В дальньому кінці підвалу відчинилися двері, і звідти, немов із стінної шафи, вийшов полковник Пескарт.

— Привіт, полковнику! Полковнику, цей тип запевняє, що ви дали йому помідор. Це правда?

— З якої речі я давав би йому помідори? — відказав полковник Пескарт.

— Дякую полковнику, у мене все.

— Не варто дякувати, полковнику, — мовив полковник Пескарт і вийшов з підземелля, щільно причинивши за собою двері.

— Ну, капелане? Що ти тепер скажеш?

— Він сам мені його сунув! — люто, немов той кіт, прошипів капелан. — Він дав мені його власною рукою!

— Отже, ви обвинувачуєте вашого командира в брехні? Вас так треба розуміти, капелане?

— Ось чому ви намагалися втелющити той помідор сержантові Безбогу, капелане? Хотіли замести сліди?

— Та ні ж бо! — заскиглив у відчаї капелан. — Я запропонував його сержантові Безбогу, бо той помідор був мені непотрібний!

— Навіщо ж ви вкрали його в полковника Пескарта, якщо він був вам непотрібний?

— Та не крав я його в полковника Пескарта!

— Чому ж у вас тоді такий винуватий вигляд, якщо ви не крали?

— Винуватий вигляд? Та я ні в чому не винний!

— Якщо ти ні в чому не винний, то чого б це ми тебе допитували?

— От цього я вже не знаю, — простогнав капелан, ламаючи собі пальці й хитаючи похнюпленою головою. Обличчя його болісно скривилося. — Не знаю.

— Він зловживає нашим терпінням, — мугикнув майор.

— Капелане, — лінивим тоном поновив допит офіцер без відзнак, неквапливо дістаючи з розкритої теки жовтий аркуш паперу з машинописним текстом. — Ось письмова заява полковника Пескарта, в якій він твердить, що ви вкрали у нього помідор. — Офіцер поклав аркуш на стіл текстом донизу й дістав із теки ще одну сторінку. — А ось офіційне свідчення сержанта Безбога. Він заявляє: з того, як ви всіма правдами й неправдами намагалися збути йому цей помідор, він зрозумів, що добуто його сумнівним шляхом.

— Клянуся, що я його не крав, сер, — трохи не плачучи, зойкнув капелан. — Господом богом клянусь!

— Капелане, а ви вірите в бога?

— Авжеж, сер. Звичайно, вірю.

— Тоді дуже дивно, капелане, — сказав офіцер, дістаючи з теки ще один жовтий аркуш із машинописним текстом. — Ось у мене в руках ще одна заява полковника Пескарта, в якій він присягається, що ви відмовились правити молебень під час інструктажу перед кожним бойовим вильотом.

На хвилину капелан безтямно витріщив очі, потім, пригадавши, поквапно хитнув головою.

— Але ж він сам відмовився від цієї ідеї, сер, — трохи помовчавши, щоб точніше пригадати, з жаром почав пояснювати капелан. — Полковник Пескарт сам відмовився від цієї ідеї, як тільки дізнався, що нижні чини моляться тому самому богові, що й офіцери.

— Про що дізнався? — недовірливо вигукнув офіцер без відзнак.

— Якась бредня! — з праведним обуренням заявив червонопикий полковник і з гідністю та презирством відвернувся від капелана.

— Він що, гадає, що ми йому так і повіримо? — скептично примруживши око, запитав майор.

На обличчі офіцера без відзнак з’явилась поблажлива, але єхидна, неприязна посмішка.

— Вам не здається, що ви зариваєтеся, капелане? — поцікавився він.

— Ні, сер, це чиста правда, сер. Клянусь вам, що це правда.

— Байдуже, правда це чи неправда, — недбало відмахнувся офіцер без відзнак і простягнув руку до розкритої теки, повної паперів. — Капелане, відповідаючи на моє запитання, ви, здається, сказали, що вірите в бога? Я не помилився?

— Ні, сер, саме так я й сказав. Я справді вірую в бога.

— Дивно, капелане, дуже дивно. В мене тут є ще одне свідчення, що його під присягою дав полковник Пескарт. Полковник Пескарт заявляє, що одного разу ви сказали йому, буцімто атеїзм не суперечить законові. Чи не пригадаєте, кому й коли ви зробили таку заяву?

Капелан, не вагаючись, кивнув головою. Тепер він відчував під ногами твердий грунт.

— Так, сер. Я справді висловлював таку думку. Я говорив так, бо це — істина. Атеїзм аж ніяк не суперечить законові.

— Але це ще не дає вам права базікати про такі речі,— єхидно зауважив офіцер без відзнак. Спохмурнівши, він дістав із теки іншу машинописну сторінку на бланку. — А ось у мене ще одне, зроблене під присягою, свідчення сержанта Безбога, де сказано, що ви заперечували проти його пропозиції розсилати рідним та, близьким убитих і поранених листи за підписом полковника Пескарта. Це правда?

— Так, сер, я справді заперечував проти цього, — відповів капелан. — Чим і досі пишаюсь. Бо такі листи лицемірні й аморальні. Їхня єдина мета — принести славу полковникові Пескарту.

— Ну то й що? — відказав офіцер. — Адже подібні листи так чи інакше приносять спокій та втіху родинам загиблих. Я просто не розумію ходу вашої думки, капелане.

Це зовсім збило капелана з пантелику. Остаточно розгубившись, він уже не знав, що відповісти. Капелан похилив провинну голову, сказавши собі, що він — недорікуватий дурник.

Червонопикий огрядний полковник рішуче ступив крок уперед: йому сяйнула нова ідея.

— А чому б нам не виперти з нього душу? — із жвавим запалом запропонував він, звертаючись до своїх колег.

— І справді, чому б нам не виперти з нього душу? — підтримав майор із обличчям, як у шуліки. — Подумаєш, якийсь там анабаптистик!

— Ні, спочатку ми повинні визнати його винним, — позіхнувши, зупинив їх офіцер без відзнак. Він легко зіскочив додолу, обійшов навколо столу і, зіпершись руками на його край, витріщився просто в обличчя капеланові. Вид в офіцера був похмурий, суворий, невблаганний. — Капелане, — оголосив він сухим владним голосом, — ми офіційно звинувачуємо вас у тому, що, по-перше, ви є ніхто інший, як Вашінгтон Ірвінг, а по-друге, в тому що ви самовільно і злісно привласнили собі право цензурувати листи особового складу. Чи визнаєте ви себе винним?

— Ні, я не винний, сер! — Капелан облизав язиком засмаглі губи і стривожено з’їхав на край стільця.

— Винний, — сказав полковник.

— Винний, — повторив майор.

— Отже, винний, — підсумував офіцер без відзнак і щось записав на аркуші паперу. — Капелане, — провадив він далі, підвівши голову, — ми звинувачуємо вас також у порушеннях і злочинах, про які ми й самі досі нічого не знаємо. Ви визнаєте себе винним?

— Не знаю, сер. Що я можу вам відповісти, коли ви навіть не кажете, що то за злочини?

— Як же ми можемо вам сказати, коли ви їх від нас приховуєте?

— Винний, — постановив полковник.

— Ще б пак, авжеж винний, — погодився майор. — Якщо це його порушення та злочини, виходить, він їх і вчинив!

— Отже, винний, — майже проспівав офіцер без відзнак і відійшов від столу. — Тепер він у вашому розпорядженні, полковнику!

— Дякую вам, — уклонився полковник. — Прекрасна робота. — Він повернувся до капелана: — Ну, капелане, у нас усе. Гру скінчено. Іди гуляй. Ну, йди.

— Куди? — перелякано запитав капелан.

— Тобі кажуть, мотай звідси! — ревнув полковник, сердито тицяючи великим пальцем через плече. — Забирайся під три чорти!

Капелан зовсім отетерів від такої неподобної брутальності, але, на свій превеликий подив, був вельми розчарований тим, що його відпускають.

— Хіба ж ви не збираєтесь покарати мене? — пробелькотів він з якимось сварливим невдоволенням.

— Ні, чорт забирай, якраз і збираємося! Тільки ми не бажаємо, щоб ти тут муляв нам очі, поки ми вирішуватимемо, як і коли тебе покарати. Отож геть з очей! Ну, мотай же звідси, поки цілий!

— Ви відпускаєте мене? — невпевнено піднявшись і ступивши кілька кроків до дверей, запитав капелан.

— Поки що так. Тільки не здумайте залишати острів. Ми вас розкусили, капелане. Не забувайте, що відтепер ви у нас під наглядом двадцять чотири години на добу.

Ні, хто б міг подумати — вони таки справді його відпустили. Капелан невпевнено почимчикував до виходу, чекаючи щомиті наказу повернутись або смертельного удару по голові. Та його не зупинили. Вогким, темним, затхлим коридором він пройшов до сходів. Вибравшись на світ божий, капелан хитався й важко дихав. Тепер, коли він вирвався з тих жахливих лабетів, його пройняло несказанне обурення. Він розлютився, як ніколи в житті: вперше зустрівся з такою жорстокістю, з такою наругою над людським єством. Капелан майже бігом перетнув простору лунку ротонду, тремтячи від злості, прагнучи помсти. Він знову й знову повторював собі, що більш не буде терпіти всього цього — не буде, і край! Біля входу помітив підполковника Порка, котрий підтюпцем збігав нагору по широких сходинках, і подумав: його послав сам бог. Глибоко вдихнувши для хоробрості повітря, капелан відважно виступив навперейми підполковникові.