«Чому це так цікаво?»

Цього разу, коли Бейкер-Бейтс усміхнувся, він показав кілька зубів. Вони були злегка сірі.

«Чому? Тому що, любий хлопче, вони, мабуть, хочуть його найняти».

З цими словами він підвівся, рушив до дверей, зупинився й повернув назад. — Ти міг би сказати це гнилому маленькому гному. Це може його відлякати».

«Це його не злякає», — сказав Джексон.

«Ні, але все одно скажи йому».

— Гаразд, — сказав Джексон. "Я буду."

Лія Оппенгеймер увійшла до темної вітальні готелю й увімкнула лампу. Її батько, все ще сидячи на тому самому кріслі, посміхнувся. «Вже зовсім стемніло, чи не так?»

«Можливо, ще одну сигару».

Вона знову підійшла до коробки, дістала одну й запалила йому. Він зробив кілька затяжок і знову посміхнувся, як йому здавалося, у бік дочки. Він лише трохи відхилився.

«Я сидів тут і думав», — сказав він.

— Про Курта?

«Так, про нього. Але переважно про те, що ти німець. Знаєте, я радше анахронізм, хоча наші друзі-сіоністи вважають мене гіршим. Вони думають, що я щось середнє між дурнем і зрадником».

«Ми вже обговорювали все це, отче».

«Так, ми маємо, чи не так? Але молодий містер Джексон знову спонукав мене думати. Звичайно, я завжди буду євреєм. І я завжди буду німцем. Я надто старий, щоб змінитися, навіть якби хотів. Людина не втрачає свою національність, як старий костюм. Але ви з Куртом молоді. Немає причин, чому хтось із вас повинен наслідувати мій приклад».

«Ти знаєш мої почуття».

«Я справді?» — запитав він і знову затягнувся сигарою. «Ну, мабуть, так. Але ми не знаємо про Курта, чи не так?»

«Він ніколи не був сіоністом».

Рот Оппенгеймера скривився в криву посмішку. "Немає; його особлива політика перешкоджала цьому. Але не важливо. Наш обов’язок — знайти його раніше, ніж це зробить влада. Ви справді думаєте, що він зовсім божевільний?»

Лія Оппенгеймер відповіла, знизавши плечима, але потім зрозуміла, що її батько цього не бачить. "Я не знаю", - сказала вона. «Ми про це говорили стільки разів, що я вже не знаю, що й думати».

«Якщо британська чи американська влада знайдуть його раніше Джексона і Плоскару, вони просто замкнуть його. Якщо його не повісять».

Здавалося, на обличчі Лії Оппенгеймер ледь не промайнула хвилювання. «Вони не могли, — сказала вона. — Він… ну, він хворий.

"Чи він?"

«Він повинен бути».

«Тим не менш, ми повинні розглядати це як можливість. Тому ми повинні мати план на випадок, якщо Плоскару та Джексон зазнають невдачі. І це те, про що я думав. Якщо ти принесеш мені мій гаманець, я дам тобі адресу тих, до кого ти маєш зв’язатися».

Лія Оппенгеймер піднялася. «Ті, що в Кельні?»

— Так, — сказав її батько. «Ті, що в Кельні».

Було незадовго до півночі, коли Джексон повернувся в Сан-Дієго в готель «Ель Кортез», де гном забронював для них суміжні кімнати. Він дістав ключ від столу, дізнався, що бар досі відкритий, і пішов випити нічний ковпак.

Бар називався Shore Leave Room, і він був порожній, за винятком бармена та двох лейтенантів ВМС, які були з парою сором’язливих блондинок, які, здавалося, не були їхніми дружинами. Джексон замовив бурбон і воду й відніс до дальнього столу. Скуштувавши напій, він дістав із внутрішньої нагрудної кишені конверт, який йому дала Лія Оппенгеймер. Конверт був заклеєний, і Джексон різко розкрив його олівцем.

Він першим дістав гроші й перерахував їх на коліні під столом. Це все було там. Він відрахував десять банкнот по 100 доларів, склав їх один раз і запхав до кишені штанів. Решту 500 доларів він поклав назад у конверт, вийнявши чотири фотографії та два складених аркуші паперу.

