Спокутники впокорено зітхали
В молитві невимовній, бо Всевишній
Серця їх скам’янілі розтопив.
Отож отямилися й ожили.
Окрилені зітхання молитовні,
Мов теплий легіт, досягли Небес
Скоріш від ораторії гучної.
Та й перевершував би їхній зміст
Молитв Девкаліона й діви Пірри.
Їхні зітхання, невловні на вітрах,
Долинули аж до небесних брам,
Змішалися з пахучим фіміамом,
Котрий курився біля вівтаря
Найвищого, і досягли Престолу
Небесного Отця. На це вказавши,
Син Божий мовив: «Отче, ось плоди
Твоєї ласки до людей. Тобі
Їх в золотій кадильниці приношу,
Яко священник від Землі Твоєї,
Де сіяне Тобою проросло
І Нами випестуване дозріло,
Солодше, аніж те, що перші люди,
Удобрюючи хоч би й сто дерев,
Зростили б. Прихили ласкаво вухо
До їхніх упокорених зітхань,
Невмілих, невимовних, ще дитячих.
Я – речник їх і захисник, – промовлю
За них. Візьму на себе добре й зле,
Що є у них, і силою Моєю
Їх підійму й за них Сам заплачу
Своєю смертю. Отче Мій, прийми
Мене улюдненого. Хай від Мене
Кадило з фіміамом Нас примирить
З людьми, котрі осуджені на Смерть
Неублаганну, бо шляхів зворотних
Нема. Лиш про одне Тебе прошу:
Хай викуплені зріють у Мені —
Шукають радощів та благодати
Вони в Мені, як Я в Тобі, Мій Отче,
Поєднані в одно». На те Отець:
«Усе, що просиш для людей, те буде.
Про що проситимеш, те й так оддавна
Твоє. Проте в Раю їм жить не можна,
Бо Я Природі дав такий закон:
Високе, світле, чисте і несмертне,
Чуже негармонійним грубим первням
Відштовхує сплямованих людей,
Огрублених гріхом, що їх завів
У Розпад-Смерть, мов нездорова їжа,
Що наражає тіло на гниття.
Вони, в безсмерті створені і в щасті,
Свойого блага не поберегли
І тим накликали собі страждання,
Котрим нарешті покладе кінець
Завбачений у Мене Розпад-Смерть,
Щоби по муках, випробах, спокусах
У грішному житті – очищені
Ділами добрими і вірою, вони
Прокинулися для життя Нового
В Новому світі на Новій землі
У мирі з Небесами. Присуд цей
Про людство на Архангельськім Синоді
Повсюдно проголосим, як недавній
Над Ангелами грішними Наш суд,
Який Нам вірні й непохитні Сили
Навіки утвердили». По цих словах
Син Божий владно знак подав, і Ангел,
Ознайомлювач Небесний, зняв сурму
Гримучу – ту, що по тисячоліттях
Почують на горі Синай, де Бог
Прийматиме Мойсея. І востаннє
Вона гримітиме на Страшний Суд.
Той гук усепроникний долетів
До найвіддаленіпгих тихих кущей,
Найсоковитіших Дерев Життя,
Струмків чи водограїв, де витали
В блаженстві й вічній дружбі Діти Світла.
Вони, зачувши знаний гук, злетілись
На всеверховний клич ієрархічно
Й порозміщалися на владних тронах.
Тоді з Богопрестольної Гори
Господь явив їм усевладну волю:
«Синове! Люди, уподібнені
До Нас, уже пізнали Зло й Добро.
Покуштувавши з Древа Пізнання
Заказаних плодів, оволоділи
Гірким набутком: змішують Добро
Зі Злом. Вони могли б щасливі жити
В Добрі, ніколи не зазнавши Зла.
Тепер вони в жалобі й каятті
Мені впокорені молитви шлють.
Я знаю їх серця, хисткі, примхливі
І суєтні. Без нашої опіки —
Того й гляди, – зухвалою рукою
Дотягнуться до Дерева Життя
І житимуть, ні, схочуть жити вічно,
Впавши у прах і тлін. Наказую ж
Бо: виведіть людей з Мойого Саду
На землю необроблену, з якої
Їх взято – хай близьке їм обробляють.
