— Угору! Вгору!
Земля зовсім близько пропливала під ними, горби мелькали над літаком то зліва, то справа. Макпростак озирнувся на Йоссар’яна й весело реготнув, так наче Йоссар’ян прийшов потішитися разом з ним. Тоді Йоссар’ян посунув обидві руки вперед і стиснув йому горлянку. Макпростак здерев’янів.
— Угору, вгору, падлюко! — крізь стиснуті зуби, тихо наказав Йоссар’ян голосом, сповненим недвозначної погрози. — Вгору давай, бо я задушу тебе!
Сторожко напружившись, Макпростак зменшив швидкість і почав потроху набирати висоту. Пальці Йоссар’яна розслабилися, руки зсунулися з плечей Макпростака й обвисли безвладно. Він уже не сердився. Йому було соромно за себе. Коли Макпростак обернувся, Йоссар’ян не знав, куди подіти свої немов змертвілі руки.
Макпростак окинув його довгим, пильним поглядом, у якому не було приязні.
— Видно, кепські твої справи, хлопче, — холодно промовив він. — Повертався б ти краще додому.
— Мене не пускають, — відказав, ховаючи очі, Йоссар’ян і тихенько ізслиз.
Спустившись із пілотської кабіни, він сів на підлозі й винувато понурив голову. Його мучили докори сумління. Він весь аж спітнів.
Макпростак узяв курс на аеродром. Цікаво, подумав Йоссар’ян, чи побіжить Макпростак до намету опервідділу скаржитися Бобкінсу та Добкінсу на Йоссар’яна й просити, щоб його більше не призначали в один екіпаж із Макпростаком, як потайки бігав колись туди Йоссар’ян і говорив те саме про Жлобса, Хлюпа, Вессла, а також — правда, зовсім безуспішно — про Аарфі. Доти він ніколи не бачив Макпростака невдоволеним — той завжди був у прекрасному настрої, і Йоссар’ян подумав зі скрухою, чи не втратив він іще одного друга.
Проте Макпростак, вилазячи з літака, лиш заспокійливо підморгнув йому, а коли вони в джипі повертались до ескадрильї, він незлобиво пожартував з легковірності новачків, пілота й бомбардира, але не мовив ані словечка про Йоссар’яна. Лише коли всі четверо поздавали свої парашути і вони вдвох прямували до своїх наметів, засмагле, веснянкувате шотландсько-ірландське обличчя Макпростака зненацька осяяла усмішка, і він пустотливо тицьнув Йоссар’яна кулаком у ребра.
— От гад, — засміявся він. — Ти що, справді збирався мене вбити?
— Та ні,— покаянно усміхнувшись, відказав Йоссар’ян і похитав для переконливості головою.
— А я й не думав, що тобі так зле. Ну й ну!.. А чому ти про це нікому не скажеш?
— Та я тільки про це усім і кажу. Ти що, з неба звалився? Невже ніколи не чув?
— Я думав, ти жартуєш.
— А ти сам ніколи не боїшся?
— Може, й треба б боятися, та страх не бере.
— Навіть під зенітним вогнем?
— Певно, у мене клепок не вистачає, щоб боятися, — зніяковіло признався Макпростак.
— Мені й так загрожує безліч смертей, — зауважив Йоссар’ян, — а тобі забандюрилось вигадати ще одну!
— Б’юсь об заклад, тобі в п’ятах холоне, коли я пролітаю на бриючому над твоїм наметом! — знову реготнув Макпростак.
— Я мало не вмираю зо страху! Я вже тобі казав.
— Мені, бач, здавалось, що ти скаржився лише на той рев моторів, — винувато стенув плечима Макпростак. — А чому бути, тому бути, того не минути, — проспівав він. — Схоже, мені таки доведеться з цим кінчати.
Але Макпростак був невиправним. Давши спокій наметові Йоссар’яна, він, як і доти, не минав нагоди із заглушливим ревом блискавкою пронестись над самісіньким пляжем, над плотом і над затишною улоговинкою, де Йоссар’ян милувався з сестрою Качкіт або грав в очко, покер чи пінокль із Кристі, Данбаром та Голодним Джо.
Йоссар’ян зустрічався з сестрою Качкіт майже щодня пополудні, коли обоє були вільні, і вирушав з нею на пляж по той бік високих, у людський зріст, дюн, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купались голяка. На пляж тяглися і Кристі з Данбаром та Голодний Джо. Іноді до них приєднувався Макпростак, а часом і Аарфі, котрий звичайно з’являвся у всій красі, тобто виряджений як на парад, і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета. Аарфі ніколи не купався. Всі інші надягали плавки — з пошани до сестри Качкіт, а також і до сестри Занудер, яка щоразу супроводжувала сестру Качкіт і Йоссар’яна на пляж і з незалежним виглядом примощувалася в самотині ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, не звертав ніякісінької уваги на голих вояків, що загорали на березі або стрибали в воду з великого вибіленого морем плота на порожніх металевих бочках, що погойдувався у хвилях за піщаною косою. Сестра Занудер сиділа сама по собі, бо була зла на Йоссар’яна і розчарована в сестрі Качкіт.
