Капелан спахнув. Збагнувши, що дав маху, полковник похилив голову, не знаючи, куди подіти очі від сорому. Його м’ясисті щоки палали, пальці на руках немов здерев’яніли. Він люто ненавидів капелана за те, що той самим своїм саном перетворив на грубу нетактовність його не такий уже й непристойний жарт, який за інших обставин, безперечно, зійшов би за дотепний і навіть вишуканий. І треба ж було попасти в таке ідіотське становище — попробуй тепер вибратися з нього, хоч якось зберігши обличчя! Виходу не було, але тут він раптом пригадав, що за званням цей капелан усього лиш капітан, і вмить рвучко випростався, трохи не задихаючись од праведної злості. Подумати тільки — зазнати такого ганебного приниження від свого однолітка, який не дослужився навіть до майора! Полковничі щоки грізно надулися, і він утупився в капелана таким убивчо-ворожим, сповненим лютої ненависті поглядом, що той весь затремтів. Минула добра хвилина, поки полковник припинив ці мовчазні тортури.

— Ми щось трохи відійшли від теми, — вдоволений своєю безмовною помстою зауважив нарешті полковник. — Дівчачі циценята тут ні до чого, навіть коли вони тверді і зрілі, це щось зовсім не те… Наша тема — це релігійні відправи перед бойовими вильотами, ось наша тема, а зовсім не якісь там циценята! То як ви — «за» чи «проти»?

— Я зовсім не проти, сер, — ледь чутно пробурмотів капелан.

— Тоді почнемо сьогодні ж — перед денним вильотом, — сказав полковник, поступово пом’якшуючи тон у міру того, як переходив до деталей. — Тепер треба гарненько подумати, які саме молитви ми будемо читати. Нам не потрібні похмурі й сумні напучення, вони повинні бути світлими й бадьорими, такими, щоб хлопці відлітали на бомбардування у доброму гуморі. Ви розумієте, про що я кажу? Не треба мені різної мури, як-от усякі там «Царства господні», «Долини смертної тіні» та інша подібна муть, од якої і жити не хочеться… А чого це ви так скривилися?

— Пробачте, сер, — пробелькотів капелан. — Слухаючи вас, я подумав був про двадцять третій псалом…

— А що там?

— «Боже мій, пастирю, я, вівця твоя…» Ви щойно говорили про нього.

— Еге ж, саме про нього я й говорив. Не годиться. Давайте щось інше.

— «Урятуй мене, боже, й даруй мені спасіння від вод…»

— Ніяких вод, — рішуче заперечив полковник і видмухнув у мідяну попільничку недопалок сигарети з мундштука. — Давайте краще щось музичне! Ну, скажімо, про арфи на вербах.

— Там теж вода, згадуються ріки вавілонські,— відповів капелан, — «…і сиділи ми, й плакали, як згадували Сіон».

— Сіон?! Забудьмо про нього раз і назавжди! Цікаво, як він узагалі потрапив до молитви? Невже у вас немає чогось веселішого, без усіх цих вод, смертних тіней та й без господа теж?! Взагалі, я б вам радив надалі по можливості не зловживати релігійною тематикою.

— Мені дуже шкода, сер, — винувато відказав капелан, — але майже всі відомі мені молитви справді більш-менш сумні, і я не знаю жодної, де хоч би раз не згадувалось ім’я боже, бодай мимохідь…

— Тоді вигадайте щось інше. Тут і там усі скиглять, що я надміру збільшую норму бойових вильотів, а ви ще лізете їм у душу зі своїми богами, раями й смертями! Тут потрібен принципово новий підхід. Скажімо, чим погано було б помолитися за щось корисніше — от хоч би за купчастий візерунок бомбометання, га? За візерунок бомбометання молитися можна?

— Як вам сказати, сер… Мабуть, таки можна… — невпевнено відповів капелан. — Але в цьому разі я буду просто зайвий. Ви можете цілком обійтися й без мене.

— Можу, звичайно, можу! — відрубав полковник. — Ну, а ви, по-вашому, тут для чого? Я міг би сам купувати собі харчі, але це — обов’язок Майла, ось чому він і забезпечує харчами всі інші полки в цьому регіоні. А ваш обов’язок — читати людям молитви, і відтепер ви перед кожним бойовим вильотом будете молитися за купчастий візерунок бомбометання. Вам ясно? По-моєму, купчастий візерунок бомбометання справді заслуговує того, щоб за нього молилися. Бо це неодмінно припаде до вподоби генералові Штирхеру, і усі ми зробимо великий крок до мети. Генерал Штирхер вважає, що дані фоторозвідки виглядають значно краще, коли бомби падають ближче одна до одної.