Тобі Я доручаю, Михаїле,
Обрати з-між вогнистих Херувимів
Загін добірних воїнів. Хай дбають,
Аби Наш Супостат, сам чи з людьми,
В Раю безгосподарному не встиг
Накоїти нового лиха й гірше
Понівечити Рай. А людям повідом:
Вони й нащадки їхні назавжди
Втрачають Рай. Щоб не упали в розпач,
Бо мучаться, ослаблі, в каятті, —
Ти їм частково майбуття відкрий, —
Те, що зволю знать, коли впокорено
Сприймуть покару. Утіш Адама
І нагадай Моє веління жінці —
Приймати в лоно і ростити сім'я
Мужське з надією. З тим хай живуть
В любові і турботі. Тепер звільни
Сей Сад від них. На Сході, там, де легко
Прокрастися в безгосподарний Рай,
Розстав сторожу херувимську.
Хай вогненним мечем вимахує
Й відлякує від Раю, не пускає
Ані душі до Дерева Життя,
Щоб не пробралися нечисті духи
Й не викрали на більше горе людям
Плоди Життя». Творець умовк. Архангел,
За ним когорта чуйних духів – кожен
Чотирилиций, мов двоїстий Янус,
Ще й світиться багатьома очима;
Їх сотні, мов у Аргуса, проте
Всі невсипущі й непричаруванні.
(Бо Аргусові очі був приспав
Гермес чарівним помахом тростини
Крилатої чи грою на сопілці.)
Тим часом Левкотея окропила
Ранкову Землю росами й торкнулась
Промінчиками із Небес подружжя
Першолюдей. Уранішня молитва
Їх підкрипила. Посланий з Небес
Провісник обнадійливий розвіяв
Вчорашній страх. Адам озвався перший:
«Природно, що усе Добро з Небес.
Не можу тільки одного збагнути,
Що й ми аж до Небес послати годні
Краплиночку добра, достойну Бога.
А втім, у нас така краплина є – це щира
Молитва чи зітхання, що летить
До Трона Божого. Коли в покорі,
Стоявши на колінах, я благав,
Щоби розгніваний Господь простив нас,
Ураз мені сяйнуло: він схиляє
Уважне вухо й слухає. Тоді
Моїй умиротвореній душі
Його завіт згадався: людське сім’я
Потрощить голову Врагу людей.
Тоді, наляканий, я не збагнув:
Це ж – наші діти знищать Смерть!
Отож народжуй їх, благословенна
Прамати всіх людей і всіх живущих,
Бо в людях освятиться все живе.
Впокорена й печальна Єва тихо
Відповіла: «Ой ні! Я не достойна
Цих величань. Бо замість допомоги,
В мені знайшов ти пастку. Заслужила
На осуд я, на докір, гнів, огиду.
Лиш ласка Усевишнього Судді
Мені, що Смерть накликала на Землю,
Звеліла стати джерелом життя
З тобою. Ти ж, знехтувавши гріх мій,
І досі возвеличуєш мене.
Але поглянь: наш сад зове до праці,
Як Бог судив, окропленої потом.
Хоч нам не спалося минулу ніч,
Ми відпочили. Глянь: рум’яний ранок,
Немов нічого не бувало, сяє
І посміхається до нас. Ходімо —
Без тебе вже ні кроку не ступлю!
Тепер трудитись будемо удвох
До вечора. Хіба то горе – разом,
Хоча ми й грішні, жити у Раю?
Ледь Єва вимовила це, Природа
Їй заперечила: похмурі знаки
З’явились у повітрі, в птастві, звірах:
Раптово Схід захмаривсь, зникло Сонце;
Поблизу птах Юпітерів з вершини
Із Заходу на Схід метнувся хижо
За парою грайливих голуб’ят.
Цар звірів раптом рикнув на узліссі
І кинувсь переслідувати лань
З її дитяточком. Створіння ніжні,
Найперші жертви лютого ловця,
Смертельно злякані, схопилися тікати,
Та потемнілий Схід не дав притулку —
Їх, бідних, кровожерний лев роздер.
Побачивши це, вражений Адам
Зітхнув: «Ох, Єво! Це, мабуть, початок
Суворих перемін, що ними Бог
Попереджає нас не легковажить
Покарою. Невідворотна Смерть,
Як не тепер, то будь-коли й де-небудь
Оберне нас і все живе у прах.
На вранішній Землі і в хмарнім небі
Подвійний знак звістив нам одночасно
Із Заходу на Схід гонитву й Смерть.
Отак-то зранку пломеніло небо
На Сході, а на Заході світліли,
Поблискуючи, кучугури хмар,
Обтяжені, мабуть, небесним смислом».
