— Люди навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Тільки-но побачать наші літаки, то повибігають із своїх халуп і стануть. махати нам руками. Весь хутірець вибіжить: і старе, і мале, вкупі з собаками! Господи боже! Не треба їх чіпати.

— А чом би нам не влаштувати завал десь в іншому місці, вище або нижче по дорозі? — запитав Макпростак. — Чому він потрібен саме тут?

— Звідки мені знати? — понуро відказав майор Денбі.— Але я гадаю, що там, у штабі, сидять не лише дурні. Той, хто віддає такі накази, певно, знає, що робить.

— Дідька лисого вони знають! — кинув Данбар.

— Гей, що тут діється? — почувся голос підполковника Порка, який щойно перевальцем зайшов до інструкторської, тримаючи руки в кишенях і викотивши черевце, прикрите пожмаканою форменою сорочкою.

— Ні, ні, все гаразд, підполковнику, — заметушився майор Денбі, сподіваючись утаїти їхню суперечку. — Ми обговорюємо завдання.

— Вони не хочуть бомбити цей виселок, — улесливо хихотнув Тупермейєр, заганяючи майора Денбі на слизьке.

— Падлюка! — кинув йому Йоссар’ян.

— Не чіпати Тупермейєра! — коротко гаркнув на Йоссар’яна підполковник Порк, та, пригадавши, як грубо поводився з ним цей п’яний баламут в офіцерському клубі напередодні нальоту на Болонью, він зважив, що краще перенести невдоволення на Данбара. — А чому, власне, ви не хочете бомбити цей виселок?

— Бо це жорстоко, ось чому! — спалахнув нестримною люттю Данбар.

— Кажете, це жорстоко? — з холодним глумом перепитав підполковник Порк. Він тільки на мить розгубився перед лицем неприкрито лютої ворожості Данбара. — А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони напали зненацька на наші війська, це, по-вашому, менш жорстоко? Не забувайте, що йдеться про життя і смерть наших співвітчизників! Чи, по-вашому, хай краще проллється американська кров?

— Вона ллється так чи інакше. Але при чому тут ці мирні люди? Якого дідька ми не можемо дати їм спокою?

— Вам це легко казати, — в’їдливо процідив підполковник Порк. — Тут, на П’яносі, ви як на курорті! А що б ви заспівали, коли б ці німецькі дивізії посунули на вас?

Данбар зніяковіло почервонів.

— А що нам заважає зробити завал десь в іншому місці? — немов захищаючись, запитав він. — Адже ми могли б скинути бомби й просто на схил гори чи на саму дорогу!

— А може, краще злітаєте ще разок на Болонью?! — запитав підполковник Порк тихим голосом, але фраза ця пролунала, мов постріл. У кімнаті одразу запала ніякова, гнітюча тиша. Соромлячись самого себе, Йоссар’ян в душі молив бога, щоб Данбар припинив балачки. Данбар понурив голову, і підполковник Порк зрозумів, що бій виграно.

— Бачу, до Болоньї вас не дуже тягне, — з неприхованою зневагою провадив далі підполковник Порк. — А знаєте, нам з полковником Пескартом було не так легко вибити для вас цю, власне кажучи, прогулянку в повітрі. Коли вам більш до вподоби Болонья, Спеція чи Феррара, то ми це влаштуємо, як раз плюнути! — Його очі загрозливо виблискували за скельцями пенсне, а важке квадратне підборіддя немов скам’яніло. — Тільки скажіть!

— А що? Я б злітав, — жваво відгукнувся Тупермейєр і знову хвалькувато заіржав. — Що може бути кращого? Засунеш собі носа в приціл і заходиш на ціль без усякого піке, хай навіть по тобі гатять усі їхні зенітки! А більш за все мені подобається дивитись і слухати, як потім, на мене накидаються наші герої! Я довів їх до того, що навіть нижні чини зараз лають мене на чім світ стоїть і погрожують влаштувати темну!

Не повертаючи голови, підполковник Порк ласкаво поплескав Тупермейєра по щоці, а тоді сухо звернувся до Данбара та Йоссар’яна:

— Клянусь богом, ніхто не вболіває за тих смердючих макаронників більше, ніж ми з полковником Пескартом. Mais c’est la guerre.^[41] І не забувайте, що війну цю почали не ми, а вони! Вони агресори, а не ми! Навіть коли б ми цього хотіли, то не змогли б завдати італійцям, німцям, китайцям, росіянам більшого лиха, ніж вони самі собі завдають! — і з цими словами підполковник Порк по-дружньому торкнув за плече майора Денбі, хоча й досі зберігав суворий вираз обличчя. — Закінчуйте інструктаж, Денбі, і потурбуйтеся, щоб усі як слід зрозуміли всю важливість якнайщільнішого візерунка бомбометання.

