— Ви сповна розуму? — заходилася вона в пориві доброчесності шпетити Йоссар’яна, обурено трясучи пальчиком перед його очима. — Ми не дозволимо вам загнати себе на той світ!

— Я сам собі голова, — заперечив Йоссар’ян.

— А ваша нога? Ми не допустимо, щоб ви втратили ногу!

— Я хазяїн своєї ноги.

— Нічого подібного! — скинулася сестра Занудер. — Ця нога — державна власність. Вона належить урядові США — так само, як оцей клістир чи нічний горщок. Пентагон уклав у вас великі гроші, щоб зробити військовим льотчиком, отже, ви не маєте ніякого права порушувати лікарські настанови.

Звістка про те, що в нього хтось вкладає гроші, не дуже втішила Йоссар’яна, а сестра Занудер стіною стояла перед ним, не даючи пройти до ліжка. Голова в нього розколювалась від болю, він уже не міг до ладу вловити, що вона ще там у нього питає. Тож, тицьнувши великим пальцем через плече, Йоссар’ян промовив:

— Мотай звідси, гнидо!

І в ту ж мить дістав такого класного ляпаса, що мало не звалився на підлогу, а коли розмахнувся, щоб дати їй здачі, ноги в нього підломилися, і Йоссар’ян неминуче впав би, коли б вчасно не підоспіла сестра Качкіт і не підхопила його під руки.

— Що тут діється? — суворим голосом запитала вона відразу їх обох.

— Він не хоче лягати, — відрапортувала ображена в найкращих почуттях сестра Занудер. — С’ю Енн, він мене страшенно образив. У мене навіть язик не повертається повторити, що він мені сказав!

— А вона обізвала мене клістиром, — промимрив Йоссар’ян.

— Ви ляжете нарешті? — без усякого співчуття запитала в нього сестра Качкіт. — Чи мені треба взяти вас за вухо й самій покласти до ліжка?

— Візьміть і покладіть, — зухвало відказав Йоссар’ян. Сестра Качкіт узяла його за вухо й повела до ліжка.

27. Сестра Качкіт

Медсестра С’ю Енн Качкіт була висока, сухорлява, зріла особа жіночої статі, пряма, як стеблина, з бездоганно округлим задком та парою невеличких грудей. Її типове для жінок з Нової Англії сухе, аскетичне, блідо-рожеве обличчя з тонким носом, гострим підборіддям і маленькими очицями можна було б назвати й дуже привабливим, і вельми негарним. Кмітлива, жвава, старанна, вона цінувала в собі і в інших почуття відповідальності. То була особистість цільна, розумна й певна себе. Вона не губилася в жодній ситуації. Йоссар’янові стало жаль бідолахи, і він вирішив їй допомогти.

Наступного ранку, коли вона схилилась над ліжком, щоб розрівняти простирадла у нього в ногах, Йоссар’ян обережно просунув руку поміж її колін і рвучко підняв вище вгору. Сестра Качкіт вереснула й підскочила мало не до стелі, але це її не врятувало, і вона ще принаймні з чверть хвилини звивалася, борсалася й шарпалася туди-сюди на тій даній богом опорі, аж поки нарешті звільнилася і з посірілим обличчям кинулася в прохід між ліжками. Губи її тремтіли. Вона відскочила надто далеко, і Данбар, який із самого початку стежив за всією пригодою, зірвався раптом з ліжка і мовчки налетів на неї ззаду і вхопив обіруч за груди. Сестра Качкіт ще раз вереснула і, вирвавшись із Данбарових лабетів, стрибнула подалі від нього, але попала вже в обійми Йоссар’яна. Вона і тут вирвалася і знову скочила до проходу — зовсім як м’ячик для пінг-понгу, тільки з ногами. Там на неї пильно чатував Данбар, готовий щомиті, мов яструб, накинутись на здобич. Та вона вчасно згадала про нього і метнулася вбік. Данбар не чекав такого маневру, промахнувся і, перелетівши через ліжко, гучно хряснувся обличчям об підлогу.

Коли Данбар за хвилину чи дві очутився, з носа в нього юшила кров, а череп йому розривав той самий жахливий біль, який він досі так старанно симулював. У палаті стояв страшний бедлам. Сестра Качкіт ридма ридала, а Йоссар’ян, винувато примостившись поруч із нею на краєчку ліжка, намагався втішити її. Начальник шпиталю, в чині полковника, був сам не свій від гніву. Він горлав, що не потерпить непристойних вільностей з боку пацієнтів щодо своїх медсестер.