Адам не помиливсь. На Рай принишклий
З янтарних хмар спустилася когорта
Небесних воїнів і зайняла
Поблизу пагорб. Величава з’ява
(Адам застиг, йому аж зір померк)
Була куди величніша за ту,
Що в полі Маханаїм побачив Яків,
Коли постав ряхтливо-сяйний табір
Сторожі ангельської; ще страшніша,
Ніж видиво навкруг гори в Дотані —
Тісні ряди вогненних колісниць
І вогнедишних коней – в час, як цар
Сирійський йшов підступною війною
На Божого пророка. Михаїл,
Господній ієрарх, звелів загону
Небесних вартових оволодіти
Простором Раю. Сам же до людей
Попрямував. Вони в передчутті
Великих змін стривожились. Адам
Озвавсь до Єви: «Зараз ознайомлять
Нові закони й долю. Он з гори,
Яку окутала рожева хмара,
Гряде до нас велична постать – Ангел
Чи то Архангел, бо з постави видно —
Один із наймогутніших у Бога.
Та дивно: не овіює нас жахом,
Але й не випромінює любови,
Як Рафаїл, недавній добрий гість
Небесний. Єво, відійди в криївку».
Адам налаштувавсь на гідну зустріч,
А віддаля, прийнявши людську постать,
Наближувався, як до мужа муж,
Архангел. Поверх панцира сяйного
На ньому розвивалась опанча
Багряна (в солунян та у тирійців,
Які прославилися барвниками,
Подібне йшло на пишні багряниці
Царям чи тріумфаторам – на тоги.
Ткачів там кольористики навчала
Ірида, фарбувальників богиня).
На шоломі іскристому Архангел
Відкинув забороло і явив
Змужніло юний лик. При поясі
Його зірчастому ярився грізно
Меч адамантовий, що Сатану
Розсік був навпіл; у правиці – спис.
Адам вклонився низько. Михаїл,
Небесний ієрарх, не привітавшись,
Промовив так: «Тобі я сповіщаю
Небесну волю. Знай: молитви ваші
Почуто. Розпад-Смерть не забере
Вас у сей час. Хоча Господь
Попереджав про Смерть – дарує ласку
Й дає пожити вам немало днів,
Щоб ви один переступ перекрили
Багатством добрих діл. Тоді Творець,
Умиротворений, жорстоку владу,
Яку над вами має Розпад-Смерть,
Усуне. Тільки вам не жить в Раю.
Я тут з’явився вивести вас звідси
На землю необроблену, з якої
Ви взяті». Так проголосив Архангел.
Адам поник, од горя занімілий,
А Єва, чувши це в близькій криївці,
Зайшлася у риданнях голосних:
«О горе, горе! Краще Розпад-Смерть!
О Раю рідний! Як мені покинуть
Твої стежки, де Ангели витають,
Де тиха і сумна я сподівалась
Дожити упокорено до днини
Й хвилиночки останньої для нас!
О квіточки мої! Вам не буяти
На холоді! Я з пуп’янків маленьких
Плекала вас, давала ім’я кожній.
Хто вам голівки к Сонцю поприхилить?
Рядочками маленьких і великих
Хто вас напоїть свіжою водою,
Що жебонить у райських ручаях?
О наша рясно квітчана постеле!
Тебе, подружній затишку, повитий
І щедро встелений духмяним зіллям,
Тебе, що так дбайливо берегла я,
Велять покинути! Внизу за Раєм
Як нам до випарів нечистих звикнуть?
Як споживати грубу тверду їжу?!
Плачі жіночі обірвав Архангел:
«Не побивайся, Єво, а терпляче
Карайсь по-правді та наказуй серцю,
Хай не вростає в те, що не твоє.
Ти не самотня, ти у парі з Мужем.
Де б не знайшли притулок, він вам був
Як рідний». Приголомшений Адам
Озвавсь нарешті: «Князю над князями
Небес! Якби Всевишнє повеління
Явив не твій ласкавий голос – нам,
Пригніченим огромом сил небесних,
Розгубленим, у відчаї, несила
Було б його здійснити. А тепер
З тобою, хоч ми суєтні й кволі,
Із рідного притулку перейдем
У невідомий негостинний світ.
Якби ж то невтомленнії молитви
Могли переінакшить Божу волю,
Я безперервно плакав би й моливсь.
Але ж та воля – Абсолют. Моління
Всупір їй – наче подих проти бурі.
Я їй корюся, бо своє лице
Бог відвернув од нас. А тут, в Раю,
Він нам не раз являвсь. Струмки, дерева,
Стежки засвідчують Його появу.
Я радісно розповідав би дітям:
Ось біля цього каменя, он там
Між тими кедрами Його я бачив,
Чув Божий голос; ген на тій горі
З ним розмовляв, як з вами. Вівтарі,
Жертовники й святині боговгодні
Постали б тут у пам’ятку вікам.
Сюди живлющі запашні плоди
І квіти зносили б нащадки наші
В офіру Богові. Внизу, в пустелі,
Де нам шукать Його лице чи слід?
Я согрішив був, прогнівив Творця,
А Він, ласкавий, віддаляє Смерть.
Отож у святобливому тремтінні
Уловлюватиму й найменший одсвіт
Величчя Слави Божої. Архангел
На те зичливо мовив: «Божа Слава
Витає не лише в Раю. Земля,
Усесвіт, світ – Господні. Всюдисущий
Наповнює вітри й моря, і сушу,
Й створіння, у які вдихнув життя.
Тобі Він в особливе володіння
Дарує Землю – немалий се дар.
Не думай, що за обрієм Едему,
Чи то за Раєм, не витає Бог.
Я здогадався сам: Рай – лиш маленька
Колиска ваша. Звідси розійшлися б
В усі кінці Землі твої нащадки.
Вони навідувалися б у Рай, щоб
Поклонитись Праотцеві свому
Великому. Але ти оступився,
То й проживатимеш у низині
Сам і сини твої. Проте будь певен:
Там, у пустельному пониззі, й тут,
Як скрізь, однаково витає Бог —
Являється в різноманітних знаках,
По-батьківськи піклується про вас,
Власкавлює усіх. Я посланий
Зміцнити вашу віру перед тим,
Як ви підете звідси, й показати
Діяння добрі й злі, що ви й нащадки
Накоїте, піддаючи випробі
Ласкавість Божу. Це – вам у науку:
Щоб гамували втіху страхом Божим,
Училися в терпіння і печалі
І з витримкою гідною несли
Однаково набутки і утрати.
Лиш так достойно збудете життя
До неминучого кінця. Ходім
На он ту гору. Поки Єва спить,
Як ти у час, коли її творили,
(Я їй навіяв сон), ти пильним зором
Загострено спостерігай картини,
Що являться тобі». На те Адам
З подякою: «Учителю! Небесний
Хранителю від Зла! Віднині в праці
Важкій, але посильній і в спочинку
Та в роздумах, які він нам дає,
Удосконалюватимусь. Веди!»
Удвох знялись на шпиль до Божих видив
Під неба напівсферою, відкіль
Найдальші обрії простору й часу
Відкрилися. Проте не дальші й ширші,
Ніж ті, що їх в пустелі іудейській
Являв Спокусник Другому Адаму,
Коли всі царства й слава цього світу
Постали перед Богочоловіком,
Як от: престол наймогутніших Ханів
У місті Камбалу; трон Тамерлана
У Самарканді над рікою Оксус;
В Китаї – імператорський Пекін;
Столиці Індії Лахор та Агра
В часи Великого Могола; ближче —
Злотистий Херсонес; ще – Екбатан
У Персії. На Півночі Російській —
Кубло деспотії Москва; південніш —
Імперія султанів Візантія
Потурчена. Ще: Захід Африки,
Де Негус-цар; на Сході – порт Еркоко
І царств приморських городи: Момбаза,
Квілеа, Софала, Мелінд, де океан
Полоще берег Конго; відтіля
Південніше – Ангола. А на Північ
Від Нігеру-ріки до гір Атлас
Позводилися царства Альмансора:
Фез, Суз, Марокко і на Схід – Алжир
Та Тремізен. Неподалік – Європа,
Яка залізному владарству Риму
Корилася. Й перед духовним зором,
Мабуть, постало царство Мотецуми
В багатій Мексиці; Куско – в Перу
І ще багатший трон Атабаліпи.
А ген – ще не розорена Гвіана,
В ній – град, що Геріонові сини
Звуть Ельдорадо… Тут видіння глибші
Відкрилися Адаму, бо Архангел
Йому з очей гріховну зняв полуду,
Зміцнивши нерви зору настоєм
Очанки й рути, а з джерел Життя
Три краплі в очі запустив до дна
Духовного. Адам від зблиску впав.
Його підведено: «Розплющуй очі!
Спостерігай: гріх – у твоїх нащадках.
Хоч Змій не зводив їх. Не смакували
Заказаних плодів, але вспадкують
Твою Гріховність». Адам побачив поле.
Жнива. Снопи. А ген – зелений луг.
Стежки, протоптані отарами. Межа
Між полем і пасовищем. На ній
Жертовник, вкритий дерном. Йде Жнивар
Утомлений. Несе він на пожертву
Пучки колосся, висмикнуті в полі.
А з лугу йде Пастух. Несе на жертву
Ягнятко щонайкраще з череди.
Упорав жертву. Поназносив хмизу.
Уважно розкладає зверху лій
Та нутрощі тварини й посипає
Пахучим зіллям. Молиться. Чекає.
