Майор Тлумачсон згідливо кивнув, усміхаючись приємною, фальшивою усмішкою.

— Ваше пояснення — прецікаве… Але, сподіваюсь, ми незабаром знайдемо істинну причину. До речі, як ви ставитесь до риби? Ну, до тієї, що вам сниться?

— Вона взагалі не викликає в мене якихось почуттів.

— А може, вона вам чимось не подобається? Не відчуваєте ви до неї ворожості або мстивої злості?

— Аж ніяк. Чесно кажучи, вона мені скоріше навіть подобається.

— Отже, вона вам подобається!

— Ні, я цього не сказав. Риба як риба. Вона не викликає в мене виразних почуттів.

— Але ви самі сказали, що вона вам подобається, а тепер кажете, що не відчуваєте до неї виразних почуттів. Я впіймав вас на суперечності. От бачите!

— Так точно, сер, схоже на те, що ви впіймали мене на суперечності.

Майор Тлумачсон з гордістю написав у блокноті дебелим чорним олівцем: «Суперечність».

— А як ви гадаєте, — провадив він далі, поставивши крапку і знову допитливо глянувши на Йоссар’яна, — як ви гадаєте: чому саме ви висловили оці два суперечливих твердження щодо вашої емоційної реакції на рибу?

— Не знаю, докторе… Схоже на те, що в мене до неї двоїсте ставлення.

Почувши слова «двоїсте ставлення», майор Тлумачсон аж схопився з радощів на рівні ноги.

— Та ви й самі все чудово знаєте! — вигукнув він, схвильовано потираючи собі руки. — Слухайте, ви навіть не уявляєте собі, який я самотній! Мені щодня доводиться розмовляти з пацієнтами, які нічогісінько не тямлять у психіатрії! Мені доводиться лікувати людей, яким начхати на мене й на мою роботу! Ось через це в мене й виник цей жахливий комплекс неповноцінності.— На мить обличчя його спохмурніло. — І я боюся, що довіку його не позбудуся.

— Справді? — мовив Йоссар’ян, відчуваючи себе якось недоладно. — Хіба ж це ваша вина, що інші так погано освічені?

— Це з мого боку дурість, я знаю, — занепокоєно відказав майор Тлумачсон і з неохотою всміхнувся. — Але для мене завжди дуже багато важило, що про мене думають інші. Розумієте, статева зрілість прийшла до мене з деяким запізненням… І от через це в мене… ну, одне слово, багато всіляких проблем. Сподіваюсь, я ще матиму приємність обговорити їх із вами. Шкода, що я не можу зробити цього зараз — треба спочатку покінчити з тим, що турбує вас. Хіба хочеш? Мусиш! Полковник Феррідж дуже розсердиться, коли почує, що ми весь час говорили тільки про мої клопоти. А зараз я вам покажу кілька чорнильних ляпок різного кольору й форми. Цікаво, які думки і спогади вони у вас викличуть?..

— То даремна трата часу, докторе. Все, що я бачу, викликає в мене лише одну думку — про статевий акт.

— Справді? — у захваті вигукнув майор Тлумачсон, аж наче не повірив власним вухам. — Нарешті ми, здається, підійшли до суті вашої справи. І що, вам часто сняться еротичні сни?

— Авжеж… Той сон про рибу — це теж еротичний сон.

— Ні, ви мені розкажіть справжній еротичний сон… Ну, от коли хапаєш її, голу, за горлянку, щипаєш її або гамселиш, аж поки в неї юшка з носа не потече, а потім валиш її долу і гвалтуєш, а сам ридма ридаєш, бо кохаєш її, суку, і ненавидиш водночас! І нічого не можеш вдіяти! Ось про такі еротичні сни я б з вами охоче поговорив. У вас бувають такі сни?

Йоссар’ян на хвилину глибоко задумався.

— Але ж це і є сон про рибу, — нарешті промовив він.

Майор Тлумачсон відсахнувся, немов одержав ляпаса.

— Авжеж, авжеж, — холодно погодився він, кинувши на Йоссар’яна насторожений, злий, уже навіть ворожий погляд. — Але я б радив вам приснити собі сон і такого роду, а тоді подивимось, яка буде ваша реакція. Ну, гаразд, на сьогодні досить. Було б також добре, щоб вам приснилися й відповіді на деякі з моїх запитань. Повірте, ці розмови мені так само неприємні, як і вам.

— Гаразд, я перекажу все це Данбару, — пообіцяв Йоссар’ян.

— При чому тут Данбар?

— Як це при чому? Адже це його сон!

— Ах, Данбар! — поблажливо всміхнувся майор Тлумачсон, одразу відчувши себе впевненіше. — Б’юсь об заклад, що цей мерзотник Данбар робить усі ті капості, за які потім доводиться відповідати вам, га?

— Він не такий уже й мерзотник.

— І ви ручатиметеся за нього головою?

