх євреїв та їхнього рятівника з єгипетського полону Мойсея, якому Бог на горі Синай передав оповідь про створення світу та про перших людей.

Сіон – релігійно-адміністративний центр стародавнього Єрусалима, звідки поширювалися публіцистика та поезія, що потім частково увійшла до Біблії. Щодо «обраного народу», то первісні племена – творці міфів та релігій – мали своїх племінних богів. «Він – наш бог, а ми його народ». Цю думку не раз повторюють у Біблії. Сповнений напруженого смислу, вираз «обраний народ» не раз зустрічається в поемі Мілтона.

14. Од Гелікону вище… – вище од міфологічної прописки богів мистецтв

15. наук і ремесел (Гелікон – назва гори в середній Греції). Поет декларує зухвалу грандіозність свого задуму.

16. А ще більш Ти, о Духу, що у людях… – тут життєве і творче начало у всесвіті та в людині; для теологів – уособлення Бога; в Біблії іноді втілюваний в образі голуба – мирного і плодючого птаха, доброго вісника. Мілтон, використовуючи цей символ, теж одмежовується од церковщини («над святині») і створює величавий, космічних масштабів образ життєдайности.

23. Ожить //Дозволь померлому і засіяти// Погаслому в мені… – глухі натяки поета на власну вимушену пасивність та фізичну неміч, зокрема сліпоту.

34. То – Змій пекельний//ізвів//Праматір людства. – За біблійною легендою, перша у світі жінка Єва покуштувала заборонених плодів з дерева пізнання Добра і Зла й почастувала ними свого чоловіка Адама, після чого «відкрились їм обом очі». За це Бог тяжко скарав перших людей і все людство.

49. Корчились од болю, // Що завдає не так вогонь, як думка. – Пекло має в поемі два плани: об’єктивний – безодня, вогонь, вулкани, землетруси тощо, та суб'єктивний: душевні муки розбитої, але не скореної гордині, скованих сил тощо. Суб’єктивний план – основний; об’єктивний – є його віддзеркаленням і виразом. Тому-то фізичні картини пекла в поемі постійно змінюються в напрямі і мірою того, як приречені на страждання духи гуртуються, шукають виходу і знаходять його. Тоді фізичне пекло переливається (в останніх книгах поеми) в історії людства.

72. Вельзевул або Баал-зебуб – буквально: «владар храму»; за іншим омонімічним значенням: «владар мух» – у примітивних скотарських віруваннях бог роїщ, які морять худобу та людей. Про нього є згадка в Біблії. Пізніше Євангеліє перетворило його на «князя дияволів».

75. Сатана – буквально: «супротивник», «ворог»; у Біблії – один із «синів Божих», наближених до самого Творця. Сатана за дорученням Бога мучить людей садистичними випробуваннями спокусами. В Євангелії їм'ям Сатана зветься колишній близький до Бога архангел (себто старший ангел) Люцифер (буквально: «Світоносець») після того, як він збунтувався проти Бога, очоливши третину небесних сил, і був скинутий з небес. Раніш у Біблії Світоносцем звано вавилонського царя. В «Утраченому раї» Сатана більш художньо довершений та багатогранний – отже, по-людському привабливіший, ніж сам Господь Бог; останнього в поемі не минула доля багатьох «абсолютно» позитивних персонажів великої літератури.

128. Серафими, Херувими – біблійні вищі ангельські ранги; серафими (буквально: «вогнеликі») наділені трьома парами крил.

197. Противники Зевеса. – За давньогрецькою міфологією, Земля у шлюбному союзі з Небом родила титанів, од яких пішли і подолали своїх родичів боги, з них найсильніший – Зевес-громовержець. Але жадоба розпоряджатися долею світу (висловлюючись модерно – гегемонізм) притаманна не тільки Зевесевові; на його владу посягають нові титани. Мілтон згадує двох. Щоправда, Бріарей став на бік Зевеса. І той, перемігши, призначив його стерегти підземелля. Тифон же – син Землі і Тартару (пекла), що вийшов з печер Кілікії (Мала Азія), не тільки воював, а й перемагав Зевеса, якого врятувала надпотужна зброя – громи.

Загнаний глибоко в Землю, Тифон іноді ворушиться там – від цього землетрусу. Мілтон запозичає образи наївно-антроморфічного пояснення природних гроз та землетрусів, щоб виразити ідеї та настрої одвічного душевного сум’яття та боротьби людських сил і пристрастей.

200. Левіафан – за Біблією, спочатку найбільша морська тварина, власне, кит; потім – уособлення глибинних злих сил, які треба знищити. Мілтон, доповнивши цей образ елементами скандинавських саг та арабських казок, виражає нову грань у настроях сум'яття: хистке становище дрібних людей, обмежених побутовими турботами, посеред бур у тьмі дезорієнтації – та ілюзій.

285. Тосканський вчений… – Галілео Галілей (1564-1642), великий італійський фізик, астроном і винахідник. Жив у Флоренції (столиця італійської провінції Тоскань), де в обсерваторії на пагорбі Ф’єзоле сконструював телескопа (давня назва «оптичне скло»), у 1639 році молодий Мілтон відвідав Галілея – хворого, старого, переслідуваного релігійними мракобісами. Могутня особистість великого італійця справила сильне враження на майбутнього автора «утраченого раю». У поемі про це свідчать кілька згадок.

302. …В Етрурії поблизу Вальамброзо – знову таки недалеко од теплої Флоренції і знову об єктивно-кольорові й емоційні контрасти; як і в попередньому порівнянні, із списом, де велетенська щогла для гігантського вітрильника – це все і раптом – ніщо, а також і в наступному – з осокою, що розгортає серію подальших тривожних образів і навіювань.

306-307. Фараон Бузіріс, //утікачі з Гесему – за Біблією (Вихід, 14), Фараон (там це власне їм я) не відпускав ізраїльських поселенців із східної дельти Нілу (провінція Гесем) у землю обітовану в Палестині, куди їх вів Мойсей. Вони вирвалися з Єгипту завдяки чудові: пройшли по дну Червоного моря, бо перед ними води розступились, а потім зімкнулись над військом Фараона.

340. Хмари сарани – за Біблією (Вихід, X, 13-15), одне із спустошень, котрі Бог доручав чудотворцеві Мойсею накликати на весь Єгипет за те, що Фараон не відпускав ізраїльтян із свого царства.

354. Вихоплювала на піски лівійські. – Тут ідеться про те, що прогнила з середини Римська імперія, хоч і цивілізована, не могла встояти перед експансією напівдиких молодих північних племен, які в 429 р. н. е. захопили південно-західну Європу й частину північної Африки, де заснували свою державу. Порівняно з Римом та його провінціями, Північ не була «велелюдна», на самовдоволено-застійно-розслаблених громадян пізнього Риму.

361. Та вирвані за бунт той з Книги Життя… – Ще укладачі Біблії усвідомлювали, якою навчальною силою є народна пам’ять, зафіксована в письменах, і, навпаки, якою загладою для народу та особистости є нищення пам’яті письмен.