Джексон зітхнув і читав далі. У 1940 році, незадовго до падіння Парижа, отець Оппенгеймер вирішив потрапити до Англії, поки це було добре. Між батьком і сином відбулася те, що Лія Оппенгеймер описала як «лаконічна суперечка», але яку Джексон витлумачив як перепалку. Батько з дочкою вирушили до Лондона, залишивши старшого брата — сумне розставання, писала Лія Оппенгеймер, де «сльози текли без сорому». І це було останнє, що вони чули від старшого брата, за винятком кількох листів, які, за її словами, були «зрозуміло, що вони були стриманими за змістом, але все ж сповнені впевненості». Після цього портрет її брата Лії раптово закінчився, за винятком половини сторінки з іменами друзів і знайомих Курта Оппенгеймера в Німеччині та їхніми останніми відомими адресами.

Джексон знову зітхнув, згорнув дві сторінки й поклав їх назад у конверт. Це було не дуже досьє. Швидше, це були романтичні уявлення молодшої сестри про її ідеалізованого брата. Джексон відчув, що з таким же успіхом вона могла б написати про Червону чорницю. Ну, можливо, вона була. Він тільки побажав, щоб у неї не був такий жалюгідний стиль.

Він допив свій напій, поклав конверт у кишеню й попрямував до ліфта. На п’ятому поверсі він знайшов кімнату 514, відкрив її ключем, увійшов, підійшов до дверей, що з’єднували дві кімнати, і спробував їх. Він був розблокований. Він її відкрив. Горів нічник, На великому двоспальному ліжку міцно спав гном. Поруч із гномом лежала брюнетка років тридцяти, яка була б досить вродливою, якщо не мати розмазаної помади. Вона також спала і хропіла, хоча не настільки, щоб скаржитися. Ні на карлику, ні на брюнетці, здавалося, не було одягу.

Джексон підійшов до ліжка й нахилився, поки його рот не опинився лише за кілька дюймів від лівого вуха гнома. Те, що вийшло з вуст Джексона, вийшло напівкриком, напівревом:

«Бейкер-Бейтс хоче повернути свої гроші!»

OceanofPDF.com

5

Гном, босий і розлючений, але одягнений у насичений зелений халат, увійшов до кімнати Джексона з блиском в очах і похмурим обличчям. «Ти, біса, мало не налякав Дороті до смерті», — різко сказав він.

«Бідна Дороті».

«Вам не потрібно було кричати мені на вухо. Це змусило її плакати. Я терпіти не можу, коли вони плачуть».

— Як її прізвище — Дороті?

«Я не пам'ятаю».

«Вона пішла?»

"Вона пішла. Що це за Бейкер-Бейтс? Я не знаю жодного Бейкера-Бейтса».

«Звичайно, Нік. Гілберт Бейкер-Бейтс. Британський хлопець. Він закинув вас і вашого кулака назад до Румунії зі сотнею тисяч доларів золотом».

"Він збрехав. Це було не так вже й близько. Скоріше п'ятдесят».

«Все одно кругленька сума».

Обличчя Плоскару зникло. На його місці розповсюдилися рядки того, що Джексон сприйняв як побоювання чи навіть страх. «Він хоче повернути гроші?»

"Не зовсім. Вони списали тебе, Нік. Ти стара капелюх. Давня історія».

«Він це сказав?»

«Самі його слова».

Гном розслабився, і зморшки побоювання — чи страху — покинули його обличчя, яке знову набуло свого нормального вигляду доброзичливої хитрості. Якусь мить він розглядав Джексона. Потім, не кажучи жодного слова, повернувся і, цього разу не підстерігаючи, повернувся до своєї кімнати. Коли він повернувся, він ніс дві склянки та пляшку. — Бурбон, — сказав він. «Зв’язані речі. Зелена етикетка. Побачити?" Він підняв пляшку «Старого лісника». Джексон зрозумів, що це більше, ніж пляшка бурбону. Це була мирна жертва, пом’якшувальний дар, який допоміг би згладити частину брехні, яку сказав йому гном.

Плоскару використав графин з водою, щоб змішати два напої та простягнув один Джексону, який сидів у кріслі. Гном підскочив на ліжко й відвернувся назад. «Як він потрапив до вас — Бейкер-Бейтс?» Плоскару намагався зробити це невимушеним запитанням і майже досяг успіху.

«Він хоче вбивцю».

«Вбивця? Який убивця?»

«Який вбивця? Чому, той, який випав з уваги, Нік. Той, про який ти забув згадати. Того, кого ви описали як просто заблукалого хлопця, який заблукав з дому, чиї родичі заплатили б нам трохи грошей, щоб побачити, чи зможемо ми його повернути. Курт Оппенгеймер. Той убивця».

«Я нічого про це не знаю. Нічого».

«Відчепися, Нік».

Гном знизав плечима. «Можливо, я чув якісь дикі чутки. Можливо, пусті плітки. Але... пхх." Він знову знизав плечима — красномовне балканське знизання плечима, яке відкинуло цю думку. «Як пройшла ваша зустріч з Оппенгеймерами?»

Джексон вийняв із кишені конверт і кинув його Плоскару, який схопив його однією рукою. «Твоя частина тут, — сказав Джексон, — разом зі школярською версією Лії Оппенгеймер про її брата, відважного героя підпілля. Прочитайте, і я розповім, як пройшла наша зустріч».

— Скажи мені зараз, — сказав гном, перераховуючи гроші. «Я можу читати і слухати одночасно. У мене такий розум».

Власне кажучи, він це зробив. До того часу, як Джексон описав свою зустріч з Оппенгеймерами, Плоскару двічі прочитав есе Лії Оппенгеймер, тричі перерахував гроші й уважно вивчив чотири знімки.

«А Бейкер-Бейтс?»

«Він підібрав мене біля готелю. Ми пішли в бар, випили і поговорили про тебе. Ти йому не подобаєшся».

«Ні, — пробурмотів Плоскару, — мабуть, ні».

«Він обзивав вас».

Плоскару сумно кивнув. «Так, напевно, він би. Як він виглядав, бідолашний хлопчисько?

Джексон витріщився на нього. "Трішки."

«Трохи йому не пощастило?»

«Він заплатив за напої».

«Все ще стверджуєте, що працюєте зі старою фірмою?»

«Він це мав на увазі».

Плоскару зітхнув — довге, важке зітхання, сповнене скорботного співчуття. «Він ні, ти знаєш. Вони повернули його в касу — давайте подивимося — на початку 44-го, я думаю, що це було».

«Чому... через вас?»

Гном неприємно посміхнувся. "Не зовсім. Це було кілька речей, хоча я, можливо, був останньою краплею. Тепер він, мабуть, вільний професіонал, бідолаха. Звичайно, він бачив Оппенгеймерів».

«Одного разу».

Карлик задумливо кивнув. «Вони не хотіли з ним розмовляти», — сказав він більше собі, ніж Джексону. «Його добросовісність помилкова». Плоскару пожвавішав. «Що він вам ще сказав?»

«Він розповів мені про всіх людей, яких Курт Оппенгеймер нібито вбив під час війни — і після неї».

Плоскару сьорбнув свій напій. «Напевно, згадував генерал-майора СС і баварського гауляйтера».

«Я думав, ти нічого про це не знаєш».

— Я ж казав тобі, що чув чутки — більшість із них трохи химерні. Що він ще сказав?»

«Що британці не хочуть, щоб він був у Палестині. Оппенгеймер».

Гном, здавалося, кілька хвилин перевертав цю інформацію у своєму розумі, сортуючи її, оцінюючи її цінність, досліджуючи її достовірність. Потім він кілька разів кивнув, наче задоволений, і сказав: «Цікаве зауваження. Дуже цікаво. Це може призвести до всіляких спекуляцій».

«Так, могло б, чи не так?»

Плоскару підняв брови, щоб сформувати мовчазне запитання.

«Я маю на увазі, — сказав Джексон, — що існує ймовірність того, що нам платить не відставний король, а сіоністи».

— Мені потрібно ніколи не недооцінювати тебе, Мінор. Іноді ти найбільше освіжаєш. Чи занепокоїло б вас це, якби це було правдою — сіонізм?»

Джексон підняв келих у невеликому, байдужому тості. «Вгору ізраїльтяни».

Гном радісно посміхнувся. «Ми дуже схожі багато в чому, чи не так?»

«Я вищий», — сказав Джексон.

«Так, я припускаю, що це правда». Гном подивився на стелю. «Ви знаєте, що там насправді відбувається, чи не так?»

"Де?"

«На Близькому Сході».

«Боротьба за владу».

«Точно так. Між Росією і Великобританією».

«Це не зовсім нове».

Плоскару кивнув. «Ні, але в Британії новий уряд».

«Але не той, який присвячений ліквідації Британської імперії».

«Ні, звичайно, ні. Отже, Британія повинна тримати певний фізичний контроль над Близькому Сході. Росія все ще відгризає Туреччину та Іран, а Великобританія або вийде, або її виженуть з Єгипту та Іраку».