Ті зайшли навшпиньках, з боязким і винуватим виглядом непроханих гостей — спочатку прибиті горем мати й батько, слідом за ними — брат, кремезний, в’язистий насуплений матрос. Старенькі ступали, тулячись одне до одного. Вони неначе тільки-но зійшли з пожовклої фотографії, зробленої з нагоди родинного свята, — гордовиті, маленькі, побляклі, немов вилиті з тьмяного металу й одягнуті в чорне поношене вбрання. На довгастому, овальному, кольору паленої умбри, обличчі матері застиг вираз скорботної задуми, посічені зморшками губи були міцно стиснуті, чорне, жорстке, без жодних кучериків чи закрутків, гладенько зачесане назад волосся, розділене навпіл строгим прямим проділом, здавалося присипаним попелом. Батько тримався підкреслено прямо, немов позував; старомодний двобортний піджак із підкладними плечима був йому явно затісний. Навколо його за звичкою примружуваних сльозавих очей зміїлися дрібні зморшки, а пишні закручені вуса на борознавому од віку обличчі сріблилися густою сивиною. Маленький, але плечистий і жилавий, він, схоже, відчував себе страшенно ніяково, бо незграбно переступав з ноги на ногу посеред ізолятора, притиснувши до вилог піджака чорний фетровий капелюх у натруджених, обпалених сонцем руках. Злидні та тяжка праця наклали на обох старих свою жорстоку печать. А молодий матрос, здавалося, так і рвався в бійку: біла безкозирка, хвацько зсунута набакир, кулаки стиснуті, люті, зацьковані очі весь час бігають по кімнаті.

Всі троє, зайшовши до кімнати, на мить зупинилися, а потім нерішуче й повільно, плече в плече і навіть немов у ногу, погребною шеренгою почали підступати до ліжка. Наблизившись упритул, вони мовчки витріщились на Йоссар’яна, схиливши голови, немов по команді.

Запала до болю важка, нестерпна тиша, якій, здавалося, не буде кінця. Нарешті Йоссар’янові стало невтерпець, і він здавлено прокашлявся.

— У нього жахливий вигляд, — промовив старий.

— Йому зле, тату.

— Джузеппе, — мовила мати, присівши на стілець, і стиснула на колінах зашкарублі, з венозними вузлами руки.

— Мене звуть Йоссар’ян, — мовив Йоссар’ян.

— Його звуть Йоссар’ян, ма. Йоссар’яне, ти мене впізнаєш? Я твій брат Джон. Ти знаєш, хто я?

— Знаю. Ти мій брат Джон.

— Ось бачите, він упізнав мене! Тату, він пригадав, хто я такий. А це, Йоссар’яне, наш татко. Скажи таткові «здрастуй».

— Здрастуй, татку, — сказав Йоссар’ян.

— Здрастуй, Джузеппе.

— Його звуть Йоссар’ян, тату.

— У нього жахливий вигляд, — сказав батько. — На нього страшно дивитися.

— Йому дуже зле, тату. Лікар каже, що він умирає.

— Мало що хто каже. Всі лікарі — шахраї, я їм зроду не вірю.

— Джузеппе, — знову тихенько сказала мати. В її надтріснутому голосі чулося невимовне страждання.

— Його звуть Йоссар’ян, ма. Вона вже не знає, що каже, все забуває. Як вони тебе тут лікують, братику? Тебе тут не зобижають?

— Не зобижають, — відповів Йоссар’ян.

— От і добре. Ти їм не давай собою помикати. Ти тут не гірший за інших, дарма що італієць. У тебе теж є права.

Йоссар’ян зморгнув і заплющив очі, щоб не дивитись на свого брата Джона. Йому стало недобре.

— Ні, ви тільки погляньте, який у нього жахливий вигляд, — зауважив батько.

— Джузеппе, — мовила мати.

— Ма, його звуть Йоссар’ян, — нетерпляче перебив її брат. — Невже так важко запам’ятати?

— Та мені все одно, — перебив його Йоссар’ян. — Нехай називає мене Джузеппе.

— Джузеппе, — мовила мати.

— Не переживай, Йоссар’яне, — сказав брат. — Усе буде гаразд.

— Не переживай, ма, — сказав Йоссар’ян. — Усе буде гаразд.

— А священик у тебе був? — поцікавився брат.

— Був, — збрехав Йоссар’ян і знову заплющив очі.

— Це добре, — зауважив брат. — Добре, що ти маєш тут усе, що треба. Ми прилетіли аж із Нью-Йорка. Боялись, що не встигнем.

— Куди не встигнете?

— Не встигнемо попрощатися з тобою перед смертю.

— А яка різниця?

— Ми не хотіли, щоб ти помер, не попрощавшися з нами.

— А яка різниця?

— Він, мабуть, починає марити, — сказав брат. — Весь час повторює одне й те саме.

