— Мені холодно, — ледь чутно промовив Снігген. — Мені холодно.

— Все буде гаразд, синку, — бадьоро всміхнувся до нього Йоссар’ян. — Все буде гаразд.

— Мені холодно, — знову промовив Снігген кволим, дитячим голосом. — Мені холодно.

— Ну, годі, годі,— відповів Йоссар’ян, не знаючи, що ж іще відповісти. — Годі, годі…

— Мені холодно, — скиглив Снігген. — Мені холодно…

— Годі, годі. Годі, годі…

Страх примусив Йоссар’яна зосередитися й діяти швидше. Знайшовши в аптечці ножиці, він заходився обережно краяти Сніггенів комбінезон під самою пахвиною, подалі від рани. Цупкий габардин піддавався погано, але Йоссар’янові вдалося виконати навколо ноги повне кільце, на диво рівне. Малий стрілець тим часом опритомнів, побачив Йоссар’яна з ножицями в руці й знепритомнів знову. Снігген зронив голову на друге плече: так йому було зручніше стежити за тим, що робить Йоссар’ян. У його тьмяніючих збайдужілих очах осідав, потопав, віддалявся, слабнув останній блиск. Зусиллям волі Йоссар’ян примусив себе не дивитись на нього і став різати штанину уздовж ноги по внутрішньому шву. Із рваної рани рясно скапувала кров: вона збігалася в струмки, немов вода з танучого снігу, і, стікаючи донизу, гуснула на очах. В глибині яскраво-червоного місива, де безпорадно тріпотіли роздерті волоконця м’язів, Йоссар’ян угледів рівну лискучу довгасту смужку; він не одразу навіть здогадався, що то стегнова кістка. Нарешті докраяв штанину до кінця і звільнив поранену ногу. Штанина, чвакнувши, відвалилась на підлогу, і стало видно, скільки крові насмокталися Сніггенові труси кольору хакі — невже їх так мучила спрага? Йоссар’яна вразив страхітливий вигляд воскової голої Сніггенової ноги, на якій так неприродно й мертвотно темніли м’які рудуваті волосинки, особливо густі на литці та на гомілці. Тепер Йоссар’ян бачив, що рана значно менша за м’яч для регбі, всього тільки в долоню завдовжки та завширшки, але надто пошарпана й глибока, щоб до ладу розгледіти її. Пошматоване м’ясо здригалося в ній, як живий фарш. Йоссар’ян зітхнув — натужно, але з полегшенням: йому здалося, що життю Сніггена вже не загрожує небезпека, бо кров скипалася в рані, отже, залишалось тільки накласти пов’язку і не турбувати пораненого, аж поки літак не приземлиться. Він дістав з аптечки кілька пакетів сульфідину. Снігген здригнувся, коли Йоссар’ян обережно спробував повернути його на бік.

— Я зробив тобі боляче?

— Мені холодно, — заскиглив Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— мовив Йоссар’ян. — Годі, годі.

— Мені холодно. Мені холодно.

— Годі, годі. Годі, годі.

— Ой, мені боляче! — зненацька жалібно зойкнув Снігген, здригнувшись усім тілом.

Йоссар’ян ще раз гарячково обнишпорив аптечку, шукаючи морфію, але знайшов натомість ту саму записку від Майла і пляшечку з аспірином. Лайнувши Майла ще раз, він простяг Сніггенові дві таблетки аспірину. Води, щоб запити їх, не було, і Снігген ледь помітним рухом голови відмовився від таблеток. Обличчя в нього було бліде й одутле. Йоссар’ян зняв із хлопця шолом і поклав його голову на долівку.

— Мені холодно, — стогнав Снігген із напівзаплющеними очима. — Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йоссар’ян заціпенів. На мить у нього з’явилась думка — розпустити Сніггенів парашут і прикрити його тим нейлоном, як простирадлом. У літаку було жарко. Несподівано підвівши очі, Снігген кволо усміхнувся Йоссар’янові, немов підбадьорюючи його, і ледь повернув стегно, щоб тому зручніше було посипати рану сульфідином. До Йоссар’яна повернулась упевненість, і він радо взявся до роботи. Зненацька весь літак струсонуло в повітряній ямі, і Йоссар’ян з подивом пригадав, що залишив свій парашут у кабіні. Та думати про це було ні до чого. Він сипав білий кристалічний порошок, пакетик за пакетиком, у закривавлену рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а далі, зробивши глибокий вдих і зціпивши зуби, щоб угамувати страх, голою рукою доторкнувся до тремтливих клаптів м’яса і спробував загорнути їх до середини рани. Потім запихнув туди великий тампон і швидко відсмикнув руку; він навіть усміхнувся сам до себе, коли скінчилося це випробування. Виявилося, що дотик до змертвілої плоті не такий відворотний, як того боявся Йоссар’ян; він навіть наважився легенько погладити рану пальцями, щоб іще раз пересвідчитись у своїй витримці.

