— Він повернувся! — хто бурмотів, хто тужливо виспівував, хто істерично вигукував, бігаючи з кутка в куток. — Він повернувся! Він повернувся!
Раптом у юрмі з’явилася сестра Занудер. Вона заходилася була наводити лад, немов той полісмен на перехресті, та її відчайдушні зусилля виявились марними, і, кінець кінцем, вона зайшлась безпорадним плачем.
— Ну, заспокойтеся, заспокойтеся, будь ласка, — благала вона їх поміж риданнями.
Капелан, блідий, наче привид, ніяк не міг узяти втямки, що тут відбувається. Голодний Джо та Кристі теж нічогісінько не розуміли. Кристі заціпенів, учепившись у лікоть Йоссар’янові. Голодний Джо стиснув кощаві кулаки й тільки повертав туди й сюди перелякане обличчя, немовби не вірив власним очам.
— Гей, та що тут діється? — волав Голодний Джо. — Що за чортівня?
— Це той самий! — моторошним голосом загорлав йому у відповідь Данбар, перекриваючи увесь той хрипкий гомін. — Невже ти не розумієш? Це той самий!
— Той самий! — почув Йоссар’ян свій власний голос.
Від глибокого, лиховісного хвилювання його кинуло у страшний дрож, з яким Йоссар’ян не міг нічого вдіяти, але він все ж метнувся слідом за Данбаром, що прокладав собі шлях до ліжка вояка в білому.
— Не хвилюйтеся, хлопці,— лагідно усім радив гладкий патріот із Техаса з непевною усмішкою блідих губів. — Нема чого так перейматися. Давайте не будемо хвилюватись.
— Той самий! — знову забурмотіли, загорлали, а може, й заспівали всі інші.
Тут з’явилася сестра Качкіт.
— Що тут діється? — запитала вона.
— Він повернувся! — заверещала сестра Занудер, падаючи їй на руки. — Він повернувся! Він повернувся!
І справді, це був той-таки вояк у білому. Щоправда, він покоротшав на кілька дюймів, а також набрав трохи тіла, але Йоссар’ян відразу ж упізнав його: ті самі негнучкі руки, ті самі, теж негнучкі, дебелі, безпорадні ноги, підтягнуті вгору майже прямовисно з допомогою туго напнутих тросів та довгих свинцевих противаг, підвішених на блоці над ліжком, та сама чорна дірка із рваними краями в бинтах — там, де має бути рот. Власне, він зовсім не змінився. Он знайома цинкова трубка стирчить із гіпсу біля пахвини, поєднана з прозорою скляною банкою, що стоїть на підлозі. А друга скляна банка підвішена до жердини, і з неї в отвір біля ліктевого згину перетікає якась рідина. Йоссар’ян упізнав би вояка де завгодно. Тільки хто ж він?
— Там нікого немає! — несподівано закричав йому Данбар голосом, сповненим жаху та муки. Він закляк на місці, немов уражений електричним струмом.
У Йоссар’яна тьохнуло серце й підігнулись коліна.
— Що ти мелеш?.. — перелякано видихнув він, геть приголомшений словами й самим виглядом приятеля. — Чи ти сказився? З чого це ти взяв, що там нікого немає?
— Вони його викрали! — загорлав Данбар, у якого зацьковані очі раптом спалахнули божевільним вогнем. — Його просто витягли, а залишили саму гіпсову шкаралупу.
— А на біса б їм це робити?
— А на біса їм робити все те, що вони роблять?!
— Вони його викрали! — несамовито заголосив хтось, і вся палата підхопила: — Вони його викрали! Викрали!
— Розійдіться по ліжках! — благала сестра Качкіт Данбара та Йоссар’яна і знесилено штовхала Йоссар’яна в груди. — Ну, будь ласка, ідіть до своїх ліжок!
— Ти здурів! — люто гукнув Йоссар’ян до Данбара. — Хто тобі сказав, що там нікого немає?
— А хто його бачив? — глумливо відпарирував Данбар.
— Ти ж його бачила? — з надією запитав Йоссар’ян у сестри Качкіт. — Ну, то підтвердь цьому йолопові, що там усередині хтось є!
— Там лейтенант Шмуль, — сказала сестра Качкіт. — У нього обпалена вся шкіра.
— А сама вона його бачила?
— А сама ти його бачила?
— Його бачив лікар, який його бинтував.
— Ну, а де він, той лікар? Ти можеш його привести? — напосідав Йоссар’ян.
— Його тут немає,— зітхнула сестра Качкіт, звівши на нього зляканий погляд. — Пацієнта привезли сюди з польового шпиталю.
— От бачите! — зойкнула Занудер. — Там нікого немає!
— Там нікого немає! — заголосив Голодний Джо й затупотів ногами.
