— А тому, що ти перевівся на нову посаду і залишив усе Шайскопфові! А тепер знаєш, чого він вимагає? Алло! Ти хоч знаєш, чого цей виродок хоче?

— Сер, ви б краще відповіли генерал-лейтенантові Шайскопфу, сер, — знервовано нагадав генералові Штирхеру сержант. — Він вимагає, щоб хтось узяв трубку.

— Візьми-но трубку, Паршіле. Мені несила. Спитай, чого він від мене хоче.

Якусь хвилину полковник Паршіл зосереджено слухав генерал-лейтенанта Шайскопфа і раптом упустив із рук телефонну трубку.

— О боже! — заволав він, блідий, як смерть. — Люди, ви чули таке?! Він хоче, щоб ми всі марширували, всі, як один!

38. Сестричка

Йоссар’ян ходив по базі задом наперед із пістолетом при боці й не хотів літати. Задом наперед він ходив тому, що раз у раз обертався, аби пересвідчитися, чи не крадеться хто слідом. Будь-яке шарудіння за спиною могло означати небезпеку, кожний стрічний міг виявитися вбивцею, тож Йоссар’ян ні на мить не відривав руки від пістолета і ні до кого не всміхався, крім Голодного Джо.

— Годі, я своє відлітав, — повідомив він капітанів Бобкінса і Добкінса, ті тут же викреслили його прізвище з льотного списку й подали рапорт у штаб полку.

— Відлітав своє? Що за чортівня? — почувши новину, весело реготнув підполковник Порк, тоді як полковник Пескарт мовчки забився в куток, щоб розгадати нарешті зловісну загадку прізвища Йоссар’ян, котре знову спливло, щоб отруїти йому життя. — Як це відлітав?

— Його дружок Кристі загинув над Спецією, коли зіткнулися літаки. Можливо, тому…

— Він думає, він хто — Ахіллес? — поцікавився підполковник Порк і вельми задоволений цим порівнянням, по-думки вирішив неодмінно повторити його при нагоді в присутності генерала Штирхера. — Він мусить літати хоча б через те, що не літати він не може. Скажіть йому, що як він не передумає, ви подасте нам рапорт.

— Ми вже казали, сер. Та він і вухом не повів.

— А що каже майор Майор?

— Схоже, що майор Майор пропав безвісти, сер. Був і — зник.

— От коли б і цього зникнути! — жовчно пробуркотів із свого закутка полковник Пескарт. — Як зникнули у шпиталі того баламута Данбара.

— У нас є безліч інших способів дати йому раду, — самовпевнено промовив підполковник Порк і, звертаючись до Добкінса і Бобкінса, додав: — Спочатку підемо йому назустріч. Дамо відпустку до Рима, нехай трохи відпочине. Можливо, смерть друга і справді його травмувала.

Смерть Кристі не лише травмувала Йоссар’яна, а й мало не коштувала йому життя, бо в Римі у відповідь на цю новину Кристієва краля дико заверещала й спробувала проштрикнути його ножем для чищення картоплі.

— Bruto!^[57] — в несамовитій люті завила вона, коли Йоссар’ян заломив їй руку за спину й викручував її доти, аж поки ніж упав на підлогу. — Bruto! Bruto! — Другою рукою вона, мов батогом, хльоснула його по щоці, до крові роздерла шию своїми довгими й гострими, як у кішки, нігтями, а потім злісно плюнула йому в обличчя.

— Чого це ти?! — скривившись від гострого болю, вигукнув приголомшений Йоссар’ян і відкинув її штурханом аж до стінки кімнати. — А я тут при чому?

Вона знову метнулась до нього, шалено вимахуючи кулаками, і роз’юшила йому губи, перш ніж він устиг схопити її за зап’ястки й зупинити. Коси в неї розпатлалися, як у відьми, з палаючих ненавистю очей струмками бігли сльози, і вона оскаженіло пручалася й виривалася з його рук, верескливо проклинаючи його і стогнучи: «Bruto! Bruto!», як тільки він намагався щось їй сказати. Йоссар’ян не чекав, що в неї така сила, і ледве втримувався на ногах. Вона була майже однакового з ним зросту, і моментами він мав моторошне, як у кошмарному сні, відчуття, що вона от-от подужає його, кине на підлогу і безжально роздере на шматки в шаленій рішучості відомстити за мерзенний злочин, якого він не вчинив! Обоє засапалися й хрипко хекали, напружуючи в тому двобої всі сили, але вона не піддавалася, і настала мить, коли геть виснажений Йоссар’ян уже готовий був гукати на поміч, та нарешті її натиск почав слабнути, він примусив її ступити крок назад і став умовляти, щоб вислухала його й повірила, що він аж ніяк не причетний до смерті Кристі, що той загинув зовсім не з його вини. На це вона знову плюнула йому в обличчя, і він грубо відштовхнув її від себе, сповнений злості і відчаю від марності людських слів. Відкинута назад, вона вмить підхопила картопляного ножа. Він метнувся слідом, упав на неї, повалив долі, і так вони клубком катались по кімнаті, поки йому вдалося знову вирвати в неї того ножа. Коли він підводився, щоб відійти, вона перечепила його за ногу, до кістки обдерши щиколотку. Виючи від болю, Йоссар’ян на одній нозі поскакав до вікна, шпурнув ножа на двір і тільки тоді зітхнув з полегшенням, відчувши себе в безпеці.