— Генерал Штирхер, сер?

— Саме він, капелане! — поблажливо хихотнув полковник, помітивши, що капелан зовсім розгубився. — Між нами кажучи, схоже, що генерал Бидл доживає в нашій бригаді останні дні, на його місце йде генерал Штирхер. Коли б це сталося, то я б, признатися, тільки радів. Генерал Штирхер — чудова людина, і думаю, з ним нам усім буде краще. Але, можливо, ця справа заглухне, і в нас залишиться генерал Бидл. Коли б це сталося, я б, признатися, тільки радів, бо генерал Бидл — теж чудова людина, і думаю, що з ним нам усім теж буде краще. Сподіваюсь, однак, капелане, що далі вас це не піде. Я б зовсім не хотів, щоб хтось із них подумав, ніби я підтримую іншого.

— Слухаюся, сер!

— От і чудово! — вигукнув полковник і бадьоро звівся на ноги. — Але ж усі ці балачки не забезпечать нам місця в «Сатердей Івнінг Пост», га, капелане? Тож давайте ближче до діла. Тільки майте на увазі, поки що ні слова про це підполковникові Порку. Ви мене розумієте?

— Так точно, сер.

Полковник Пескарт став задумливо походжати по вузькому проходу між помідорами в верейках та письмовим столом і кріслами посеред кабінету.

— Оскільки у вас немає допуску до секретної інформації,— сказав він, — вам доведеться чекати за дверима, поки скінчиться інструктаж. Вас впускатимуть, коли майор Денбі почне звіряти годинники. Гадаю, що точний час не є військовою таємницею. Дамо вам півтори хвилини. Ви вкладетесь у півтори хвилини?

— Думаю, що так, сер. Але для цього вам доведеться заздалегідь випустити з інструкторської атеїстів і впустити туди нижні чини.

— Які ще в біса атеїсти? — застигши на місці, ревнув полковник Пескарт, і вся його постава круто перемінилася, а голос забринів від праведного, войовничого обурення. — В моєму підрозділі атеїстів немає! Адже атеїзм — це штука протизаконна, га? Так чи не так?

— Ні, сер.

— Ні? — здивувався полковник. — В усякому разі, це штука антиамериканська, га?

— Я не певний, що це так, сер, — відповів капелан.

— Зате я певний! — гарикнув полковник. — І ми не дозволимо якійсь жменьці паршивих атеїстів підривати відправу наших священних обрядів. У мене вони не дістануть жодних потурань. Нехай кожен залишається на своєму місці й молиться разом з усіма. А потім — до чого тут якісь нижні чини?! Якого чорта вони взагалі мають бути присутні?!

Капелан знову відчув, що червоніє по самі вуха.

— Даруйте, сер, я не припускав, що ви будете заперечувати проти присутності нижніх чинів на молебні, адже завдання вони виконуватимуть разом з офіцерами.

— Ще чого! У нижніх чинів є свій власний бог, тож має бути у них свій власний капелан, хіба не так?

— Ні, сер, не так.

— Що за дурниці? Отже, по-вашому, вони моляться тому самому богові, що й ми?!

— Саме так, сер.

— І він їх слухає?!

— Думаю, що так, сер.

— Ну й діла, хай йому біс! — зазначив полковник і пирхнув собі під ніс: такого кумедного сюрпризу він навіть не чекав. Настрій у нього знову зіпсувався, і він знервовано почав пригладжувати рукою свої короткі, чорні, шпакуваті кучерики. — То що, ви й справді гадаєте, що слід було б допустити на молебень нижні чини? — заклопотано запитав він.

— По-моєму, тільки так і було б справедливо, сер.

— А от я б їх нізащо не допускав, — довірчо признався полковник і знову забігав по кабінету, люто хрускаючи кісточками пальців. — Тільки зрозумійте мене правильно, капелане. Я не з тих, хто вважає, ніби кожен рядовий чи сержант — це неодмінно брудна й смердюча тварюка. Ні! Просто в інструкторській мало місця. Хоча, по правді кажучи, воно й ні до чого, щоб наші офіцери запанібратствували з нижніми чинами ще й на землі. Вони й так надто тісно стикаються з ними там, у повітрі. Розумієте, капелане, дехто з моїх найкращих друзів — нижні чини, та на більше хай вони не розраховують. Скажіть чесно, капелане, невже ви хотіли б, щоб ваша сестра вийшла заміж за якогось там сержанта?