Сестра С’ю Енн Качкіт не приховувала своєї зневаги до Аарфі, і це була одна з тих її чеснот, що особливо приваблювали Йоссар’яна. А ще в сестри С’ю Енн Качкіт його приваблювали довгі білі ноги та пишні округлі сідниці, гідні самої Афродіти. Він часто забував, яка вона тонка й тендітна вище пояса і часом ненавмисно робив їй боляче, надто пристрасно пригортаючи до себе. Коли спадали сутінки, вони залишались на пляжі удвох, і то були для нього хвилини справжнього спокою та втіхи. Він кохав її, таку погідну, чутливу й лагідну. Він жадав ще і ще раз торкнутись до неї, весь час відчувати її коло себе. Граючи в карти, він легенько обхоплював пальцями її щиколоток чи машинально, по-власницьки, але поштиво, спинкою нігтів погладжував тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою купальника, що дбайливо ховав її маленькі, з довгими пипками, груди. Як було не любити сестру Качкіт за ту спокійну вдячність, із якою вона відповідала на його ласку, за прихильність до нього, що її вона виявляла з такою гідністю! Голодного Джо теж нестримно тягло помацати сестру Качкіт, і лише грізний Йоссар’янів погляд примушував його щоразу відсмикувати руку. Сестра Качкіт загравала з Голодним Джо, щоб розпалити його ще дужче, і коли Йоссар’ян тицяв їй у бік ліктем чи кулаком, закликаючи до порядку, її кругленькі світло-карі оченята тільки спалахували лукавими іскорками.
Поки чоловіки ляскали картами на рушнику, на спідній сорочці чи на ковдрі, сестра Качкіт, прихилившись спиною до теплого відкосу дюни, тасувала другу колоду. А коли їй набридало тасувати карти, вона починала підмазувати тушшю свої ледь загнуті догори рудуваті вії, зиркаючи раз у раз у маленьке кишенькове дзеркальце і наївно гадаючи, що коли їх постійно підфарбовувати, то вії стануть довші. Інколи їй удавалось підтасувати колоду або сховати якусь карту, і гравці помічали це лише в ході гри; коли ж, зауваживши шулерство, всі четверо з огидою кидали свої карти, щоб дати їй прочухана, вона радісно хихотіла, відчуваючи веселе пожвавлення і від їхніх штурханів, і від жартівливо-лайливих прізвиськ, якими вони її нагороджували, і від попереджень, що буде гірше, як не перестане: Та щойно вони знову заглиблювалися в гру, вона раптом починала щебетати казна-що, і її щоки пломеніли від приємного збудження, як тільки вони знову починали ляскати її по руках і ногах, хором вимагаючи припинити ті штучки й затулити рота. Сестра Качкіт відчувала солодку втіху від їхньої загальної уваги і грайливо струшувала своєю короткою каштановою чілкою, коли їй вдавалося, бодай ненадовго, зосередити на собі погляди всіх гравців. А коли згадувала, скільки голих мужчин вилежується на піску зовсім поруч, по той бік дюни, поймалась дивовижним, незвіданим ще відчуттям: її то кидало в жар, то охоплювала жага повнокровного буття. Їй досить було під будь-яким приводом підвестися чи просто підняти голову, і перед очима зринали десятки неодягнених чоловіків, що загорали на сонці чи грали у волейбол. Власне ж тіло було для неї чимось добре знайомим і не дуже вартим уваги, тож вона просто не могла збагнути гарячкового шаленства, яке воно викликало в мужчин, їхньої сміховинної потреби помацати її, схопити, стиснути, вщипнути, погладити. Вона не розуміла плотської жаги Йоссар’яна, але їй подобалось вірити, що так і треба.
Коли вечорами на Йоссар’яна находив чуттєвий шал, він брав обидві свої ковдри, вів її на пляж, і вони кохалися там, майже не роздягаючись, і все це давало йому куди більшу насолоду, ніж ті плотські забави з дебелими, голими розпусницями в Римі. Іноді вони приходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали між ковдрами й тремтіли від прохолоди, пригорнувшись одне до одного, щоб було тепліше. З чорнильно-чорного остиглого неба на них з крижаним блиском дивилися дрібні, мов бісер, зорі. З примарному місячному сяйві на хвилях погойдувався пліт, неначе відпливав кудись удалину. В повітрі все виразніше відчувався подих близької зими. Льотчики в інших наметах теж почали будувати грубки, і в наметі Йоссар’яна не було відбою від паломників, що юрмами приходили помилуватись на творіння Весслового генія. Сестру Качкіт розбирав сміх, що Йоссар’ян не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, але вона ніколи не дозволяла йому лізти руками куди не слід, якщо хтось був неподалік, навіть коли цим єдиним свідком була сестра Занудер, яка сиділа по той бік дюни, осудливо задерши носа і вдаючи, ніби нічого не бачить.
