— А тепер, вояки, слухайте уважно, — вигукнув він. — Сьогодні нас ушанував своїм візитом дуже високий гість, начальник управління спецслужби генерал Штирхер, той самий без якого ми не мали б ні бейсбольних бит, ні коміксів, ні естрадних концертів. Йому — і саме йому — я й присвячую це наше бойове завдання. Летіть і скиньте ваші бомби задля мене, задля батьківщини, задля бога, а головне, задля великого американця — генерала Х. Х. Штирхера. І нехай покажуть ваші знімки, що ніхто не вміє скидати бомби кучніше, ніж ви!
30. Данбар
Йоссар’янові було тепер начхати, куди лягають його бомби, і все-таки він не доходив до таких крайнощів, як Данбар, котрий відбомбився за кілька сот ярдів від хутірця і міг попасти під трибунал, коли б хтось посвідчив, що він зробив це умисне. Данбар просто умив руки, не сказавши перед вильотом і слова нікому, навіть Йоссар’янові. Мабуть, оте пам’ятне падіння в шпиталі чи то збовтало йому мозок, чи то відкрило істину, — годі було намагатися вгадати напевне.
Данбар перестав усміхатися і здавався пропащою людиною. Він люто огризався на старших офіцерів, не минаючи й майора Денбі, і понуро богохульствував при капелані, який почав його боятися й уникати і теж здавався пропащою людиною. Капеланове паломництво до Зелензима не дало жодних плодів: ще одне святилище виявилось порожнім. Сам Зелензим був надто зайнятий, щоб прийняти капелана. А його нахаба помічник, подарувавши відвідувачеві крадену запальничку «Зіппо», поблажливо пояснив йому, що Зелензим із головою поглинутий важливими військовими справами, і в нього руки не доходять до таких дрібниць, як норма бойових вильотів в одному з полків. Капелан сильно непокоївся за Данбара і страшенно переживав за Йоссар’яна, а надто після того, як пропав безвісти Вессл. Приречений на похмуру самотину в своєму просторому шпильчастому наметі, куди заходив щовечора, мов під склепіння гробниці, капелан ніяк не міг зрозуміти, чому Йоссар’ян воліє жити сам-один і не хоче ніяких сусідів.
А Йоссар’ян, знову призначений чільним бомбардиром, постійно літав тепер з Макпростаком, і це його трохи втішало, хоча він, як і доти, відчував себе не захищеним од смерті. Він не мав чим захищатися. Зі свого крісла в носовій кабіні літака навіть не бачив, що там роблять Макпростак і другий пілот. Єдине, що він міг бачити, то це бундючну, круглу, як місяць уповні, пику Аарфі, тваринна тупість якого, кінець кінцем, доводила його до краю: бували хвилини в польоті, коли Йоссар’яна охоплювали безсила лють та відчай, і він усе віддав би, щоб його знову перевели до веденого літака, де в кабіні був не бомбовий приціл, геть йому непотрібний, а потужний, важкий п’ятдесятиміліметровий кулемет, якого він міг би схопити обома руками й розрядити у мстивому пориві в усіх демонів, що його тиранили: в чорні димчасті клуби зенітних розривів, у німецьких зенітників унизу, яких він навіть не бачив і яким навряд чи завдав би шкоди тим своїм кулеметом, навіть коли б і встиг відкрити вогонь; у Тупермейєра та Везунбі в чільному літаку за їхній бездоганний, без жодних протизенітних маневрів бойовий курс при другому бомбардуванні Болоньї, коли снаряд, випущений однією з двохсот двадцяти чотирьох замаскованих там зеніток, розбив останнім разом мотор Весслового літака і йому довелось зробити вимушену посадку на воду десь між Генуєю та Спецією незадовго до короткого, але бурхливого шторму.