І з неба впав огонь. Увись струмить
Пахучий дим. А Жнивареву жертву
Не прийнято. Жнивар тамує лють,
Відводить Пастуха убік. Кричить.
Хапає каменюку – б’є під дих.
Той падає. Із горла ллється кров…
Адам заціпенілий зойкнув: «Горе!
Несправедливо скривджено людину!
І як же так? – злий праведного б’є!»
Архангел, теж уражений, додав:
«Адаме! Ось ці два – твої сини.
Той заздрісний правдивого убив.
Блажен конаючий, залитий кров’ю,
І проклят братовбивця, хоч живе
І житиме ще довго. Божа кара
Причини з наслідками об’єднає
І перекупників не оминає».
Наш Праотець зажурено зітхнув:
«Гидка причина, ще гидкіший вчинок.
Скажи: я щойно бачив – Смерть? Як страшно!
Я теж вернувся у природний прах,
З якого зліплений? Яке нестерпне
Видовище! Який жахний кінець!»
Йому Архангел мовив: «Смерть людську
Ти зрів у першім вияві. Багато
Доріг у Розпад. Ця, що бачив ти, —
Від злоби невгамовної та гвалту,
Які засліплено хапаються за зброю.
Втім, не так Розпад, як переступання
Його бридких порогів вам страшне.
А їх немало: голод, мор, пожар
Непогамоване обжирство, хтивість,
Пияцтво, лінощі… З них розповзуться,
Як з муравлища, болещі й хвороби.
Дивись, до чого доведе нестримність
Твоєї жінки». Тут нове видіння
Постало. Пітьма, сморід, тіснота,
Мов лазарет, забитий вщерть каліччям
І гниллю. То усе людські тіла,
Іще живі, покорчені в хворобах:
В подаграх, епілепсіях, сухотах,
Блювотах, кровотечах і судомах,
Від каменів у нутрощах, в гангренах,
У буйствах біснувань, у тьмі безумств,
Безпам’ятстві сновидь і летаргій,
В холодних меланхоліях, в пекучих
Суглобах, викручених ревматизмом —
У незліченних болещах недуг.
Між ними походжає Розпад-Смерть
Із списом неквапливим, хоча многі
До нього тягнуться, благаючи: «Врятуй!
Добий!..» Адам коли таке узрів,
То просльозився. Бо й камінне серце,
Не роджене жоною, співчуттям
Пройметься. Погамовуючи відчай,
Він застогнав у наріканнях: «Горе!
Нещасне грішне людство! Ліпш йому
Скінчитися без розплоду. Навіщо
Життя, яке минає у стражданнях?
Хіба для цього нас вели у світ?!
Якби знаття – не прийняли б життя
Чи зразу попросили б: відпусти
Нас з миром: образу Твому не личить
Спотворення огидне! Збережи нам
Хоча б дещицю Божої Подоби!»
«Подобу Божу, – обірвав Архангел,
Ви скинули самі для невгамовних
Пожадань заздрісного Сатани,
Якому догодили; отже, образ
Його освоюєте. Знай: порочність,
Вспадкована від Єви, у нащадках
Розтопче Божеське у збоченнях
З Природи здорової і чистої…»
Адам замовк, озвався: «Визнаю:
Це справедливо. Та хіба нема
Доріг достойніших для повороту
У рідний прах?» Йому Архангел:
«Є одна. Вона у приписі: знай міру.
Будь стриманий у їжі і питві.
Затям: у них – лише пожива тілу,
А не сумнівні радощі обжирства.
Тоді в здоров’ї добрім проживеш
Багато тисяч днів. По тому тихо,
Мов перестиглий плід, впадеш у землю,
Неначе в руки матері – не збитий,
Не вирваний з корінням, не гнилий,
А повноцінно звершений. Це – старість.
Переживеш дитинство, юнь, змужніння,
Красу і силу, гострий зір, смак, слух;
Тоді посивієш, ослабнуть м’язи,
І меланхолія остудить кров;
Поникне дух, допитливість прив’яне,
Життєві радощі лишаться в згадках,
І кане в пітьму благодать життя».
На те Адам поривно: «Ти відкрив,
Що Смерть забарна людям не страшна.
Але ж і довголіття – теж покара.
Тоді пощо подовжувать життя
І в довголітті опускатись в Розпад
Повільний? Ліпше якомога швидше,
Обтяжливих обов’язків позбувшись,
З’єднатися з природним рідним прахом».
Архангел заперечив: «Ні, не те:
Й жадоба, і зневага до життя
Збивають із достойної дороги,
Що дав Творець. Коротке, а чи довге —
Це Небесам лиши й живи по правді.
А зараз подивися ще видіння».