— Ну, головою, мабуть, ні.

Майор Тлумачсон єхидно посміхнувся й записав у блокноті: «Данбар».

— А чого це ви шкутильгаєте? — зненацька запитав він, коли Йоссар’ян уже прямував до дверей. — І що це за ідіотська пов’язка у вас на нозі? Вам же голову треба лікувати, хіба ні?

— Мене поранено в ногу. Через це я в шпиталі.

— Е ні, голубе, ви в шпиталі не через це, — злісно ошкірився майор Тлумачсон. — Вас поклали до шпиталю тому, що у вас камінь у слинній залозі. Виявляється, ви не такий уже й розумний. Ви навіть не знаєте, з чим вас поклали до шпиталю.

— Мене поклали до шпиталю з пораненою ногою, — стояв на своєму Йоссар’ян.

Майор Тлумачсон у відповідь лиш саркастично реготнув.

— Ну, гаразд, гаразд, привіт вашому Данбарові. І скажіть, нехай неодмінно йому присниться сон, який я вам радив побачити.

Але Данбар страждав від приступів нудоти із запамороченням та хронічної мігрені і відмовився допомагати майорові Тлумачсону. Удосталь було кошмарів у Голодного Джо, який уже встиг відлітати шістдесят завдань і тепер знову чекав наказу про відправку додому, але й він не захотів ділитися своїми снами, коли приходив до шпиталю навідати друзів.

— Невже ні в кого немає підходящого сну для майора Тлумачсона? — бідкався Йоссар’ян. — Я б хотів його чимось утішити. Він такий нещасний.

— Після того, як я дізнався, що вас поранено, мені почав снитися один вельми химерний сон, — висповідався капелан. — Раніше щоночі снилося, як убивають мою жінку, або як вона сама конає… або як умирають мої малята, подавившись чимось смачненьким під час обіду. А от тепер мені сниться, що я пливу під водою, а акула гризе мене за ногу — якраз у тім місці, де у вас пов’язка.

— Чудовий сон! — вигукнув Данбар. — Б’юсь об заклад, майор Тлумачсон буде у захваті!

— Жахливий сон! — закричав майор Тлумачсон. — У ньому є все — і біль, і каліцтво, і смерть. Я певний, що ви приснили цей сон на зло мені. І, знаєте, щиро кажучи, я не певний, що людина з такими мерзенними снами має право служити в армії.

Йоссар’янові здалося, що перед ним миготнув промінь надії.

— Можливо, ваша правда, сер, — тонко зауважив він. — Я от думаю: чи не годилося б мене списати на землю й повернути додому?

— А вам ніколи не спадало на думку, що ваша неперебірливість щодо жінок базується на підсвідомому прагненні вгамувати глибоко прихований страх перед імпотенцією?

— Авжеж, спадало.

— Тоді навіщо ж ви це робите?

— А щоб угамувати глибоко прихований страх перед імпотенцією.

— А чому б вам натомість не знайти собі якесь інше заняття? — співчутливо запитав майор Тлумачсон. — Приміром, риболовлю. Що ви в ній побачили, в цій сестрі Качкіт? Як на мене, то вона аж надто сухоребра. Слизька й кощава. Як риба.

— При чому тут сестра Качкіт? Я її ледве знаю.

— Тоді чому ж ви хапаєте її за бюст? Невже тільки тому, що в неї є бюст?

— Це Данбар її хапає, а не я.

— Ет, ви знову своєї,— вигукнув майор Тлумачсон з кислою зневажливою посмішкою й гидливо кинув олівця на стіл. — Ви що, справді гадаєте, що вам удасться в такий спосіб уникнути відповідальності? Ховаючись за чужі спини? Щось ви мені не подобаєтеся, Фортіорі, зрозумійте це. Зовсім не подобаєтесь.

Йоссар’ян нараз відчув, як у повітрі холодно й вогко запахло небезпекою.

— Я зовсім не Фортіорі, сер, — несміливо прошепотів він. — Я — Йоссар’ян.

— Хто?

— Моє прізвище — Йоссар’ян, сер… Мене поклали до шпиталю з раною в нозі.

— Ваше прізвище — Фортіорі! — з войовничим запалом відпарирував майор Тлумачсон. — Вас поклали до шпиталю з каменем у слинній залозі.

— Ну, годі, облиште, майоре! — не витримав Йоссар’ян. — Повірте, що я все-таки краще знаю, хто я такий!

— Ось вам офіційний військовий документ, — відказав майор Тлумачсон, — і тут чорним по білому написано, хто ви. Ви — Фортіорі. До речі, даю вам дружню пораду: вгамуйтеся, поки не пізно. Вчора ви були Данбаром, сьогодні ви — Йоссар’ян, а завтра скажете, що ви — Вашінгтон Ірвінг. Та ви знаєте, що з вами коїться? У вас безперечне роздвоєння особистості, ось у чім ваше лихо!