Ця й подібні проблеми не давали спати полковникові Пескарту, вправному й до самозабуття зосередженому воєнному стратегові, котрий, як неофіт, ретельно й самовіддано працював з ранку до вечора на ниві власного просування вперед. Полковник був сам для себе лютий звір, що не знав ні жалю, ні втоми. Безстрашний і несхибний дипломат, він бився головою об стіну через найменшу помилку чи недоробку, заганяючи себе в могилу через кожну прогавлену можливість, завжди до краю збуджений, хворобливо чутливий, набундючений і злий на весь світ. Доблесно й безоглядно пускався він у хитромудрі афери, розроблені для нього підполковником Порком, і з тоскним відчаєм дожидався потім непоправно фатальних наслідків. Він пожадливо збирав плітки й ретельно колекціонував чутки, не довіряючи нікому зокрема, але й безоглядно вірив усьому, що чув. Він був незмінно насторожі й безпомилково орієнтувався в подіях та людських взаєминах, що існували лише в його уяві. Він знав усе про всіх і вперто силкувався хоч що-небудь зрозуміти. Несамовито, нестримно хвалькуватий, він не міг водночас позбутись невідчепних роздумів про те безнадійно кепське враження, яке, на його думку, справляв на великих цабе, котрі й не здогадувалися про його існування.
Всі зичили йому зла. Полковник Пескарт витрачав усю свою розумову енергію на хисткі й химерні арифметичні операції, в його голові постійно плюсувались та мінусувались «махи та хвости» і «кроки до мети» — блискучі уявні перемоги й жахливі уявні поразки. Розбурхана уява то підносила його на захмарні сяючі вершини тріумфу, то ввергала в чорні безодні відчаю. Заскочити його притьмом не вдавалось нікому. Якщо йому доводилось почути, що генерал Бидл чи генерал Штирхер насупився або осміхнувся, він міг до нескінченності сушити собі голову, чому це сталося, і, як лунатик, бурмотів собі під ніс найфантастичніші припущення й не знаходив собі місця доти, доки цьому не відшукувалось більш-менш прийнятного пояснення, точніше, поки підполковникові Порку не вдавалось умовити його перепочити й глянути на речі простіше.
Підполковник Порк був полковникові Пескарту відданим, незамінним сподвижником, якого насилу витримували полковничі нерви. Кожна нова геніальна заступникова ідея викликала в нього бурхливу хвилю довічної вдячності, яка тут же змінювалась на шалену лють, коли полковник Пескарт зненацька відчував, що з того нічого не вийде, і платив замість подяки чорною ненавистю. Вони були нерозлийвода. Полковник Пескарт заздрив кебеті підполковника Порка, і йому постійно доводилось нагадувати собі, що той, бодай і років на десять старший за нього віком, дослужився всього лиш до підполковника, а освіту здобув у рядовому провінційному університеті. І це ж треба було, щоб лиходійка доля дала в помічники саме йому такого нікчему, як цей підполковник Порк! Що може бути прикріше й принизливіше, як душею й тілом залежати від особи, котра не спромоглась навіть здобути диплом такого університету, про який не сором було б згадати на людях?! Якщо вже хтось і мав стати для нього геть незамінним, бідкався полковник Пескарт, то чому не хтось заможніший, ваговитіший, шляхетніший, відповідальніший, аніж підполковник Порк, котрий до того ж не міг похвалитися своїми предками та ще й дозволяв собі тишком-нишком кепкувати з його мрії стати генералом, про що тишком-нишком здогадувався полковник Пескарт.
Полковникові Пескарту так диявольськи кортіло стати генералом, що заради цього він готовий був піти на угоду з самим богом; тож одного чудового ранку, через тиждень після оголошення наказу про збільшення норми бойових вильотів до шістдесяти, він викликав до себе капелана і, відкопиливши брезклу губу, тицьнув пальцем у номер журналу «Сатердей Івнінг Пост», що лежав на його столі. Комір його форменої сорочки був широко розстебнутий, і під пухким підборіддям, на молочно-білій шиї, вже пробивалась після ранкового гоління чорна жорстка щетина. Шкіра в полковника Пескарта ніколи не смагла, і йому доводилось ретельно уникати сонця, щоб не обпалитися. Він був на голову вищий і вдвічі масивніший за капелана, і вся його статура дихала такою гнітючою владністю, що той зненацька відчув себе хворобливо тендітним і слабким.