Враз розпростерлася рівнина – ген
До обрію. На ній – багатобарвні
Намети. Ходять попасом отари.
Біля наметів чутно співи й звуки
Цитр, арф і сопілок. Натхненні пальці
Перебирають струни і лади.
У ніжному переплетінні линуть
Високі і низькі, гучні і тихі,
Зустрічні й супротивні співи й бреньки.
А он тяжкий трудар ковальських міхів
Роздмухав горно, дав плавильним тиглям
Вогню, аби уламки міді й криці,
Понавизбирувані з попелищ
Лісних пожеж, що оголили землю
До жил металу, зблислих по дощах
Чи вимитих потоками з-під круч, —
Зажевріли. їх переплавлять,
Зіллють у форми, потім наклепають
Для себе різнорідного знаряддя
Й начиння для полян і скотарів.
«Поглянь убік, де круто знявся кряж
Гірський. Там вивелося інше плем'я —
Пряме поставою, богобоязне,
Уважливе до діл Творця, трудяще,
Свобідне й мирне. Бачиш? – йдуть униз,
До шатер». Звідти вибігли дівчата
Барвисто вбрані, в блискітках прикрас
З дзвінкими арфами в руках. Співають,
Їх млосні співи та вихлясті танці
В горян сурових забивають дух:
Жагою спалахнувши, хтивим оком
Вистежують собі красунь і в пастки
Любовні ловляться. Спадає вечір —
Пора гарячих шепотів й освідчень,
І вже спалахують, мов смолоскипи,
Жаркі обряди й оди Гіменею,
Й під музику, гірлянди й розсип квітів
Бенкетом буйним юности й кохання
Двигтять намети всю весільну ніч.
Побачене й почуте – труд, гульня
І радість незмарнованої юні —
Адамові, природно, гріли душу
Юнацьку. І не диво, бо й своє
Згадалося. Замислено промовив:
«Ти, вісник яснозорости, відкрив
У третьому видінні торжество
Здорової щедротної Природи,
Не те що в перших видивах, набряклих
Бридким поверненням у Прах». Архангел
Йому на те: «Цим радощам природним
Не дано буть мірилом для людини,
Сформованої у подобі Божій
Задля таємної духовної
Мети. Бо там в наметах розпростертих
Чаїться Зло і кубляться пороки,
Бо там живуть нащадки Братовбивці.
Вони – ти бачив – підняли ремесла
Й красою уприємнюють життя,
Забувши Сотворителя, чий Дух
(Хоча вони й безбожні) дав їм силу
Й дітей дарує їм ставних, вродливих.
Ти придивлявсь до їхнього жіноцтва?
Немов богині юні, звабні, ніжні
Й грайливі!.. Та нема у них чеснот,
Що прикрашають домовиту жінку
І повнять дім Добром. Вони пусті,
Бо зрощені для похітливих ігрищ,
Спокусної одежі, вихилясів,
Базікання й підморгувань. Горяни ж —
Достойні, чесні, праведні (за теє
Синами Бога звані) піддалися
Розвійному жіноцтву і на вітер
Пустилися у пестощах-цілунках!
Ті пестощі оділлються слізьми,
Що їх виплакуватимуть потомки.
Адам почув це, й радощі погасли,
Ледь зблиснувши. Тоді зітхнув: «Шкода,
Що й праведні зійшли на манівці,
А Жінка – знак біди!» – «Не забувай,
Що й ожіночені чоловіки
Розслаблюючися, втрачають розум,
Хоч мають берегти його, як дар
Небес», – додав Архангел і кивнув:
«Дивись іще картину». Тут обжитий,
Полями і містами вкритий простір
Їжачиться оружжям. Де не глянь,
Високі брами й войовничі вежі.
Он там – воюють, тут – війну готують;
Ці – зброєю вимахують, ті – коней
Гарячих, здиблених, приборкують;
А он де – вишикувались у лави
Одна проти одної кінні й піші.
А там – лихі напасники женуть
Сполохані отари. То все здобич,
Віднята в пастухів, які втекли,
Рятуючи життя. Сюди біжить
На виручку озброєна рідня.
Зійшлись у бійці. Соковитий луг
Почервонів і, стоптаний, чорніє,
Покритий трупом. Он беруть в облогу
Високий мур. Підтягують драбини,
Підкочують скрипучі катапульти,
Жбурляють каменюччя. Оборонці
На голови нападників ллють сірку,
Палаючу смолу і мечуть стріли.
Куди не глянь – убивства. А на площі,
Вимахуючи берлами, зібрали
Міську нараду. Сивочолі старці
Дають пораду мудру. Збройні мужі
Перечать їм, і закипає сварка.
Аж врешті хтось поважний, не старий ще,
Вкладає в вуха всім промову ревну
Про справедливість, добротворну віру
Й грядущий Божий суд. Та ледь почули —
Всі вибухають гнівом на промовця,
От-от накинуться і розшматують.
Ні! Впала раптом хмара і закрила
Його від натовпу. Скрізь гвалт, насильства,
Що нікуди й сховатися. Адам,
Заплаканий, в Архангела питає:
«Ці слуги Смерти – хто вони? Невже
То люди? Нищити собі подібних,
Тисячократно збільшуючи гріх
Братоубивства? Хто ж отой Правдивець,
Котрого врятували Небеса?»
На те Архангел: «Ти узрів нащадків,
Народжених від недоладних шлюбів
Видіння попереднього, де Добрі
Злигалися зі Злими випадково
Та наплодили в захваті дурнім
Дітей – великих тілом, дрібних духом.
То – велетні, хоробрістю преславні,
У бійках силою рамен і ніг
І ті, що вигублять народи цілі.
3-між них найбільш уславленими стануть,
Хто більше награбує й накраде,
Їх оспівають у найкращих гімнах,
В історії вони – батьки народів
Й губителі Землі (і довго ще
Смердять зі статуй, книг і мавзолеїв —
Чума на рід людський). Ото їх слава.
А тих, хто гідний слави й похвали,
Замовчуватимуть, як і Пророка,
Того, що появлявся у видінні.
Він – сьоме покоління по тобі —
Єдиний праведник серед жорстоких.
Ненависний і цькований за те,
Що жив по правді сам-один і Правду
Про Бога і грядущий суд Небесний
Поширював. Із ласки Бога в хмарі
Чи в колісниці срібнокрилих коней
Злетить, вознесений на Небеса
У сяйві Слави Божої в безсмертя,
Бо праведних не забуває Бог,
А злих карає. Це – тобі в науку.
Ось ще видіння». Все перемінилось:
Грабунки й війни захлинулись. Мир
Прийшов на Землю радісно-безжурний —
Суцільне свято розкошів, дозвілля
Й весіль – злягань солодких: то гвалтовних,
То куплених, то потайних у зрадах
Подружніх; у чревоугодстві оргій
Та розперезаності… Глянь: встає
З-посеред цього тирлища один
Муж праведний! Жбурляє всім у вічі
Осуд за їх неправедні діла.
Відвідує бенкети та обряди
Срамотні і волає: «Схаменіться!
Вам дано душі звітні перед Богом
На неминучому Суді!» – не чують.
Хто чує – зневажає. Праведник
Згорта свої намети і в дорогу
Рушає в гори, де з дерев високих
Ковчег будує велетенський: вгору
І вшир, і ввись одновимірний. Потім
Обмазує його смолою й двері
Щільні високо збоку приробляє
І зносить усередину запаси
Харчів різноманітних для людини
Й тварин. Відтак – о диво! – у Ковчег
Збігаються, злітаються, вповзають
Всі звірі, птаство, гади й комашня
Попарно чи по сім пар, вид за видом.
Останнім входить у Ковчег сам Зодчий
З родиною: троє синів і жони —
Чотири людські пари; зачиняють
Наглухо двері. А тим часом вітер
Нагонить і нагонить звідусіль
Тяжезні хмари дощові, а з гір
Здіймаються нові й нові тумани
Й чорніє тяжко безпросвітне небо,
І проривається в непогамовній зливі,
Що не вщухає, поки Землю всю
Й гори, низини потопляє повінь.
Над нею бовваніє лиш Ковчег,
У нім – врятовані живі; під ним —
Потоплі суходоли і моря,
Караючими водами залиті.
В палацах чудиська морські кишать
І плодяться. Численний людський рід
Пропав, і обезлюдніла Земля.
Адаме! Ти, уражений, зомлів;
Тебе легенько підхопив під руки
Архангел. Стримував невтішного
Прабатька, у котрого на очах
Пропали діти, внуки й правнуки.
Ти простогнав: «О, видива страшні! —
Майбутнього! Було би вас не бачить!
Тоді конав би сам, у власнім злі
Караючися тяжко. Ви лягли
На одного нестерпним тягарем
Тисячоліть майбутніх, де життя
Моїх нащадків раптом обірветься.
Як страшно знать про неминучі муки
Тих, що прийдуть по нас! Ні-ні! Не можна
Відслонювати людям майбуття
Лихе. Воно – невідворотне – мучить
В передзнанні, неначе наяву.
Все, бачу, надаремно! І не буде
Когось, щоб знав це – всіх змете Потоп.