Фотографії, здавалося, були зроблені коробковою камерою. На одному з них був молодий чоловік, можливо двадцяти двох років, який сидить верхи на велосипеді. З висоти велосипеда Джексон оцінив його зріст близько шести футів. Його рукави були засукані вище ліктів, сорочка була відкрита на горлі, а на ньому були шорти, які могли бути шкіряними. На ногах були важкі черевики з товстими білими носками. Молодий чоловік виглядав підтягнутим, худим і, можливо, засмаглим. Його рот був відкритий, ніби він говорив щось жартівливе, і на його обличчі був напівжартівливий вираз. Джексон перевернув фотографію. На звороті було написано: «Курт, Дармштадт, 1936».

Інші фотографії ніби були зроблені пізніше, хоча дат не було. На всіх Курт Оппенгеймер був у білій сорочці, краватці та пальто. Лише на одному з них він усміхався, і Джексону здалося, що посмішка вимушена. Джексон також вважав, що Курт Оппенгеймер дуже схожий на свою сестру, хоча у нього був тонкий, широкий рот батька. Джексон уважно вивчив фотографії, але не намагався запам’ятати їх. Він намагався виявити ознаки жорстокості, чи тваринної хитрості, чи навіть відданості, але все, що виявилося на фотографіях, — це приємний молодий чоловік, майже красивий, зі світлим, не зовсім світлим волоссям, який виглядав швидким і спритним, але не особливо щасливий.

Джексон поклав фотографії назад у конверт і розгорнув два аркуші паперу. Обидва були вкриті нерівним германським шрифтом, написаним темно-синім чорнилом. Заголовок був «Мій брат, Курт Оппенгеймер». Основна частина двох сторінок, як і заголовок, була написана німецькою мовою і починалася так: «Першого серпня 1914 року, у день початку жахливої війни, мій брат Курт Оппенгеймер народився у Франкфурті».

У нарисі, оскільки Джексон саме так думав про це, продовжувався опис безперешкодного, не особливо релігійного дитинства, яке складалося здебільшого зі школи, спорту, колекціонування марок і канікул в Італії, Франції та Шотландії. Абзац був присвячений смерті матері «тією сумною весною 1926 року, коли Курту було 11, а мені 7». Лія Оппенгеймер написала, що смерть їхньої матері «була глибоко переживаною втратою, яка якимось чином ще більше зблизила нашу маленьку сім’ю».

Далі Лія Оппенгеймер розповідала, як її брат закінчив гімназію у Франкфурті, «де він був блискучим учнем, хоч і схильний до багатьох жартових пустощів». Після гімназії він пішов до університету в Бонні, «де він розвинув глибокий інтерес до політики». Джексон витлумачив це так, що він приєднався до Комуністичної партії приблизно в 1933 році, коли йому було 19 років. З того, що Джексон чув, Боннський університет був досить важким місцем того часу, не надто приділяючи увагу радикальній політиці, хоча й розвинувся дуже жорстокий випадок антисемітизму, що, можливо, пояснило, чому Курт Оппенгеймер хотів кинути все в 1936 році та попрямувати до Іспанії та лоялістської справи.

Старший Оппенгеймер, за словами його дочки, мав повну роботу, намагаючись переконати свого сина, що Іспанія — не така вже й хороша ідея. «Неможлива політична ситуація, яка склалася в нашій країні, була яскравим аргументом мого батька», — написала вона. «Курт погодився повернутися до Бонна, щоб продовжити навчання, принаймні поки батько вирішував свої ділові проблеми, що дедалі ускладнювалися, і які він вирішив наприкінці 1936 року». Джексона цікавило, чи вдалося королю блискавок отримати хорошу ціну за свій бізнес.

На початку 1937 року Курт Оппенгеймер востаннє покинув Бонн. Чи отримав він диплом, його сестра не сказала. Але саме тоді, як писала вона, «ми втрьох вирушили з Франкфурта глибокої ночі, майже непомітно, покинувши наших численних друзів, і вирушили до Швейцарії». Протягом наступних трьох років її брат ставав «все більш нещасним, неспокійним і навіть озлобленим, особливо в 1939 році, коли фон Ріббентроп підписав злий пакт з Росією. Незважаючи на те, що Курт зберігав свої люті ідеали, він дедалі більше критикував радянських лідерів, зберігаючи, звичайно, свою стійку опозицію до режиму Гітлера».

Джексон ставав нетерплячим як до яскравої прози Лії Оппенгеймер, так і до химерної політики її брата. Він швидко переглянув решту листа. Було небагато. Після початку війни в 1939 році її брат приєднався до організації, яка переправляла євреїв до Швейцарії. Він здійснив кілька поїздок назад до Німеччини, які його сестра описала як «сповнені небезпеки, хоча мій брат витримав ці небезпечні подорожі з холодною рішучістю та тихою хоробрістю».