Насправді Йоссар’ян мало що зміг би змінити, хай навіть і був би в нього в руках цей потужний крупнокаліберний кулемет, — хіба що зарядив би його й дав кілька пробних черг. Користі від кулемета було не більше, ніж від бомбового прицілу. Він, правда, міг би відстрілюватися з нього від німецьких винищувачів, коли б ті його атакували, але винищувачі в німців давно перевелися… Йому не вдалося б і розвернути кулемет усередину літака, щоб наказати, під загрозою розстрілу, безпорадним Хлюпу та Жлобсу повертатись на базу, як він наказав колись Малюкові Семпсону, пригрозивши розчерепити йому довбешку за непослух, і саме цього він зажадав від Жлобса та Хлюпа під час жахливого першого нальоту на Авіньйон у ту мить, коли збагнув, у яку пекельну халепу потрапив, — він-бо летів у веденому літаку із Жлобсом і Хлюпом, а ланку вели Тупермейєр та Везунбі. Жлобс і Хлюп, Хлюп і Жлобс — хто вони такі? Що за дике безумство нестися в повітрі на висоті двох миль, коли від смерті тебе відділяють лише один чи два дюйми металу, а життя твоє в невмілих руках двох чужих тобі незугарних придурків, на зразок безвусого шмаркача Хлюпа та психованого Жлобса? Хіба ж не здали нерви в того психа Жлобса, коли він, сидячи в кріслі другого пілота, зненацька перехопив у Хлюпа управління перед самою ціллю і пустив літак у таке страхітливе піке, що Йоссар’янові висмикнуло з гнізда проводи шлемофону? Вони тоді відразу опинилися знову в самій гущі зенітного вогню, звідки щойно вибрались. А за мить виявилося, що в хвості літака конає ще один незнайомець, стрілець-радист, на прізвище Снігген. Важко сказати напевне, нібито саме Жлобс убив його, бо коли Йоссар’ян всунув штекер назад у гніздо, в навушниках уже лунав голос Жлобса — він благав, щоб хтось пішов до носової кабіни рятувати бомбардира, і майже негайно включився Снігген — він скімлив: «Рятуйте мене! Будь ласка, рятуйте мене! Мені холодно! Мені холодно!» І Йоссар’ян поволі виліз із носової кабіни, проповз понад бомбовим відсіком і протиснувся до хвостового відсіку, минувши по дорозі аптечку, до якої мусив потім повертатися, щоб було чим обробити Сніггенові смертельну рану, зяючу, завбільшки з м’яч для регбі, криваву дірку з зовнішнього боку стегна, всередині якої таємниче пульсували цілі волоконця м’язів, налиті кров’ю і схожі на якісь сліпі істоти, що живуть власним життям. Угледівши ту страшну, беззахисну овальну рану у фут завдовжки, Йоссар’ян заціпенів у стані шоку, потім жалісно застогнав; його ледь не вирвало. На долівці поруч із Сніггеном лежав у глибокій непритомності маленький, щуплий хвостовий стрілець; він був блідий як смерть, і Йоссар’ян, долаючи спазми в шлунку, ступив до малого, щоб допомогти спочатку йому.
Так, загалом кажучи, літати з Макпростаком було безпечніше. Але і з Макпростаком він не відчував себе в цілковитій безпеці, бо той аж надто любив літати. Коли вони поверталися з учбового польоту, в якому Йоссар’ян тренував бомбардира з нового екіпажу, що його полковник Пескарт роздобув після зникнення Вессла, Макпростак зухвало повів машину на бриючому льоті всього в кількох дюймах над землею. Бомбардувальний полігон був розташований по той бік острова, і на зворотному шляху Макпростак ледве тягнув літака, який мало не торкався черевом гірських шпилів, а потім раптом піддав газу і, замість витримувати висоту, несподівано для Йоссар’яна перехилив машину на один бік і пустив її уздовж крутого схилу гори. Літак весело помахав крилами і з надсадним, скреготливим, оглушливим ревом помчав далі, западаючи в кожну ущелину й видираючись на кожну скелю, немов та навіжена чайка поміж рудими хвилями оскаженілого моря. Йоссар’ян закам’янів. Новий бомбардир закляк поруч нього з блаженною усмішкою на губах і лиш раз у раз посвистував: «Фіть!» Йоссар’ян напевне простяг би руку й роз’юшив цю ідіотську пику, коли б сам не шарахався з боку в бік, силкуючись ухилитись від незліченних валунів, пагорбків та дерев, що миготіли попереду, потім немов стрибали просто йому на голову, все ж проносилися під літаком каламутними, розпливчастими смугами і зникали десь позаду. Хіба комусь у світі дано право так безсовісно ризикувати його життям?
— Угору, вгору, вгору! — розпачливо горлав Йоссар’ян до Макпростака. Він палко ненавидів його. Але в переговорному пристрої бринів лиш життєрадісний Макпростаків спів — той, може, його й не чув зовсім. Йоссар’ян, пойнятий шалом, трохи не плачучи від безсилої люті, кинувся до лазу. Долаючи земне тяжіння й інерцію, він насилу дістався до головного відсіку, вліз до пілотської кабіни і став позад Макпростака. Він тремтів усім тілом і гарячково шукав очима яку-небудь зброю. Був би тут матово-чорний кольт-45, він звів би на ньому курок і приставив упритул до потилиці Макпростака. Але кольта не було. Не було й мисливського ножа. Не було нічого, чим би він міг оглушити чи заколоти Макпростака, тож Йоссар’ян обіруч мертвою хваткою вхопив комір Макпростакового комбінезона, шарпнув до себе й заверещав:
