— Caro, — хрипко промуркотіла вона, немов розкошувала в якомусь глибокому, впокоєному трансі.— О-о-о-ой, caro mio!..^[58]

Він погладив її коси. Вона з дикою жадобою припала вустами до його обличчя. Він лизнув їй шию. Вона пристрасно обхопила його голову руками. Він відчував, що тоне, потопає в любовному вирі, а вона обціловувала його своїми вогняними, соковитими, тугими губами, видаючи в екстазі якісь невиразні, хтиві горлові звуки. Однією рукою вона пестила йому спину і намагалася пролізти під пасок, другою ж нишком, підступно обмацувала підлогу, шукаючи ножа, і нарешті знайшла! Ще мить — вона всадила б його Йоссар’янові в спину. Вона все одно жадала його смерті! Переляканий, приголомшений цією пекельною витівкою, він якось спромігся вирвати в неї з рук ножа й пошпурив його у найдальший куток кімнати. Потім, як обпечений, зірвався з місця. Обличчя в нього палало від подиву й розчарування. Він уже не розумів, чого йому більше хочеться — кинутися прожогом у двері й тікати, поки не пізно, чи знову звалитися поруч із нею на ліжко, віддавшись покірно на її милість. Однак вона звільнила його від цього болісного вибору, зненацька розридавшись. Йоссар’ян знову отетерів.

Тепер вона гірко плакала, знеможена, безпорадна, зовсім забувши про Йоссар’яна. А він геть розчулився, побачивши такий глибокий розпач. Вона сиділа, низько похиливши свою буйну, горду, прекрасну голову, знесилено опустивши плечі,— де й поділася та сатанинська войовничість! Тепер уже годі було сумніватися в щирості її страждання. Все тіло її стрясали гучні, болісні ридання. Вона більше не думала про Йоссар’яна, він для неї просто не існував, тож ніщо вже не заважало йому залишити кімнату. Однак він чомусь вирішив зостатися, щоб хоч якось утішити та підтримати її.

— Ну, не треба, не треба, — безтямно примовляв він, поклавши руку їй на плече, і одразу з болісним сумом пригадав те саме відчуття розгубленості й безпорадності, яке охопило його, коли їхній літак повертався від Авіньйона, а Снігген без кінця скімлив, що йому холодно, холодно, холодно, і Йоссар’ян не міг відповісти йому нічого, крім: «Ну, годі, годі, годі» — Ну, не треба, — співчутливо повторював він дівчині, ні на що більше не здатний. — Не треба.

Вона пригорнулась до нього і вмивалася сльозами, аж поки їй не забракло сил навіть плакати, і глянула на нього лише тоді, як він подав їй хусточку. Вона втерла собі щоки і, ледь усміхаючись, подала йому хусточку, прошепотівши тоном пристойної, добре вихованої дівчинки чемне: «Grazie, grazie».^[59] І тут же зненацька, навіть не змінивши виразу обличчя, вп’ялася пазурами йому в очі і аж тоді, на радощах, що не схибила, переможно заверещала:

— Ха! Assassino!^[60] — і, завзято гикнувши, метнулася в куток по ножа, щоб нарешті таки порішити його.

Йоссар’ян, напівзасліплений, підвівся і, спотикаючись, кинувся за нею слідом, але чиїсь прудкі кроки позаду примусили його обернутись. А коли глянув туди, волосся в нього на голові стало дибом. Просто на нього з іще одним довжелезним хлібним ножем у руці бігла мала кралина сестричка!

— О господи! — загорлав, здригнувшись, Йоссар’ян і різким ударом вибив ножа з рук малої. Він був по саму зав’язку ситий цим диким, абсурдним поєдинком і, не чекаючи, коли до кімнати вбіжить ще хтось з довгим ножем, схопив обіруч дівчинку й пошпурив її у Крістієву кралю, а сам вискочив на сходову площадку і поскакав униз. Обидві месниці погналися за ним, і він чув на сходах за собою їхні дрібні кроки, щоправда, дедалі тихіші й глухіші. Потім кроки затихли, і згори долинуло чиєсь схлипування. Підвівши голову, він побачив Крістієву кралю, що, зігнувшись у три погибелі, сиділа на сходинці, затуливши обличчя рухами, а поруч наполовину перехилилася через бильце, ризикуючи впасти в сходову клітку, її невгамовна сестричка. Вона життєрадісно розмахувала ножем, так немов то була нова потішна іграшка, з якою вона ще не награлася.

— Bruto! Bruto! — в захваті кричала мала.

Погоня припинилася, але, йдучи вулицею, Йоссар’ян весь час боязко озирався назад. Зустрічні кидали на нього зачудовані погляди, і це наганяло на Йоссар’яна ще більшого страху. Він знервовано прискорив кроки, неспроможний уторопати, що саме привертає до нього загальну увагу. Лиш торкнувшись рукою болючого місця на чолі, Йоссар’ян усе зрозумів: пальці стали липкі від крові. Він заходився втирати хусточкою обличчя та шию, і де б він не торкався, на білій тканині залишалися свіжі червоні плями. Кров юшила звідусіль, і Йоссар’ян помчав бігом до будинку Червоного Хреста, збіг по крутих мармурових сходах до чоловічого туалету, де вмився з милом і освіжив холодною водою свої рвані подряпини на обличчі, розправив сорочку, причесався. Ще ніколи йому не доводилось бачити такої жалюгідної, геть побитої й подряпаної пики, як та, що з острахом і тривогою блимала на нього із дзеркала. І якого біса ця дівка хотіла від нього?

Коли Йоссар’ян вийшов з туалету, Кристієва краля вже чатувала в засідці, притулившись до стінки, в самому низу сходів і налетіла на нього, мов шуліка, виставивши вперед руку з блискучим різницьким ножем. Йоссар’ян інстинктивно відбив її напад ліктем, а кулаком спритно двигнув у щелепу. Очі в неї пішли зизом, однак він устиг підхопити її й обережно посадив на сходинку. Потім, як обпечений, злетів по сходах, вискочив на вулицю і три години мотався по місту, сподіваючись упіймати Голодного Джо, щоб вибратися з Рима, поки вона не вистежила його знову. Лише коли літак відірвався від землі, він відчув себе у безпеці. Та тільки-но вони приземлилися, на П’яносі, Кристієва краля вже чекала його в тому місці, куди вирулив, приземлившись, Голодний Джо. Дівчина була перевдягнута в зелений комбінезон механіка, але в руці мала той самий різницький ніж. Йоссар’яна врятувала галька, на якій послизнувся її черевичок на тонкім каблучку, коли вона вже розігналася, щоб проштрикнути йому груди. Не тямлячи себе, Йоссар’ян утяг її до літака, притис до підлоги і, заломивши обидві руки за спину, тримав так, аж поки Голодний Джо, що зв’язався по радіо з контрольною вежею, не випросив дозволу вернутись до Рима. В Римі Йоссар’ян викинув її прямо на стартову смугу аеродрому, а Голодний Джо, який навіть не сповільнив оберти моторів, знову взяв курс на П’яносу. Коли вони повертались до своїх наметів, Йоссар’ян, тамуючи подих, насторожено придивлявся до кожної стрічної постаті. Голодний Джо зачудовано стежив за ним і, нарешті, не витримавши, запитав:

— Слухай, а тобі часом не привиділася вся ця історія?

— Привиділася? А хіба ти сам не бачив? Чого ж ти повертався до Рима?

— Може, й мені це привиділось. А чому це їй так кортить тебе вколошкати?

— Та вона завжди щось проти мене мала. Можливо, тому, що я колись перебив Кристі носа. А, можливо, тому, що не було більш нікого під рукою, коли дізналася, що його вбито. А втім, її можна зрозуміти: хтось же мусить за це відповісти! Як ти гадаєш, вона знову повернеться?

Того вечора Йоссар’ян допізна просидів в офіцерському клубі, а вертаючись до свого намету, підозріливо косив оком на кожну тінь, готовий упізнати в ній Кристієву кралю. На цей раз вона була одягнута як п’яноський фермер і чигала на нього в кущах біля намету з величезним м’ясницьким ножем. Він навшпиньках безшумно підібрався до неї ззаду і схопив за руки.

— Caramba!^[61] — з несамовитою люттю вигукнула вона, пручаючись, як дика кішка, та все ж Йоссар’ян спромігся втягти її до намету й кинути на підлогу.

— Гей, що тут діється? — запитав спросоння один із його сусідів.

— Потримай її, поки я повернуся! — наказав Йоссар’ян, витягуючи хлопця з постелі і штовхаючи до Кристієвої кралі, а сам мерщій вибіг надвір. — Та дивись не впусти!

— Дайте мені його вбити, і я дам вам усім, — запропонувала Кристієва краля.

Решта Йоссар’янових сусідів, побачивши, що то — дівка, повискакували зі своїх ліжок і почали навперебій доводити їй, що Йоссар’яна можна вбити і потім. А в цей час він щодуху мчав до Голодного Джо, який спав сном немовляти. Знявши Хлюпове кошеня з приятелевого обличчя, Йоссар’ян трусонув Джо раз-другий за плече, і за хвилину той уже стояв одягнений. Цього разу вони полетіли далеко на північ і повернули на Італію аж за лінією фронту. Коли внизу під ними попливла рівнина, вони начепили на Кристієву кралю парашут, смикнули витяжне кільце і випхнули її через аварійний люк. Тепер уже Йоссар’ян був певний, що нарешті її здихався, і вперше за той день полегшено зітхнув, та коли вже на П’яносі він підходив до свого намету, з темряви назустріч вигулькнула чиясь постать. Йоссар’ян знепритомнів. Очутившись, підвів голову й став чекати смертельного удару ножем — удару, який приніс би йому жаданий спокій. Та натомість хтось подав йому дружню руку й допоміг стати на ноги. Це був льотчик із Данбарової ескадрильї.