— Підполковнику, я більш не стану цього терпіти! — оголосив він з полум’яною рішучістю, але відразу знітився, коли побачив, що той і далі біжить нагору, не звертаючи на нього уваги. — Підполковнику Порк!

Черевата, вайлувата постать начальника штабу зупинилась, повернулася й повільно зійшла на кілька сходинок.

— Що з вами, капелане?

— Підполковнику Порк, я хотів би поговорити з вами про сьогоднішню катастрофу. Це жахливо, просто жахливо!

Підполковник Порк помовчав якусь мить, розглядаючи капелана.

— Ваша правда, капелане, це справді жахливо, — з цинічною посмішкою відказав він. — Я навіть не уявляю, як нам удасться доповісти про це нагору, не зіпсувавши собі репутації.

— Я не про те, — перебив його капелан. Тепер він чомусь зовсім не відчував страху. — Із цих дванадцяти чоловік кілька вже відлітали свої сімдесят вильотів.

Підполковник Порк засміявся.

— А коли б усі вони були новачками, невже катастрофа стала б менш жахливою? — єхидно запитав він.

І знову капелана було збито з пантелику. Нелюдська логіка, здавалося, чатувала на нього на кожному кроці. Куди й поділась та недавня впевненість у собі. Голос його затремтів.

— Ви чините несправедливість, сер, примушуючи людей з нашого полку робити по вісімдесят бойових вильотів, коли в інших полках льотчиків відсилають додому після п’ятдесяти чи п’ятдесяти п’яти.

— Ми подумаємо про це, — байдужим голосом пообіцяв підполковник Порк. Він ступив крок нагору. — Adios,^[56] падре.

— Як вас розуміти, сер? — несподіваним фальцетом запитав капелан.

— А так розуміти, що ми про це подумаємо, падре, — глумливо, зі зневагою відказав він. — Сподіваюсь, ви б не хотіли, щоб ми діяли, не подумавши?

— Ні, сер, навіщо ж?! Але ж ви, певно, вже думали про це?

— Думали, падре, думали і не раз. Та щоб зробити вам приємне, ми знову подумаємо, і ви будете перший, кого ми повідомимо про своє рішення, якщо, звичайно, надумаємо щось нове. А тепер adios.

З цими словами підполковник Порк знову круто повернувся й побіг угору.

— Підполковнику Порк! — Голос капелана примусив підполковника ще раз зупинитися. Він повільно повернув голову і з неприязню глянув на капелана. Капелан, як вулкан, вибухнув нестримним потоком гарячих, схвильованих слів. — Сер, я прошу дозволити мені звернутися з цією справою до генерала Бидла. Я хочу подати рапорт до штабу дивізії.

Товсті неголені щоки підполковника Порка раптом здулися, і він намагався стримати сміх і тому відповів не одразу.

— Ну що ж, катайте, падре, — сказав він, силкуючись зберегти серйозну міну, хоча веселий регіт так і розпирав його. — Я дозволяю вам звернутись до генерала Бидла, капелане.

— Дякую, сер. Мушу чесно попередити вас, що генерал Бидл прислухається до моїх слів.

— Дякую за попередження, падре. У свою чергу я також мушу чесно попередити вас, що ви не застанете генерала Бидла в штабі дивізії.— Підполковник Порк злостиво скривився, а потім нарешті таки зайшовся переможним реготом. — Генерала Бидла турнули. Його заступив генерал Штирхер. У нас тепер новий командир.

— Генерал Штирхер? — здивувався капелан.

— Так точно, капелане. А от генерал Штирхер — він також прислухається до ваших слів?

— Я з ним навіть не знайомий, — скрушно признався капелан.

Підполковник Порк знову реготнув.

— Шкода, шкода, капелане, тим більше, що полковник Пескарт у чудових стосунках з генералом Штирхером. — Підполковник Порк іще трохи зловтішно похихикав, потім зненацька обірвав сміх і, штурхнувши капелана пальцем у груди, холодно проказав: — До речі, падре, майте на увазі, що ви з доктором Стаббсом уже своє відспівали. Ми добре знаємо, що це він підіслав вас сюди скаржитись.

— Доктор Стаббс? — капелан замотав головою і розгублено заперечив: — Я й у вічі не бачив доктора Стаббса, підполковнику. Мене привезли сюди троє незнайомих офіцерів. Не маючи на те жодного права, вони затягли мене до підвалу, допитували й ображали.

