Знову зацокотів кулемет. Із темної височини над автопарком понеслись оранжеві іскри трасуючих куль, мало не зрізаючи маківок наметів. Між короткими кулеметними чергами нічну тишу розтинали вибухи паскудного п’яного реготу. Йоссар’янові немов кислотою обпалило всю душу: ці кляті нікчеми важаться на його життя! Пойнятий сліпою, шаленою люттю, сповнившись затятої рішучості, він щодуху перебіг через весь табір, промчав повз автопарк і, важко дихаючи, подерся вгору вузькою звивистою стежкою. Тільки тут Кристі, з тими самими криками «Йо-Йо! Йо-Йо!», нарешті наздогнав Йоссар’яна й став благати, щоб той не йшов далі. Він учепився Йоссар’янові в плече, силкуючись стягти його назад. Йоссар’ян, лайнувшись, вирвався. Кристі знову спробував схопити його, і тоді Йоссар’ян що було сили двигонув кулаком просто в тендітне юнацьке обличчя Кристі, потім замахнувся ще раз, та Кристі перед ним уже не було. Він, стогнучи, лежав на землі — весь скорчився, заховав обличчя в долоні. Між пальців у нього юшила кров. Йоссар’ян круто повернувся й почав видряпуватися вгору, навіть ні разу не оглянувся.

Скоро він побачив кулеметне гніздо. Дві чорних постаті відскочили від кулемета і з глумливим реготом зникли в темряві, перш ніж йому вдалось наблизитись до них для вірного пострілу. Він запізнився. Втікачів поглинула свіжа безвітряна місячна ніч. Йоссар’ян невесело озирнувся. Знову почувся паскудний сміх, на цей раз десь ізбоку. Неподалік тріснув сучок. Йоссар’ян упав навколішки і з холодною, злою втіхою звів зброю. Він уловив, як по той бік піщаного бруствера зашурхотіло листя — хтось обережно посувався, і Йоссар’ян двічі вистрелив. У відповідь пролунав один постріл.

— Данбар? — гукнув він.

— Йоссар’ян?!

Вже не ховаючись і важко хекаючи, зморені й засмучені друзі вийшли назустріч один одному на галявину, тримаючи пістолети дулами вниз. Морозне повітря пронизувало їх холодними дрижаками.

— Втекли, падлюки, — сказав Йоссар’ян.

— Вони забрали в мене десять років життя! — озвався Данбар. — Я вже був подумав, що цей сучий син Майло знову бомбить нас. Зроду так не лякався. Хотів би я знати, хто вони, ці нікчеми.

— Один із них — сержант Туз.

— Давай застрелимо його, як собаку! — У Данбара цокотіли зуби. — Ніхто не давав йому права так нас лякати!

Та Йоссар’янові вже не хотілось нікого вбивати.

— Давай краще допоможемо Кристі,— сказав він. — Здається, я його скалічив. Він там, унизу.

Та внизу Кристі вже не було, хоча по крові на камінні Йоссар’ян точно визначив те місце. Не знайшли вони Кристі і в наметі. Вони розшукували його всю ніч, а вранці виявилося, що Кристі лежить у шпиталі з перебитим носом, і вони теж лягли до шпиталю. Кристі спочатку злякався, а потім аж засяяв, приємно вражений, коли сестра Занудер ввела до палати його приятелів, одягнутих у халати та взутих у пантофлі, й показала їм вільні ліжка. На носі в Кристі був товстелезний гіпсовий лубок, під очима спухли чорні кола. Коли Йоссар’ян підійшов до нього, щоб перепросити за вчорашнє, Кристі залився сором’язливим рум’янцем і зніяковіло почав пояснювати, як йому жаль, що все так сталося. Йоссар’ян відчував себе препаскудно. Він просто не міг дивитись на спотворене обличчя друга, хоча, правду кажучи, Кристі виглядав так кумедно, що, глянувши на нього, важко було стримати сміх. Данбара від їхніх ніжностей мало не замлоїло, тож усі троє відчули справжнє полегшення, коли до палати приплентав Голодний Джо зі своєю хитромудрою камерою та липовими симптомами апендициту. Голодний Джо прагнув влаштуватись якнайближче до Йоссар’яна, щоб зафіксувати на плівці, як Йоссар’ян лізе під спідницю до сестри Качкіт. Та він сильно прогадав — як, до речі, і сам Йоссар’ян, — бо сестра Качкіт поклала собі вийти заміж за якогось із лікарів, оскільки всі вони робили чималі гроші, і тому не хотіла ризикувати своїм добрим ім’ям перед потенційними чоловіками. Голодний Джо відразу занудьгував і не знаходив собі місця, аж поки до палати не привели ще одного хворого — кого б ви гадали? — капелана, вирядженого в бордовий вельветовий халат. Капелан сяяв, як мідний таз, і марно намагався зігнати зі свого худого обличчя вдоволену променисту усмішку. Він потрапив до шпиталю зі скаргами на болі в ділянці серця, що виникли, на думку лікарів, від надлишку газів у шлунку, і з тяжкою формою вісконсінського лишая.

