— Ну, може, книжки… одне слово, все, що скажете. Мені б хотілося зробити вам щось приємне. Ви повинні знати, Йоссар’яне, що ми всі дуже пишаємось вами.

— Пишаєтеся?

— Авжеж, ще й як пишаємось! Адже ви, ризикуючи власним життям, грудьми перегородили дорогу тому фашистському диверсантові.

— Якому фашистському диверсантові?

— А тому самому, що хотів убити полковника Пескарта й підполковника Порка. А ви їх урятували, взявши удар на себе, Він же міг зарізати вас кинджалом, коли ви зчепилися з ним на галереї. Вам просто пощастило, що лишилися живим.

Зрозумівши, в чому річ, Йоссар’ян глузливо пирхнув:

— Не було там ніякого фашистського диверсанта.

— Та як же не було? Про це заявив сам підполковник Порк.

— То була Кристієва краля. І прийшла вона по мою душу, а зовсім не для того, щоб зарізати Порка і Пескарта. Відколи я приніс їй звістку, що Кристі загинув, вона намагається мене вбити.

— Стривайте, тут щось не так! — жваво запротестував спантеличений і навіть ображений капелан. — Адже полковник Пескарт та підполковник Порк на власні очі бачили, як убивця втікав. Та й у офіційному повідомленні ясно сказано, що ви грудьми заступили дорогу фашистському диверсантові, який важився на життя полковника Пескарта й підполковника Порка.

— Плюньте ви на офіційне повідомлення, — сухо порадив йому Йоссар’ян. — Це просто входить до тієї угоди.

— Якої угоди?

— Угоди, яку уклали зі мною полковник Пескарт та підполковник Порк. Вони відсилають мене додому як великого героя, а я зобов’язуюсь їх вихваляти по всіх усюдах і ніколи не ганити за те, що вони понад усякі норми ганяють льотчиків на бойові завдання.

Мов обпечений, капелан схопився на ноги. Він весь войовничо наїжачився, неначе роз’ярене, загнане в кут звірятко.

— Який жах! Адже це ганебна, мерзенна угода, хіба ж не так?

— Підла, — відповів Йоссар’ян. Він лежав горілиць, тупо встромивши очі в стелю. — Підла — це якраз те слово, на якому ми зійшлися з підполковником Порком.

— Як же ви могли на це погодилися?

— Інакше — трибунал, капелане.

— Ой! — із щирим каяттям вигукнув капелан, затуляючи рота тильною стороною долоні. Він незграбно опустився в крісло. — В такому разі я негайно забираю свої слова назад.

— Мене б кинули до однієї камери з карними злочинцями.

— Авжеж, авжеж, так воно й було б! Вам і справді треба робити так, як ви вважаєте за потрібне.

Капелан ствердно кивнув головою, немов закінчуючи таким чином дискусію, і поринув у розгублену мовчанку.

— Не хвилюйтесь, — нарешті промовив Йоссар’ян, невесело всміхнувшись. — Нічого цього я робити не буду.

— Але ж вам не можна інакше, — наполягав капелан, стурбовано схилившись над Йоссар’яном. — Справді не можна. Доведеться пристати на їхні умови. Я не мав права чинити якийсь тиск на вас. Мені не слід було нічого говорити.

— Та зовсім ви на мене не тиснули. — Йоссар’ян перевернувся на бік і з удаваною серйозністю похитав головою. — Боже мій, капелане! Як ви тільки могли в це повірити! Та хіба ж я взяв би на душу такий гріх — рятувати життя полковникові Пескарту?! Ні, я нізащо не заплямував би своє добре ім’я таким злочином!

Капелан обережно повернув розмову до початкової теми.

— Що ж ви збираєтесь робити? Невже дозволите їм запроторити вас у тюрму?

— Літатиму далі. А може, дезертирую, і нехай тоді спробують упіймати. Хоча, певно, таки впіймають.

— І тоді вас усе одно посадять за грати. Невже ви так цього хочете?

— Що ж, виходить, треба літати до кінця війни. Адже хтось та має залишитися в живих.

— А що, як вас зіб’ють?

— Ну, тоді краще не літати.

— А що ж робити?

— Не знаю.

— А поїдете додому, якщо вони вас відпустять?

— Не знаю. Надворі жарко? Тут страшенна духота.

— Надворі страшенна холоднеча.

— Послухайте, — пригадав Йоссар’ян, — зі мною сталась кумедна річ, — а чи, може, це мені лише приснилось? Нібито заходить до палати якийсь чолов’яга і каже, що вони злапали мого дружка. Невже це тільки привиділося?

— Гадаю, що не привиділося, — сказав капелан. — Коли я приходив уперше, ви теж про це говорили.

— Отже, це не сон… Заходить і каже: «Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка». Зроду не бачив зловреднішого типа. Цікаво, якого це дружка він мав на увазі?

— Я б з приємністю дізнався, що йшлося про мене, Йоссар’яне, — мовив капелан, соромлячись своєї щирості.— Я вважаю себе вашим другом, і я справді в їхніх руках. Вони взяли мене на гачок і тримають під наглядом. Можуть мене схопити, коли захочуть і де захочуть. Вони самі так сказали під час допиту.