— А тепер хоч вислухай мене, ради бога, — спробував він уласкавити її, намагаючись говорити якомога проникливішим, розважливим та щирим голосом.

Натомість вона копнула його в пах ногою.

— У-у-у-ух! — тільки й устиг хекнути він, а тоді осунувся на підлогу, зігнувшись удвоє, виючи й ойкаючи, задихаючись від пекельного болю. Крістієва краля вибігла з кімнати. Та ледве він прийшов до тями і, хитаючись, став на рівні ноги, вона прибігла знову з довжелезним хлібним ножем. Такого Йоссар’ян не чекав і, перелякано застогнавши, ще не в силі відірвати руки від обпеченої ударом пахвини, усією вагою свого тіла звалився їй під ноги. Вона перелетіла через нього і гучно хряснулася ліктями об підлогу. Ніж випорснув у неї з руки, і Йоссар’ян пошпурив його ударом долоні під ліжко. Вона подалася рачки туди, але Йоссар’ян, підводячись, рвучко ухопив її за руки й поставив на рівні. Тоді вона знову замахнулась ногою, і він, люто лайнувшись, щосили відкинув її від себе. Вона вдарилась об стінку і перекинула при цьому стілець, який зачепив туалетний столик, захаращений всілякими гребінцями, щітками для волосся та баночками з кремом, що з брязкотом посипались на підлогу. Картина в рамці під склом, що висіла на стіні, теж упала, дзенькнуло розбите скло.

— Ну, чого ти від мене хочеш? — жалісно заволав він, не впізнаючи власного голосу. — Я його не вбивав!

У ту ж мить у голову йому полетіла масивна скляна попільниця. Кристієва краля знову посунула на нього, і він уже намірився був звалити її ударом під дихало, та побоявся скалічити. Тріснути б їй несхибно у щелепу і дати драла, блиснула рятівна думка, але в очах у нього все попливло, і єдине, на що він спромігся, це вчасно ухилитись, коли дівчина кинулась на нього. Схибивши, вона влипла в стінку, але, як не дивно, не звалилася без пам’яті, а шарпнулася до дверей і, загородивши йому дорогу, метнула в нього велику вазу. Зненацька у неї в руці з’явилась повна пляшка з вином, якою вона луснула його в скроню, і він, майже непритомний, опустився на одне коліно, як боксер у нокдауні. У вухах гуло, все обличчя немов здерев’яніло, та понад усе він був приголомшений морально. Чому їй так кортіло його вбити? Він просто не міг збагнути, що діється, що робити далі. А втім, треба було рятувати життя, і, побачивши, що вона знову підносить пляшку, скочив угору, мов викинутий катапультою, і затопив їй головою в живіт раніше, ніж вона встигла опустити пляшку. Сили інерції від його ривка вистачило, щоб вона позадкувала аж до ліжка, коліна в неї підігнулись, і дівчина впала горілиць на постіль. А за мить Йоссар’ян уже навалився на неї. Вона запустила глибоко йому в шию довгі нігті лівої руки, а праву з пляшкою відвела вбік для удару. Він повз уперед, відчуваючи під собою розкішний рельєф божественного тіла, намагаючись придавити її своєю вагою і змусити до покори, тягнучись пальцями до її разючої правиці, аж поки нарешті йому вдалось видерти в неї пляшку. Вона все брикалася, шкрябала його пазурами, обкладаючи прокльонами, вона раз у раз поривалася вкусити його, немов розлючений голодний хижак, вишкірюючи зуби з-під повних, звабливих губ. Він лежав на ній і гарячково міркував, якого ще коника вона викине, тільки-но він відпустить її і спробує втекти. Він відчував тремтіння її колін і опір напружених стегон, які обхопили йому ногу, і раптом із соромом усвідомив, що в ньому пробуджується жага. Він чув під собою запаморочливе буяння молодої, здорової жіночої плоті — такої ж лагідної та податливої і воднораз такої ж могутньої та непокірної, як морська хвиля; звабливо-спокусливої, та смертельно-небезпечної. Дівочий подих обпалював йому обличчя. Зненацька він уторопав, що, хай ті її конвульсії не вщухали ні на мить, але вона більше не пручається, а, не питаючися совісті, колишеться вже в одвічному, всепереможному інстинктивному ритмі еротичного запалу й забуття. Це було так приголомшливо, так несподівано, що йому враз заперло віддих. На її обличчі — тепер прекраснім, неначе свіжа квітка, — з’явилася гримаса зовсім іншої муки, воно немов налилося соком, а напівзаплющені очі стуманіли й стали невидючими від усесильної чуттєвої знемоги.