— Що воно за чортівня, цей ваш вісконсінський лишай? — запитав Йоссар’ян.

— Те саме цікавить і лікарів! — з гордістю відказав капелан і зайшовся реготом. Досі ніхто не бачив його таким жвавим, таким щасливим. — Вісконсінського лишая в природі не Існує. Невже не ясно? Я збрехав! Я вступив у змову з лікарями. Я їм пообіцяв, що скажу, коли пройде мій вісконсінський лишай, якщо вони мені пообіцяють, що не намагатимуться його лікувати. А я ще ніколи не брехав. Хіба ж це не чудово?

Капелан согрішив, але з цього вийшло не зло, а добро. Нормальний глузд підказував йому, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків — це гріх, а гріх, як усім відомо, є зло, і сподіватися добра від зла — безглуздя. Однак зло обернулося добром — і він відчував себе пречудово. Отже, з цього логічно випливало, що брехати й ухилятись від виконання своїх обов’язків не є гріх. Це божественне прозріння озброїло капелана арсеналом бездоганних захисних силогізмів, і він дякував долі за свою безцінну знахідку. Сталося справжнє чудо. Йому тепер було нічого не варто трактувати порок як доброчесність, наклеп як істину, імпотенцію як стриманість, погорду як скромність, грабування як філантропію, шахрайство як чесність, блюзнірство як мудрість, жорстокість як патріотизм, а садизм як справедливість. Користуватися з цієї методи міг кожний смертний, великого розуму вона не потребувала. Потрібна була лише аморальна послідовність, і тоді немає таких вчинків, яких не можна було б виправдати.

Кристі тим часом сидів на ліжку, рожевий від збудження, радісно вражений тим, що опинився в оточенні своїх шалених приятелів. Він тішився, а водночас боявся, як би чого не скоїлось: йому здавалося, що ось зараз неодмінно з’явиться якийсь сердитий лікар і повикидає їх усіх із шпиталю як зграю знахабнілих симулянтів. Та ніхто й не думав їх турбувати. Увечері вони життєрадісною процесією промарширували до кінозалу, де їх почастували препаскудною голлівудською кольоровою кіномаячнею, а коли, подивившись препаскудну голлівудську кіномаячню, вони примарширували назад, у палаті вже лежав вояк у білому.

— Він повернувся! — істерично верещав Данбар. — Він повернувся! Він повернувся!

Йоссар’яна пройняв холодний піт — чи то від нелюдського зойку Данбара, чи то від добре знайомого, страхітливого вигляду вояка у білому, замурованого з ніг до голови у гіпс та марлю… Дивовижні, тремтячі, схожі на булькотіння звуки мимоволі вирвалися з Йоссар’янової горлянки.

— Він повернувся! — знову заверещав Данбар.

— Він повернувся! — з жахом підхопив у маячні хворий на лихоманку пацієнт.

В одну мить палата перетворилась на бедлам. Юрми хворих та поранених загомоніли безладно й забігали сюди й туди в проходах поміж ліжками, немов тут спалахнула пожежа. Одноногий пацієнт на милиці скакав, панічно волаючи:

— Що таке? Що сталося? Ми горимо? Ми що, горимо?

— Він повернувся! — крикнув йому хтось. — Ти що, не бачиш? Він повернувся!

— Хто повернувся? — заволав іще чийсь голос. — Хто він такий?

— Що це все означає? Що нам робити?

— Горимо!

— Вставайте й біжіть, чорти вас забирай! Біжіть усі!

Всі повискакували з ліжок і забігали по палаті з кінця в кінець. Один із сіайдистів шукав пістолет, щоб застрелити іншого сіайдиста, бо той ліктем мало не вибив йому око. В палаті здійнявся неймовірний хаос. Безтямний хворий, якого трясла лихоманка, скочив у прохід між ліжками і трохи не збив додолу одноногого, який не впав лише тому, що вперся чорним гумовим наконечником милиці в босу ногу хворого, якого тіпала лихоманка, розчавивши йому два пальці. Той звалився додолу, заверещавши з болю, а решта мешканців палати топтали його ногами, додаючи бідоласі зайвої інвалідності. Сліпа, всеосяжна паніка наростала.