Тепер треба було бинтувати. Накладаючи другий виток пов’язки, Йоссар’ян помітив на внутрішній стороні стегна невеличку, якусь розрепану ранку, завбільшки з дрібну монету, куди й зайшов осколок снаряда. Отвір було ніби облямовано густим синцем, посередині чорніла шкоринка із загуслої крові. Посипавши сульфідином і цю рану, він продовжував накручувати бинт, аж поки не відчув, що вся пов’язка тримається надійно. Потім обрізав бинт, розкраяв кінець посередині на дві рівні смужки і швидко й акуратно зав’язав на невеличкий тугий вузлик. Перев’язка вдалася на славу, це точно, і Йоссар’ян присів навпочіпки, дуже собою задоволений, витер спітніле чоло і приязно всміхнувся до Сніггена.

— Мені холодно, — простогнав Снігген. — Мені холодно.

— Все буде гаразд, синку, — відказав Йоссар’ян, заспокійливо плескаючи його по руці.— Найстрашніше позаду.

Снігген у відповідь ледь крутнув головою.

— Мені холодно, — повторив він, дивлячись перед себе порожніми, немов осклілими очима. — Мені холодно.

— Годі, годі,— відказав Йоссар’ян, але в душі в нього вже знову наростали сумніви й тривога. — Годі, годі. Скоро ми сядемо, і тобою займеться Док Дайлік.

Та Снігген і далі хитав головою, а тоді ледь помітно вказав підборіддям у напрямку своєї пахви. Йоссар’ян нахилився й побачив дивного кольору пляму, що виступала з-під комбінезона під проймою бронекостюма. Йоссар’ян нараз відчув, як у нього завмерло серце, а потім воно загупотіло так шалено, що йому важко стало дихати. Під бронекостюмом у Сніггена була ще одна рана. Йоссар’ян рвонув застібки костюма й почув свій власний дикий зойк: на підлогу виплеснулася слизька драглиста маса Сніггенових нутрощів; вони випливали з нього далі й далі. Уламок снаряда дюймів зо три завбільшки врізався в другий бік Сніггена, якраз під ліктем, і пройшов навиліт, проламавши величезну дірку в грудній клітці й витягши за собою все, що зустрів на шляху. Йоссар’ян зойкнув іще раз і затулив обличчя руками. Клацаючи з жаху зубами, він примусив себе відвести руки і розплющив очі. «Як із рогу достатку…»— у розпачі прошепотів він, розрізняючи в цій строкатій масі печінку, легені, нирки, ребра, шлунок, шматочки тушкованих помідорів, що їх того дня їв, обідаючи, Снігген… Йоссар’ян терпіти не міг тушкованих помідорів. Відчуваючи приступ млості й нудоти, він одвернувся й почав блювати, схопившись руками за стиснуте спазмами горло. Хвостовий стрілець очумався, глянув, як ригає Йоссар’ян, і знепритомнів знову. Коли Йоссар’яна відпустило, він насилу тримався на ногах од виснаження, болю та відчаю. Він мляво повернувся до Сніггена: той дихав усе слабкіше й частіше, а лице його заливала бліднота. Йоссар’ян уже не знав, чи є на світі сила, яка б допомогла йому врятувати хлопця.

— Мені холодно, — скімлив Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— машинально бурмотів Йоссар’ян, не чуючи власного голосу. — Годі, годі…

Зненацька йому теж стало холодно. Він не міг угамувати дрожу в руках і ногах, усе тіло вкривало гусячою шкірою, а Йоссар’ян був не в силі зрушити з місця й відірвати погляд від жорстокої таємниці, яку розплескав по всій затоптаній підлозі Снігген. Неважко було прочитати те, про що волали його нутрощі. Людина — це смертний тлін, ось у чому був Сніггенів секрет. Викинь людину з вікна, і вона розіб’ється на смерть. Засунеш її у вогонь, і вона згорить. Закопаєш у землю, і вона зогниє, як гниють усякі покидьки. Коли людину покидає дух, залишається саме лушпиння, — ось у чім полягав Сніггенів секрет. Тіло варте чогось тільки тоді, коли в нім є дух!

— Мені холодно, — знову проказав Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— відповів Йоссар’ян. — Годі, годі.