Підполковник Порк іще раз штурхнув капелана пальцем у груди:

— Вам дуже добре відомо, чорт забирай, що доктор Стаббс постійно твердив льотчикам своєї ескадрильї, буцімто вони не зобов’язані виконувати більш як сімдесят бойових завдань. — Він знову неприємно засміявся. — Так-от, падре, їм доведеться виконувати й понад сімдесят завдань, бо ми перевели доктора Стаббса на Тихий океан. Отож adios, падре. Adios.

37. Генерал Шайскопф

На заміну генералу Бидлу прийшов генерал Штирхер, та не встиг іще генерал Штирхер до ладу окупувати штаб-квартиру свого супротивника, як його доблесна перемога обернулася в ганебну поразку. Зайшов сержант і доповів про щойно одержаний наказ за підписом генерала Шайскопфа.

— Генерала Шайскопфа?! — поблажливо перепитав генерал Штирхер, недбало оглядаючи свої трофеї.— Полковника Шайскопфа — ви це хотіли сказати.

— Генерала Шайскопфа, сер. Йому присвоїли звання генерала сьогодні вранці, сер.

— Виходить, Шайскопф тепер генерал?! Забавно, дуже забавно. І в якому ранзі?

— Генерал-лейтенант, сер, і він…

— Генерал-лейтенант?

— Так точно, сер! Відтепер без його візи всі ваші накази будуть недійсні.

— Ну, холера б його взяла! — пробурмотів ошелешений генерал Штирхер, вилаявшись уголос чи не вперше в своєму житті.— Паршіле, ти чув? Шайскопфу одразу дали генерал-лейтенанта! Б’юсь об заклад, що це звання призначалось мені. Тут, напевне, має місце якась прикра помилка.

— А чого, власне, він нам наказує? — запитав полковник Паршіл, зосереджено шкрябаючи своє вольове підборіддя.

— І справді, сержанте, — повільно проказав генерал Штирхер, і його випещене аристократичне обличчя застигло в напрузі.— З якої рації він віддає нам накази? Адже, якщо не помиляюся, він у спецслужбі, а бойові операції — це наша прерогатива.

— Цього ранку сталася ще одна зміна, сер. Керування всіма бойовими операціями передано у відання спецслужби. Генерал-лейтенант Шайскопф — наш новий командуючий, сер.

— О боже! — пронизливо зойкнув генерал Штирхер, вмить утративши свою роками треновану витримку. — Наш командуючий Шайскопф?! — Пойнятий жахом, він затулив собі очі міцно стиснутими кулаками. — Паршіле, негайно з’єднай мене із Зелензимом… Шайскопф?! Ні, тільки не Шайскопф!

Зненацька, як по команді, хором задеренчали всі телефони. До кабінету вбіг капрал.

— Сер, вас хоче бачити капелан, — козирнувши, доповів він. — Із приводу несправедливості в частині полковника Пескарта.

— До біса капелана, до біса! У нас тут більша несправедливість! Де Зелензим?

— Сер, на проводі генерал-лейтенант Шайскопф. Він хоче говорити з вами негайно.

— Скажіть йому, що я ще не приїхав. Боже милостивий! — зарепетував генерал Штирхер, немов тільки тепер збагнув, яке страхітливе нещастя спостигло його. — Шайскопф! Лайноголовий Шайскопф! Іще вчора я витирав ноги об цього кретина, а сьогодні — він мій начальник! Боже милостивий! Паршіле! Паршіле, будь другом, не залишай мене самого. Де Зелензим? Зв’яжи мене з Зелензимом.

— Сер, колишній сержант Зелензим зранку на проводі — он той апарат, сер.

— Генерале, я ніяк не можу додзвонитися до Зелензима! — загорлав полковник Паршіл. — Якась собака зранку повисла на проводі!

Генерал Штирхер метнувся до другого телефону. Він весь упрів.

— Зелензим?

— Це ти, Штирхере, трясця твоїй матері?!.

— Зелензим, ви чули, що вони накоїли?

— …тепер ти бачиш, ідіоте, що ти накоїв?..

— Вони зробили Шайскопфа головнокомандуючим?

— …своїми бездарними циркулярами?! — пронизливо верещав пойнятий панікою знавіснілий Зелензим. — Це через них усі бойові операції передано у відання спецслужби!

— О господи! — простогнав генерал Штирхер. — Так-от у чім річ! Мої циркуляри! Виходить, Шайскопфа зробили генерал-лейтенантом мої циркуляри! Але чому його, а не мене самого?