— Це справді кумедно, — подав голос старий. — Я завжди думав, що його звуть Джузеппе, а він, виявляється, Йоссар’ян. Дуже кумедно.

— Заспокой його, ма, — наполягав брат. — Скажи йому щось підбадьорливе.

— Джузеппе.

— Це не Джузеппе, ма. Це Йоссар’ян.

— А яка різниця? — тим самим журним голосом відказала мати, не підводячи очей. — Він умирає.

З-під її припухлих повік ринули сльози, і вона гірко й безмовно заплакала, повільно погойдуючись на стільці туди й сюди. Йоссар’ян, ні в сих ні в тих, мовчки втупився в її руки, що, як великі мертві метелики, лежали на колінах; він найбільше боявся, що вона зараз залементує уголос. Батько з братом також плакали. Йоссар’ян раптом пригадав, чого вони плачуть, і заплакав теж. Лікар, якого Йоссар’ян раніше ніколи не бачив, зайшов до палати і чемно нагадав відвідувачам, що їм уже час іти. Батько одразу набрав статечного вигляду й почав прощатися.

— Джузеппе, — почав він.

— Йоссар’ян, — поправив його син.

— Йоссар’яне, — сказав батько.

— Джузеппе, — поправив його Йоссар’ян.

— Ти умираєш.

Йоссар’ян знову розплакався. Незнайомий лікар паскудно зиркнув на нього, і він узяв себе в руки.

Батько, схиливши голову, врочисто провадив далі:

— Ти скоро постанеш перед господом нашим, синку, тож не забудь переказати йому дещо й від мене. Скажи йому, що це нікуди не годиться, коли люди вмирають молодими. Тільки ж не забудь. І ще йому скажи: коли він уже кого забирає до себе, то нехай спочатку забирає старих. Неодмінно скажи. Бо сам він, видно, про це забув, адже він милосердний, а от що робить. І давно робить, дуже давно. Тож не забудеш?

— І не давай там собою помикати, — напутив його брат. — Ти там будеш нічим не гірший від усіх, дарма що італієць.

— Одягайся тепліше, — сказала мати, бо знала, що це ніде не зашкодить.

19. Полковник Пескарт

Меткий, промітний нехлюй-чепурун тридцяти шести років, полковник Пескарт був жалюгідний завидько, що ходив перевальцем і мріяв про генеральські погони. Напористий перестрахувальник і задиристий страхопуд, урівноважений і невпевнений у собі інтриган, він день і ніч прагнув відзначитись перед начальством і жив у постійнім страху, що його дрібні адміністративні витівки можуть обернутися великими службовими неприємностями. Відворотно-гарний собою, самовдоволений хам і невдоволений життям скиглій, що чимдалі набирав тіла, він був переслідуваний найпохмурішими передчуттями. Полковник був задоволений собою, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитись до полковника і стати командиром полку, і був невдоволений життям, оскільки в свої тридцять шість років спромігся дослужитися лише до полковника.

Полковник Пескарт не сприймав абсолютних величин і міряв свої успіхи виключно досягненнями суперників: не поступатися ні в чому одноліткам, які хоч у чомусь його перевершили, — таким було його життєве кредо. Сотні його ровесників, та навіть старших за нього, ходили всього лиш у капітанах, що сповнювало його душу телячим захватом і пошаною до самого себе, але сотні інших його ровесників, ба навіть молодших за нього, дослужилися вже до генералів, і, згадуючи про це, він відчував болісну неповноцінність і ночами гриз собі нігті в такому невгамовному розпачі, якого ніколи не відчував навіть у своїх кошмарах Голодний Джо.

Полковник Пескарт був кремезний, широкоплечий, набундючений самодур, мав коротко підстрижене темне кучеряве волосся, що вже починало сивіти, і не випускав із рота химерно інкрустованого мундштука, якого придбав напередодні прибуття на П’яносу, коли приймав авіаполк. Він не забував демонструвати того мундштука при кожній оказії й незабаром навчився орудувати ним, як віртуоз. Зовсім несподівано він відкрив у собі природний і вельми перспективний хист до куріння з мундштуком. За його даними, він був єдиним мундштуковласником на всьому середземноморському театрі воєнних дій, і ця думка солодко тішила й водночас тривожила його. Він майже не сумнівався, що такий витончений інтелектуал, як генерал Штирхер, не міг не схвалювати, коли вони зустрічалися, його мундштук, хоча зустрічались вони, на щастя, не так часто, а мундштука генерал Штирхер міг і не схвалити. Припускаючи й таку можливість, полковник Пескарт насилу стримував ридання і поривався викинути оту погань під три чорти, однак його тут же зупиняло майже незламне переконання, що мундштук надає особливого блиску героїчній поставі мужнього воїна, яка, безперечно, високо підносила його над рештою полковників американських збройних сил, конкурентами в боротьбі за генеральські погони. А чи справді підносила?