— О ні, підполковнику! — вигукнув майор Денбі й заблимав до неба очима. — Тільки не на цей раз! Я наказав їм класти бомби з інтервалами в двадцять метрів, щоб завалити дорогу на всю довжину схилу, а не в одній лише точці! На цей раз більший ефект, з огляду на розмір завалу, дасть розкиданий візерунок бомбометання.

— Завал, як такий, нас мало цікавить, — заперечив підполковник Порк. — Головне для нас із полковником Пескартом — це щоб ви повернулися з даної прогулянки з такими фотознімками, які нам не сором буде показати начальству. Не забувайте, що на основний інструктаж сьогодні сюди прибуває сам генерал Штирхер, а про його ставлення до візерунка бомбометання я вам нагадувати не буду, — самі знаєте. До речі, майоре, я б радив вам закінчити тут усе ще до його прибуття і мерщій забиратися геть. Генерал Штирхер вас терпіти не може!

— Ні, ні, ви помиляєтесь, підполковнику, — послужливо нагадав йому майор Денбі.— Це генерал Бидл мене терпіти не може!

— Генерал Штирхер теж. Взагалі, вас ніхто не може терпіти, майоре Денбі, тож закругляйтеся — і геть звідси. Інструктаж проведу я сам!

— А де майор Денбі? — поцікавився полковник Пескарт, коли прибув на основний інструктаж разом з генералом Штирхером та полковником Шайскопфом.

— Він попросив дозволу піти, як тільки побачив вашу машину, — відрапортував підполковник Порк. — Йому здається, що генерал Штирхер терпіти його не може. Так чи інакше, інструктаж проведу я сам. У мене це виходить набагато краще.

— От і чудово! — мовив полковник Пескарт. — А втім, ні,— додав він за хвилину, раптом пригадавши, як заливався підполковник Порк на інструктажі перед польотом на Авіньйон, коли до них приїздив генерал Бидл. — Я сам проведу інструктаж!

Запалений свідомістю того, що він — один з фаворитів генерала Штирхера, полковник Пескарт, ледь заволодівши помрстом, одразу зробив люте обличчя і хрипко загаркав на занімілу аудиторію підлеглих офіцерів грубими відрубними фразами, намагаючись наслідувати холодний, зневажливий тон генерала Бидла. Подумки він уявляв собі, яке незабутнє враження повинна справити на високого гостя його масивна постать у сорочці з розстебнутим коміром і мундштуком у нагрудній кишені, з коротко підстриженим чорним кучерявим волоссям, ледь посрібленим сивиною. Він почувався аж так прекрасно, що навіть дозволив собі вимовляти деякі круті слівця з лексикону генерала Бидла ще гаркавіше за самого генерала Бидла і звисока зиркав на нового полковника із штабу генерала Штирхера. Аж раптом пригадав, що генерал Штирхер ненавидить генерала Бидла. Тут полковник Пескарт умить знітився й зіщулився, голос його зламався, і всю самовпевненість як вітром змело.

Згораючи від конфузу, він насилу повертав язика і вже ледве тямив, що каже; його зненацька охопив жах перед полковником Шайскопфом. Поява нового полковника в їхньому з’єднанні означала появу нового суперника, нового смертельного ворога, здатного на все! І ця непроникна пика обіцяла мало приємного!

У полковника Пескарта раптом кров похолола від кошмарної гадки: а ну як цей тип уже встиг потай підкупити усіх, хто сидить в інструкторській, і його офіцери ось-ось хором застогнуть, як це сталося в цім самім бараку перед Авіньйоном. Як він їх тоді вгамує?! Ото вже буде для нього «мах та хвіст»!

Полковника Пескарта взяв такий панічний страх, що він ладний був знову гукнути на поміч підполковника Порка. Неймовірним зусиллям волі він спромігся якось узяти себе в руки і провів звірку годинників. Головна небезпека залишилась позаду, бо тепер інструктаж можна було скінчити в будь-яку мить. Криза минула, і йому закортіло переможно і злісно зареготати просто в кам’яну пику цьому полковникові Шайскопфу. Він блискуче вийшов із, здавалося, безнадійного становища й завершив інструктаж натхненним напученням, яке — так підказав йому внутрішній голос — стало чудовою демонстрацією його красномовства, дотепності та благопристойних манер.