— Можливо, тут ваша правда, сер, — дипломатично погодився Йоссар’ян.

— Я знаю, що моя правда! У вас манія переслідування й у вельми тяжкій формі. Ви гадаєте, що всі намагаються заподіяти вам лихо.

— Всі й справді намагаються заподіяти мені лихо.

— От бачите! Всяка влада видається вам надмірною, всякі традиції — застарілими. Ви небезпечний, розбещений суб’єкт, якого годилося б негайно поставити до стінки.

— Це ви серйозно?

— Бо ви ворог народу!

— Та ви що, сказилися?! — загорлав Йоссар’ян.

— Ні, я ще не сказився! — люто ревнув Жлобс у палаті, гадаючи, що він розмовляє майже пошепки. — Кажу тобі, що вчора Голодний Джо бачив їх на власні очі! Він літав до Неаполя, щоб купити на чорному ринку кондиціонери для ферми долковника Пескарта. А в Неаполі — центр підготовки поповнень. Так ось, там зібралися сотні пілотів, бомбардирів і стрільців, які вирушають додому. Адже всі вони виконали по сорок п’ять завдань — і баста! А кілька чоловік, нагороджених «Пурпуровим серцем»,^[40] і того менше. Зараз до всіх авіаполків рікою тече поповнення. Зараз кожен, кого призвали до армії, мусить хоч раз побувати за кордоном, навіть інтенданти. Ти що, газет не читаєш? Тепер ми просто повинні вбити його, ось так!

— Тобі залишилося всього два вильоти, — пошепки намагався врезонити його Йоссар’ян. — На біса тобі такий ризик?

— Ризик накласти головою під час цих двох вильотів не менший, — зачіпливо відказав Жлобс хрипким тремтячим голосом. — Перш за все ми мусимо вколошкати його — завтра вранці, коли він їхатиме з ферми. Ось із цієї штуки…

Йоссар’янові очі повилазили на лоба з подиву, коли Жлобс витяг з кишені пістолет і помахав ним у повітрі.

— Ти що, зовсім з глузду з’їхав? — несамовито просичав Йоссар’ян. — Сховай негайно! І не горлай, як навіжений!

— Чого це ти заскавчав? — образився безневинний праведник Жлобс. — Нас ніхто не чує.

— Гей, ви там, цитьте! — пролунав голос із протилежного кутка палати. — Хіба не знаєте, що зараз тиха година?

— А це хто там озвався такий розумний? — гарикнув у відповідь Жлобс, обертаючись на голос і стискаючи кулаки, готовий битися. Потім круто повернувся до Йоссар’яна, але не встиг вимовити й слова, як громоподібно чхнув аж шість разів підряд, у перервах розгойдуючись із боку на бік на обм’яклих, немов гумових ногах, а під час нападів безпорадно змахуючи ліктями. Повіки в нього спухли й почервоніли. — Хто він такий, щоб нам указувати? — сердито запитав він, судорожно сьорбаючи носом і витираючи ніс тильною стороною здоровенної долоні.— Він що, з поліції абощо?

— Він сіайдист, — розважливо інформував його Йоссар’ян. — їх тут уже троє, а скоро буде ще більше. Але ти не бійся. Вони шукають містифікатора на ім’я Вашінгтон Ірвінг. Убивці їх не цікавлять.

— Убивці? — образився Жлобс. — За яким правом ти називаєш нас убивцями? Невже тому, що ми хочемо порішити полковника Пескарта?

— Затули пельку, хай тобі грець! — звелів Йоссар’ян. — Ти що, не можеш тихше?

— Куди вже тихше? Я…

— Перестань горлати!

— Але ж я…

— Гей, ти, затули пельку! — загомоніла на нього вся палата.

— Та я зараз усіх вас перестріляю, як собак! — вереснув Жлобс і скочив на хиткий дерев’яний стілець, оскаженіло розмахуючи пістолетом. Йоссар’ян схопив його за руку й стягнув додолу. Жлобс знову заходився чхати, а коли скінчив, з носа в нього текло, очі геть запливли сльозами.

— У мене алергійний нежить, — вибачився Жлобс.

— А шкода. Коли б не цей нежить, з тебе вийшов би неабиякий ватажок.

— Полковник Пескарт — убивця, — хрипко поскаржився Жлобс, ховаючи мокру пожмакану хусточку кольору хакі.— Якщо ми його не зупинимо, він усіх нас спровадить на той світ.

— А може, він більш не буде піднімати норми вильотів? Може, зупиниться на шістдесяти?