Данбар рвонувся вперед, вискочив на ліжко вояка в білому і ошаліло блискаючим оком прикипів до чорної, з кошлатими краями дірки в білому марлевому панцері. Опираючись усім спробам Йоссар’яна відтягти його вбік, він так і стояв рачки, схилившись над вояком у білому, вдивляючись одним оком у чорну, мовчазну западину, туди, де мав бути рот, коли об’єднаний загін лікарів та військових поліцейських вбіг до палати на поміч Йоссар’яну. Лікарі були при пістолетах. Прикладами карабінів стражники розігнали гомінку юрму сполоханих пацієнтів. З’явилася каталка на колесах, і в одну мить викотили вояка в білому з палати. Лікарі і стражники теж покинули палату, нашвидку повідомивши пацієнтів, що все гаразд.
Сестра Качкіт крадькома смикнула Йоссар’яна за руку і швидко прошепотіла, що чекатиме на нього в комірчині у кінці коридора. Йоссар’ян зрадів: нарешті вона змилувалась над ним і готова подарувати хвилинку любощів. Щойно зачинивши за собою двері комірчини, він хутко задер їй спідницю, але сестра Качкіт суворо відштовхнула його, і йому довелося вгамувати свій запал. В неї були важливі новини щодо Данбара.
— Вони його хочуть… зникнути, — тихо промовила вона.
— Що вони хочуть зробити? — спантеличено глянувши на неї, перепитав він і стривожено хихикнув. — Як це зрозуміти?
— Не знаю. Я почула, коли вони розмовляли за дверима.
— Хто вони?
— Кажу ж, що їх не бачила. Чула тільки, як вони сказали, що Данбара треба зникнути.
— За що?
— Не знаю.
— Це якась нісенітниця! Навіть з погляду граматики. Що це означає, чорт забирай, коли вони збираються когось… зникнути?
— Не знаю.
— Теж мені рятувальниця! — єхидно буркнув Йоссар’ян.
— Ну, чого ти від мене хочеш? — образилася сестра Качкіт і зашморгала носом, насилу стримуючи сльози. — Хіба ж я винна, що вони хочуть його зникнути? Коли б знала, що ти такий, я б і не казала…
— Пробач мені,— мовив він, покаянно пригортаючи її до себе, і, вдячно цмокнувши в щоку, побіг попередити друга, та по Данбарові вже й слід пропав.
35. Майло рветься в бій
Йоссар’ян молився — уперше в житті. Укляк перед Кристі й молив його не викликатися добровільно на додаткові завдання: своїх сімдесят завдань він відлітав ще до того, як Вождь Зелений Вуж таки помер у шпиталі від запалення легень, а Кристі міг попроситись на його місце.
Та хлопець був невблаганний.
— Але я мушу літати, — зніяковіло всміхаючись, стояв він на своєму. — Інакше — прощавай, Європо!
— Ну то й що? Ну й слава богу!
— Я не можу їхати додому, коли вона залишається тут.
— Це ти серйозно?
— Без неї я не можу, — понуро кивнув головою Кристі.
— Тоді вимагай, щоб тебе списали на землю, — наполягав Йоссар’ян. — Норму ти виконав, а льотна надбавка тобі до лампочки. Попросись до розвідвідділу на місце Вождя. Терпів же той якось капітана Гадда, витерпиш як-небудь і ти.
— Туди мене не переведуть, — скрушно зітхнувши, похитав головою Кристі, і щоки його залились густим соромливим рум’янцем. — Полковник Порк прямо каже: або літай понад норму, або прощавай, Європо!
— От падлюка! — з серцем лайнувся Йоссар’ян.
— Та мене, власне, це не дуже турбує. Злітав сімдесят разів — і хоч би що, то, може, й далі бог помилує.
— Нічого сам не вирішуй, поки я не поговорю з одним чоловіком, — рішуче сказав Йоссар’ян і побіг шукати допомоги у Майла. А за хвилину вже й сам Майло побіг до полковника Пескарта, щоб той допоміг йому самому дістати більше бойових завдань.
На той час на бойовому рахунку Майла Майдербайдера вже налічувалось чимало ратних подвигів. Мужньо нехтуючи смертельною небезпекою під шаленим вогнем критики, він поцінно заганяв німцям пальне та підшипники: це давало чималий зиск і водночас допомагало продовжити статус-кво, бо підтримувало належну рівновагу між обома воюючими сторонами. Потрапляючи під найжорстокіший обстріл з боку противника, він ніколи не втрачав притаманного йому самовладання і по-рицарськи легко забував найстрашніші образи. Самовіддано виконуючи свій обов’язок, Майло так здув ціни в їдальнях, що солдатам та офіцерам ледве вистачало на прохарчування всієї їхньої платні. Щоправда, харчуватись їх ніхто не силував: як палкий поборник прав людини, Майло ненавидів будь-який примус, і кожен був вільний здохнути з голоду, коли і де йому заманеться. Коли ж перед лицем його фронтального наступу на їхні гаманці бойовий склад ескадрильї заліг в оборону, Майло не відступав і, ризикуючи своїм добрим ім’ям, ба часом навіть і головою, вводив у дію свою далекобійну артилерію — закон попиту і пропонування, і навіть тоді відстоював історичне право вільної людини правити з ближнього свого стільки, скільки той може дати, якщо не хоче простягти ноги. Відступав Майло лиш у крайніх випадках — тільки тоді, коли раптом виникала реальна небезпека дістати по пиці.