Ті кілька, що гойдаються на хвилях,
Невдовзі згинуть з голоду і жаху
В безмежжі вод. Була іще надія:
Не стане війн, позбудуться насильств,
То житимуть у мирі й благодаті.
Ба ні – Зло з нами скрізь. Ти показав,
Що в мирні благодатні дні розпуста
Знелюднює нас, як війна – вбиває.
Невже геть виродиться людський рід?
Дай знати». Михаїл йому на те:
«Розкоті і багатства, що ти бачив,
Назбирані із подвигів геройства
І доблестей, позбавлених чеснот:
З війн, грабежів, безумної відваги
На кровію просякнутій Землі, —
Буятимуть у блискітливих шатах
Високих рангів, титулів і звань.
Відтак їх носії впадуть в обжирство,
В пересит, лінь, хіть – в рабство до пороків
І в підступах, інтригах та гордині
Позабувають дружбу і любов.
790
А ті, кого скорили у війні,
Свободу втративши, забудуть совість
І Божий страх – беззахисні, спідліють.
Поклоняться панам, і можновладці
Ласкаво вділять їм своїх пороків.
Так опорочаться й раби. Все людство
Забуде поміркованість і віру,
Честь, правду, гідність, справедливість —
Нижче упасти нікуди! Лише один
Останеться Правдивець – світла син
У темряві віків: неспокушенний
І непоступливий супроти всіх,
Він спонукатиме їх повернутись
На шлях надійний злагоди й помірних,
Доступних радощів. Його здіймуть
На глум і проженуть. Ведений Богом,
Він із синами вибудує дивний
Ковчег – гігантську скриню (ти це бачив),
Аби порятувать себе, родину
Й тварин від усесвітньої заглади.
Коли вони сховаються в Ковчег,
Із неба хлине водяна лавина
І зливами спадатиме невгавно,
Й заллє усе: моря, і сушу, й гори.
Тоді навальна хвиля зіштовхне
Ці райські пагорби й посуне долом.
Кущі, дерева, квіти упереміш
З корінням і землею потечуть
У море. Потім вирине з води
Сухий солончаковий мертвий острів,
Де схлипуватиме чаїний крик.
Людей не буде там. Це знак тобі,
Що у Творця нема священних місць,
А є лише освячене людьми.
Дивись: там на Потопі височіє
Ковчег на хвилях втомлених, пониклих
Під небом розпрозореним на вітрі.
Гарячий суховій розкидав хмари
І брижить воду. Роз’яріле Сонце
Ковтає шпарко хвилі, і Потоп
Спадає – відступає у глибини,
Наглухо замкнені під ясним небом.
Ковчег не колихається, бо днище
Заскреготало об найвищу гору.
З-під хлялих відхлюпів потопних вод
Де-де уже вилонюються скелі.
З Ковчега вилітає чорний крук,
Кружляє й повертається. За ним
Пускають двічі голуба, і той
Вертається, ще й в дзьобику несе
Віть оливкову – добрий Миру Знак.
Вода навкруг Ковчега відступила.
Врятовані обачливо виходять.
Найперше – Зодчий. Знявши руки вгору,
Молитву творить вдячну до Небес.
Підносить зір і бачить вогку хмарку,
Від хмарки вниз – веселу Рай-Дугу
Багатокольорову: знак Господній
Завіту, примиренного з людьми».
Адам на радощах гукнув: «Живем!
Ти, що Майбутнього являєш дійсність,
Повчителю небесний, оживив
Мене ясною впевненістю: люди
І всі на розплід обрані тварини
Розмножаться, хоч невимовно жаль
Зіпсованого світу, що втонув.
Та більше радісно, що Праведник один
Спасеться, боговгодний, і Господь
Від нього людство виведе нове.
Скажи, що значить ся Дуга грайлива,
Що поєднала Землю й Небо? Може,
Впоясування хмар – то добрий знак,
Що потопельних вод уже не буде?»
Архангел усміхнувся: «Ти кмітливий!
Бог шкодував був, що створив людину —
Спотикливу в гріхи, хитку в пороки.
Поглянувши на Землю, що гнила,
Осквернена, Бог змив її у гніві
Потопом. Лиш одного пожалів
З сім’єю Праведника. Ця Дуга —
Барвистий Знак Господнього Завіту
Про те, що води дощові й морські
Ніколи знову не спустошать Землю.
Сей Знак являтиметься серед хмар
Нагадуванням втішним. Пори року,
Часи сівби і жнив, спек і дощів
Незмінно чергуватимуться вчасно,
Доки Вогонь Всесвітній переплавить
І Землю цю, й небесну твердь. Тоді
Нові постануть Небо і Земля
Для праведників у єднанні з Богом».