— Ознайомтесь, капелане, — наказав полковник Пескарт, м’ясисто розвалюючись в обертовому кріслі, і заходився встромляти сигарету в мундштук. — Як ознайомитесь, доповісте, що ви про це думаєте.
Капелан слухняно глянув у журнал і побачив редакційну статтю на цілий розворот, де розповідалося про один з американських бомбардувальних полків, що базувались на території Англії, капелан якого перед кожним бойовим вильотом чинив у інструкторській молебень. Уторопавши, що його покликали не для прочуханки, капелан мало не сплакнув од щастя. Полковник тільки мельком бачив капелана відтоді, як витурив його за наказом генерала Бидла з офіцерського клубу, коли Вождь Зелений Вуж двигнув у пику полковника Мудаса. І от, викликаний того ранку до полковника Пескарта, капелан грішним ділом подумав, що дістане нагінку за самовільне відвідання клубу минулого вечора. Його потягли туди, зненацька нагрянувши до його намету на лісовій галявині, Йоссар’ян із Данбаром. Хоча капелан панічно боявся полковника Пескарта й розумів, що ризикує накликати на себе його гнів, він залюбки прийняв безхитре запрошення своїх нових приятелів, котрі взяли його під свою опіку, відколи він познайомився з ними у шпиталі тиждень чи два тому, коли приходив навідати поранених, і досить успішно оберігали від незліченних незгод, пов’язаних з виконанням пастирського обов’язку: адже капеланові доводилось по-дружньому спілкуватися мало не з тисячею практично не знайомих йому офіцерів та рядових, що мали його за п’яте колесо до воза.
Капелан прикипів очима до сторінок журналу. Він двічі розглянув кожну фотографію й уважно перечитав усі підзаголовки в статті, силкуючись надати своїм думкам упорядкованої форми, щоб відповісти на запитання полковника, потім кілька разів повторив подумки свою відповідь, переставляючи слова, перш ніж наважився промовити:
— Мені здається, що молебень перед бойовим вильотом — це високоморальне й вельми похвальне діяння, сер, — і з тим вичікувально замовк.
— Воно звичайно, — буркнув полковник. — Але мені треба, щоб ви сказали, чи згодиться ця штука у нас.
— Авжеж, сер, — не відразу знайшовся капелан. — Я думаю, що згодиться.
— У такому разі я, мабуть, того… треба спробувати! — На мучнистих щоках полковника нараз спалахнули плями рум’янців. Зірвавшись на ноги, він збуджено заходив по кабінету. — Ви лиш погляньте, як допомогло це нашим людям в Англії! Тепер увесь світ знає, що в цього полковника перед кожним вильотом чиниться молебень! А як гарненько подумати, то чим ми гірші, га, капелане? Якщо молебні так допомогли йому, то нехай і нам допоможуть! А там, дивись, цей «Сатердей Івнінг Пост» надрукує і мій портрет!
Полковник знову сів і стримано осміхнувся своїм щедрим надіям. Капелан не розумів, якої відповіді чекає від нього начальство. На його блідому, довгастому обличчі застигла розважлива задумливість, і він байдужно ковзнув поглядом по рядах високих верейок з червоними помідорами-сливками, що тісно стояли уздовж стін. Йому треба було б хоч якось відреагувати на останню фразу полковника, та раптом він упіймав себе на тому, що пильно розглядає ряди верейок, силкуючись здогадатись, яким це чином верейки з помідорами опинилися в службовому кабінеті у командира полку, — і вся їхня розмова про молебні геть вилетіла йому з голови.
— Може, хотіли б купити, капелане? — немов по-дружньому підігруючи йому, поцікавився полковник Пескарт. — Щойно з ферми — там, у горах, в нас із підполковником Порком є ферма. Візьміть верейку, я дорого не заправлю. Оптом.
— Ні-ні, сер, не треба! Дякую вам, сер.
— Ну, як хочете, — примирливо мовив полковник. — Моє діло запропонувати, а там самі дивіться. Не треба, то й не треба. Майло з руками вирве весь наш урожай. А ці зібрано лише вчора. Погляньте, які вони зрілі й тверді, мов циценята в молоденької дівчини, правда?