— Ні, по-моєму, він мав на увазі когось іншого, — промовив Йоссар’ян. — Скажімо, Данбара або Кристі. Словом, когось із тих хлопців, що загинули на війні, як от Мудренджер, Вессл, Жлобс, Малюк Семпсон або Макпростак. — І раптом Йоссар’ян ахнув і затрусив головою. — Тепер я знаю! — вигукнув він. — Вони злапали всіх моїх друзів! Зосталися тільки я та Голодний Джо. — Обличчя капелана раптом немовби взялося крейдою. Помітивши це, Йоссар’ян заціпенів од жаху: — Капелане, в чому річ?

— Голодного Джо вже немає.

— Боже!.. Загинув у польоті?

— Помер уві сні, певно, від якогось кошмару. Коли вранці зайшли до його намету, на обличчі в нього спав кіт.

— Ой Джо, бідолашний мій байстрюче, — прошепотів Йоссар’ян і заплакав, витираючи сльози плечем.

Капелан тихенько вийшов геть, навіть не попрощавшись. Йоссар’янові принесли обід, і невдовзі він заснув.

Серед ночі чиясь рука шарпнула його за плече. Йоссар’ян розплющив очі і побачив худого непоказного чоловіка в шпитальному халаті. Бридко вишкірившись, незнайомий свердлив його холодним глумливим поглядом.

— Ми вже його злапали, хлопче. Злапали твого дружка.

— Що? Якого біса тобі від мене треба? — не своїм голосом заволав Йоссар’ян.

— Скоро дізнаєшся, приятелю. Скоро дізнаєшся.

Йоссар’ян рвонувся, щоб схопити свого мучителя за горлянку, але той легко ухилився і, зловісно хихочучи, зник у коридорі. Йоссар’яна всього трусило, серце молотом било в грудях. Він весь купався в крижаному поту. Про якого дружка говорив той заброда? Спокій і тиша панували у всьому шпиталі. Йоссар’ян не знав, котра година, і годинника в нього не було. Він лежав, широко розплющивши очі, і відчував себе безпорадним бранцем, якого взяла в жорстокий полон довга безсонна ніч — така ніч, коли здається, що ранок ніколи вже й не настане.

Йоссар’ян відчув, як від його стіп по всьому тілу поповз холод. В пам’яті тут же сплив Снігген, з яким він не встиг навіть заприятелювати. Він згадав, як цей ледь знайомий йому хлопчина лежав тяжко поранений, дубіючи на смерть, у калюжі жовтого сонячного світла. Воно безжально било крізь ілюмінатор просто у вічі Йоссар’янові, коли він навкарачках поліз через бомбовий відсік у самий хвіст літака, почувши в навушниках шоломофона благальний Жлобсів зойк: «Рятуйте стрільця! Ради бога, рятуйте стрільця!» В нього відразу підступило до горла, тільки-но він побачив ту моторошну картину. Паралізований жахом, він у першу хвилину не спромігся навіть лізти далі, а так і застиг навкарачках у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Снігген лежав навзнак, розкинувши ноги, тісно запакований у весь той незграбний реманент: у дебелий бронекостюм, протиосколочний шолом, парашутну упряж та надувний рятувальний жилет. Поруч на підлозі скоцюрбився непритомний хвостовий стрілець. На зовнішній стороні стегна у Сніггена зяяла рана: в ній, як здалося Йоссар’янові, міг би легко вміститися м’яч для регбі. Важко було визначити, де кінчались обривки розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

Морфію в аптечці не знайшлось, тобто не було жодного засобу вгамувати біль, але Снігген і так уже болю не відчував: він був у тяжкому шоку від самої рани. Всі дванадцять ампул із морфієм було вкрадено, а в порожній коробці Йоссар’ян побачив тільки акуратну візитну картку, на якій чіткими каліграфічними літерами було виведено: «Благо синдикату „М. і М.“— це благо Вітчизни. Майло Майдербайдер». Лайнувши спересердя Майла останніми словами, Йоссар’ян підніс до попелястих губ пораненого дві таблетки аспірину, але в того не стало сил їх ковтнути. Йоссар’ян заходився квапливо закручувати джгут навколо Сніггенового стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку у ті перші гарячкові секунди, коли в голові все змішалося, а була лиш свідомість, що треба діяти рішуче й уміло, а також страх, що сам, він ось-ось геть зомліє. Снігген ні на мить не зводив з нього очей і мовчав. Кров, нарешті, перестала юшити з артерії, та Йоссар’ян ніяк не наважувався облишити накладання джгута, бо єдине, що він до ладу вмів робити для надання швидкої допомоги, це накладати джгут. Він діяв за всіма правилами, вдаючи, що цілком спокійний, бо весь час відчував на собі потьмарений, але пильний погляд Сніггена. Йоссар’янові все-таки вдалося опанувати себе ще до того, як скінчився джгут, і він негайно послабив туго накручену пов’язку, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його цілком прояснилась, і він уже знав, що робитиме далі. Треба було знайти в аптечці ножиці.