Він шарпнув за кінець парашутної вірьовки і прикрив тіло Сніггена білим нейлоновим саваном.

— Мені холодно…

— Годі, годі…

42. Йоссар’ян

— Підполковник Порк просив переказати, що ваша домовленість залишається в силі,— улесливо всміхаючись, мовив до Йоссар’яна майор Дембі. Отже, все йде чин чином.

— Ба ні!

— А таки так, — зичливо заперечив майор Денбі.—Усе й справді йде краще, ніж можна було сподіватися. Сама доля подбала, що вас ледве не зарізало те дівчисько. Тепер усе піде як по маслу.

— Я не маю ніяких справ із підполковником Порком.

Кипучий захват майора Денбі відразу ж випарувався, мов той газ із шампанського. На лобі в нього висипали краплі поту.

— Та хіба ж ви не домовилися? — збентежено запитав він, немов не вірив власним вухам. — Хіба ж ви не дійшли цілковитої згоди?

— Начхав я на таку згоду!

— Але ж ви з ним ударили по руках! Ви навіть дали йому слово честі!

— Я забираю своє слово назад.

— О господи, — тяжко зітхнув майор Денбі, марно намагаючись осушити згорнутою хусточкою своє вічно заклопотане чоло. — Але ж чому, Йоссар’яне? Вони пропонують вам чудову угоду!

— Вони пропонують мені паскудну угоду, Денбі! Ганебну угоду!

— О господи, — поморщився майор Денбі, пригладжуючи долонею темне, жорстке, немов дротяне, волосся, стрижене під бобрик і рясно змочене потом. — О господи!

— Денбі, а ви самі не вважаєте таку угоду ганебною?

Майор Денбі на мить замислився.

— Так, вона й справді трохи… той… — знехотя погодився він і розгублено закліпав круглими вирячкуватими очима. — Тоді навіщо було домовлятись, коли душа ваша проти?

— Я зробив це в хвилину душевної слабкості,— з понурою іронією відказав Йоссар’ян. — Я хотів урятувати собі життя.

— А тепер ви вже не хочете рятувати собі життя?

— Звичайно, хочу! Тому вони й не примусять мене літати далі.

— Тоді хай вони краще спровадять вас додому! У Штатах вам уже ніщо не загрожуватиме.

— Нехай вони спровадять мене додому за те, що я зробив понад п’ятдесят бойових вильотів, — мовив Йоссар’ян, — а не за те, що мене штрикнула ножем та дівка, і не за те, що я такий упертий негідник.

Майор Денбі протестуюче замотав головою, очі його під скельцями окулярів блищали щирою досадою.

— У такому разі їм доведеться відправити додому майже всіх льотчиків. Понад п’ятдесят вильотів уже має більшість льотного складу! А якщо полковник Пескарт зажадав би для поповнення стільки нових необстріляних екіпажів водночас, нагорі відразу сполошилися б. Почалося б розслідування, а кому це потрібно? Він потрапив би до власної пастки.

— То його особистий клопіт.

— Е ні, Йоссар’яне, — стурбовано заперечив майор Денбі.— Це передусім ваш власний клопіт! Бо коли ви порушите угоду, то відразу станете перед трибуналом, тільки-но вийдете зі шпиталю.

Йоссар’ян показав майорові Денбі великого носа і чванькувато реготнув.

— Чорта з два, Денбі! І годі тут мені заливати… Хай би тільки спробували!

— Це ж як розуміти? — здивовано заблимав очима майор Денбі.

— А так, що всі вони — ось де в мене, — показав Йоссар’ян стиснуту жменю. — Є офіційний рапорт, де писано чорним по білому, що мене поранив нацистський диверсант, який важив на їхнє життя! Тож яка це дурість буде з їхнього боку — віддати мене після цього під трибунал?

— Ой, лихо з вами, Йоссар’яне! — вигукнув майор Денбі.— Існує ж іще один офіційний рапорт, де писано чорним по білому, що вас поранила чесна дівчина, втягнута вами в крупні спекуляції на чорному ринку, акти саботажу й продаж ворогові військових таємниць!

Від несподіванки Йоссар’ян мало не втратив дар слова.

— Ще один рапорт? — ледве спромігся вимовити він.

— Йоссар’яне, вони можуть підготувати стільки офіційних рапортів, скільки їм заманеться, і, коли треба, оберуть саме той, який для них годиться в дану хвилину. Невже ви цього не знали?

— О господи, — простогнав геть ошелешений Йоссар’ян. Кров зникла з його обличчя. — О господи!