— Чого ви до нього присікалися? — проквилив з підлоги Данбар, кривлячись від нестерпної муки. Навіть звуки власного голосу відлунювали йому в скронях, як удари молота. — Хлопець нічого такого не зробив.

— Я кажу про вас! — гаркнув на всю пельку кощавий, однак статечний полковник. — І вам це так просто не минеться.

— Чого ви до нього присікалися? — подав голос Йоссар’ян. — Хлопець лише гепнувся головою об підлогу.

— Я кажу і про вас! — заявив полковник, із люттю обертаючись до Йоссар’яна. — Ви ще пошкодуєте, що хапали сестру Качкіт за груди!

— Я не хапав сестри Качкіт за груди, — мовив Йоссар’ян.

— Це я схопив її за груди, — мовив Данбар.

— Та ви що, обидва показилися? — пронизливо заверещав отетерілий полковник і, білий, як крейда, позадкував до дверей.

— Еге ж, докторе, в нього справді не всі вдома, — заспокоїв його Данбар. — Йому щоночі сниться, ніби він тримає в руках живу рибу.

Полковник застиг на місці, мов укопаний.

— Тримає що?! — в незворушній тиші перепитав він, гидливо зморщивши свого елегантного носа.

— Живу рибу в руці.

— Якої породи? — суворо спитав полковник у Йоссар’яна.

— А біс його зна! — відказав Йоссар’ян. — Я на рибі не знаюся.

— А в якій руці ви її тримаєте?

— Щоразу в іншій, — відповів Йоссар’ян.

— Інша риба — інша й рука, — докинув Данбар.

Полковник обернувся й підозріливо глянув на Данбара.

— Справді? А вам це звідки відомо?

— А я йому теж снюся разом з рибою, — без тіні посмішки пояснив Данбар.

Обличчя полковника налилося кров’ю. Він не знав, що відповісти, і тільки зміряв обох приятелів крижаним, осудливим поглядом.

— Встаньте з підлоги й лягайте в ліжко, — нарешті сухо промовив він Данбарові.— І щоб я більше не чув про ваші бридкі сни! У мене в штаті є на те окремий спеціаліст.

Майор Тлумачсон, лікар-психіатр, до якого було направлено Йоссар’яна, зустрів його тихим усміхом. Це був невеличкий на зріст черевань з лагідним голосом та вкрадливими манерами.

— А як вам здається, — запитав він, — чому полковник Феррідж вважає ваші сни бридкими?

— Я гадаю, що пояснення треба шукати або в моєму сні, або в самому полковникові Ферріджі,— чемно відказав Йоссар’ян.

— Прекрасно сказано, — зауважив майор Тлумачсон. На ньому були скрипучі солдатські черевики, а чорне, як сажа, волосся неслухняно їжачилось на голові.— Не знаю, чому, — довірчим тоном признався він, — але полковник Феррідж завжди нагадує мені морську чайку. Розумієте, він не вірить у психіатрію.

— Схоже, ви не дуже любите морських чайок, — мовив Йоссар’ян.

— Не дуже, — знервовано хихикнув майор Тлумачсон і заходився любовно пригладжувати своє відвисле подвійне підборіддя, немов там була справжня борода. — Як на мене, то ваш сон просто чудовий. Я сподіваюся, що він повторюватиметься частенько, і ми ще не раз зможемо його обговорити. Може, закурите? — Йоссар’ян відмовився, а лікар усміхнувся. — Як вам здається, — багатозначно запитав він, — чому вам так неохота взяти в мене сигарету?

— Бо я щойно вже одну скурив. Он вона — ще тліє в попільничці.

— Ну що ж, цілком щире пояснення… — хихотнув майор Тлумачсон. — Але я сподіваюся, ми незабаром знайдемо й істинну причину. — Зав’язавши на подвійний бантик шнурок черевика, він узяв зі столу й поклав собі на коліна жовтий блокнот з полінованим папером. — Отож риба, яка вам сниться… Поговорімо про неї. Це що — завжди одна й та сама риба?

— Не знаю, — відказав Йоссар’ян. — Я б не зміг відрізнити одну рибу від іншої.

— Але все-таки… Ну що вам нагадує ця ваша риба?

— Іншу рибу.

— А інша риба?

— Ще іншу рибу.

Майор Тлумачсон розчаровано відкинувся на спинку крісла.

— А взагалі ви любите рибу?

— Не дуже.

— Хм!.. Тоді чому ж вам здається, що у вас така хвороблива відраза до риби? — переможним тоном запитав майор Тлумачсон.

— А тому, що вона надто слизька, — відказав Йоссар’ян. — Слизька й костиста.