— Він усе одно підніматиме норму, і ти це знаєш краще за мене. — Жлобс проковтнув слину і нахилився впритул до Йоссар’яна. Обличчя його напружилося, під бронзовою шкірою на кам’яних щелепах забігали жовна. — Скажи лишень «шуруй», і я завтра вранці зроблю все сам. Ти розумієш, про що йдеться? Адже я розмовляю пошепки, правда?

Йоссар’ян відвернувся, щоб не бачити Жлобсових очей, сповнених жагучого благання.

— Тоді якого біса ти цього не робиш? — з докором мовив Йоссар’ян. — Замість розпатякувати тут зі мною піди і все зроби сам.

— Сам я боюся… Сам я завжди боюся.

— Тоді не втягуй мене в цю справу. Я був би останнім йолопом, коли б пристав на це, маючи таку безцінну рану на нозі. Завдяки їй мене відправлять додому.

— Та ти, мабуть, сказився! — вигукнув Жлобс, не вірячи своїм вухам. — Твоя рана — всього лиш подряпина. Щойно тебе випишуть із шпиталю, як він знову посадовить тебе в літак. Хіба що начепить спочатку «Пурпурове серце».

— От тоді вже я його вб’ю, — заприсягся Йоссар’ян. — Я знайду тебе, і ми зробимо все разом.

— Давай краще влаштуємо це завтра, поки ще не пізно, — умовляв його Жлобс. — Капелан каже, що Пескарт знову добровільно зголосився кинути наш полк на Авіньйон. Я можу загинути ще до того, як ти вийдеш зі шпиталю. Поглянь: у мене тремтять руки. Я не зможу керувати літаком. Я вже ні до чого не придатний.

Йоссар’ян не наважився сказати «так».

— Я далебі почекаю. Поживемо — побачимо.

— Ні, я бачу, пуття від тебе не буде! — хрипким, лютим голосом вигукнув Жлобс.

— Я роблю все, що тільки можу, — сумно розповідав Йоссар’янові капелан, коли Жлобс пішов. — Я навіть ходив до санчастини й просив Дока Дайліка допомогти вам.

— Ах, он як! — мовив Йоссар’ян, гамуючи усміх. — Ну, і чим це скінчиться?

— Вони намастили мені марганцівкою ясна, — соромливо відказав капелан.

— А також великі пальці на ногах, — з обуренням докинув Кристі,— і дали пургену.

— Але сьогодні вранці я знову ходив туди…

— А вони знову намастили йому ясна марганцівкою, — сказав Кристі.

— Але я все-таки з ним поговорив, — немов виправдовуючись, жалібно проказав капелан. — Док Дайлік має такий нещасний вигляд! Йому здається, що хтось інтригує проти нього, щоб перевели його на Тихий океан. Весь час він, виявляється, збирався звернутись по допомогу до мене. Коли я сказав йому, що потребую його допомоги, він поцікавився, невже немає іншого капелана, до якого я б міг звернутися? — Невеселий капелан покірно почекав, поки Йоссар’ян із Данбаром відсміються. — Я завжди думав, що бути нещасним — аморально, — провадив він далі своє безнадійне тужіння. — А тепер навіть не знаю, що мені й думати. Я вже хотів був наступної неділі виголосити проповідь про аморальність у найближчу неділю, але сумніваюся, чи годиться проповідникові чинити відправи, коли в нього ясна намащені марганцівкою. В усякому разі, підполковникові Порку це не сподобалося.

— Капелане, а чому б вам не лягти до шпиталю? Полежали б із нами день-другий, відпочили б, — запросив Йоссар’ян. — Тут вам було б затишно і зручно.

Ця пропозиція, попри всю її зухвалість і блюзнірство, на якусь мить здалася капеланові спокусливою і трохи потішила його.

— Ні, мабуть, краще не треба, — знехотя постановив він. — Я оце хочу податись на Велику землю й побачитися зі штабним писарем Зелензимом. Доктор Дайлік гадає, що він може пособити.

— Ваша правда: Зелензим, либонь, найвпливовіша особа на всьому театрі воєнних дій. Він не просто штабний писар. У нього є доступ до ротатора. Але він нікому не пособляє. Саме тому він, безперечно, й піде далеко.

— Все одно я б хотів з ним побалакати. Хтось у світі та мусить вам допомогти.

— Зробіть це краще для Данбара, — поблажливо мовив Йоссар’ян. — У мене й без того є засіб звільнитись від польотів — це моя безцінна рана на нозі. Крім того, тут є один психіатр, який вважає, що я не годжуся для служби в армії.

— Це я не годжуся для служби в армії,— ревниво проскиглив Данбар. — Це був мій сон.

— Сон — то пусте, — пояснив Йоссар’ян. — Йому навіть подобається твій сон. Йдеться про мою особистість. Він вважає, що вона в мене роздвоєна.