Майор Денбі рвучко подався вперед із хижим, а водночас найприхильнішим виглядом.

— Робіть так, як вам кажуть, Йоссар’яне: дайте їм спровадити вас додому. Так буде краще для всіх.

— Так буде краще для Пескарта, краще для Порка, краще для мене. Тільки не для всіх!

— Для всіх, — стояв на своєму майор Денбі.— Це поклало б кінець справі.

— Ви забуваєте про решту наших однополчан, яким завтра ж, усупереч всім законам, Пескарт із Порком знову підвищать норму бойових вильотів! Що — їм теж буде від цього краще?

Майора Денбі аж пересмикнуло, він навіть одвернувся, зніяковілий.

— Йоссар’яне, — помовчавши, сказав він, — ви нікому не допоможете, якщо примусите полковника Пескарта віддати вас до трибуналу. Там одразу доведуть, що ви винні в усіх злочинах, які вам закидають. Тільки надовго потрапите до в’язниці й понівечите собі життя.

Йоссар’ян слухав, відчуваючи в душі дедалі більшу тривогу.

— Які ж злочини вони зможуть мені пришити?

— Хибні дії під час нальоту на Феррару, непослух перед вищими чинами, відмову виконати бойовий наказ командира, зрештою — звичайнісіньке дезертирство!

Йоссар’ян зосереджено втягнув щоки.

— Ви гадаєте, все це можна якось довести? Адже я маю від них орден за ту саму Феррару! Як же зможуть вони тепер закинути мені хибність дій?

— Аарфі посвідчить під присягою, що ви з Макпростаком подали брехливий рапорт.

— Ця падлюка здатна й на таке!

— А до того ж іще, — продекламував, майже проспівав майор Денбі,— вони пришиють вам згвалтування, крупні спекуляції на чорнім ринку, акти саботажу та продаж ворогові військових таємниць.

— Та як же вони все це доведуть?! Я зроду не робив нічого подібного!

— В них будуть свідки, які скажуть під присягою, що на власні очі бачили, як ви все це робили! Свідків буде стільки, скільки потрібно, бо Пескарт із Порком кого хочеш переконають, що посадити такого, як ви, — це благо для батьківщини! До речі, з певного погляду, це й справді буде благо для батьківщини!

— Із якого ще погляду? — перепитав Йоссар’ян і поволі підвівся, обіпершись на лікоть. У його голосі вчувалась ледь стримувана погроза.

Майор Денбі трохи відхилився назад і знову заходився промокати чоло.

— Розумієте, Йоссар’яне, в чому річ, — улесливо затуркотів він. — Кожному ж ясно, що наші війська аж ніяк не стануть потужнішими перед лицем ворога, коли буде заплямована честь мундирів полковника Пескарта й підполковника Порка! Йоссар’яне, гляньмо правді у вічі: як не кажи, а там, нагорі, наш авіаполк має чудову репутацію! Якщо ж трибунал виправдає вас, інші льотчики теж відмовляться літати. Для полковника Пескарта це означало б катастрофу, але не менше постраждала б від того й бойова спроможність усієї нашої частини! Саме із цього погляду для блага батьківщини справді краще визнати вас винним і ув’язнити, навіть якщо ви по суті ні в чому й не винні!

— Вашими вустами тільки б мед пити! — в’їдливо кинув уражений до живого Йоссар’ян.

Майор Денбі зашарівся і знервовано засовався на стільці, уникаючи погляду Йоссар’яна.

— Тільки, ради бога, не гнівайтесь на мене! — попросив він, прибравши вигляду потривоженої цноти. — Ви ж знаєте, що я в цьому не винний. Я лиш намагаюся глянути на справу об’єктивно. І знайти хоч якийсь вихід із цієї клятої ситуації!

— Цю кляту ситуацію створив не я!

— Але ви можете її розв’язати! Врешті, це єдине, що вам залишається. Ви ж усе одно більше не літатимете?

— Я можу втекти.

— Втекти?

— Ну, дезертирувати. Драпанути. Плюнути на весь цей клятий бедлам і дати драла.

Майор Денбі був приголомшений.

— Але ж куди? Куди ви можете втекти?

— Ну, спочатку до Рима, це не так важко… А там є де сховатися.

— І жити у вічному страху, що тебе от-от схоплять?! Ні, ні, ні і ще раз ні, Йоссар’яне! Це був би вчинок негідний і мерзенний. Ще нікому не вдавалось розв’язати свої проблеми, тікаючи від них. Можете мені вірити. Я хочу лиш допомогти вам.