Здавалося, ця ідея також шокувала її. «Я не танцював зі школи в Швейцарії, і тоді це було тільки з іншими дівчатами».
«Це як плавання чи їзда на велосипеді. Навчившись, ніколи не забудеш». Він зовсім не був упевнений, що це правда, але відчував, що це, мабуть, надихає.
«Мені було б незручно».
«Я сильний лідер».
— Ну, — сказала вона нерішуче, — якщо ти не думаєш, що я...
«Ти впораєшся», — сказав він.
Струнний ансамбль грав «As Time Goes By» із досить методичним тевтонським ритмом, і спочатку вона була трохи скутою. Але потім вона набула впевненості, і коли це сталося, вона дозволила собі розслабитися та підійти ближче. Джексон вирішила дізнатися, як їй сподобається танцювати пліч-о-пліч. Коли вона не зробила жодного руху, щоб відійти й навіть притиснулася до нього ближче, він уперше серйозно замислився над можливістю відвести її в ліжко. Трохи пізніше, коли її стегно почало рухатися між його ніг, він знав, що так і буде.
Джексон виявив, що вона чудова в ліжку. Він лежав у вивернутій пуховій ковдрі, виснажений і все ще злегка дихаючи, чекаючи, поки його дихання нормалізується, щоб він міг запалити сигарету. Поки він чекав, він переглянув три чверті години боротьби, обмацування, куштування, дотиків та іншої досить складної акробатики, яка використовувалася під час їхніх занять коханням.
Лія Оппенгеймер підвелася на ліжку, нахилилася й знайшла свою сорочку на підлозі, де її поспіхом кинули в калюжу одягу. Вона дістала з його кишені сигарети та сірники, запалила один і простягла йому. Він помітив, що її обличчя й очі ніби сяяли.
«Дякую», — сказав він.
Якусь мить вона спостерігала, як він курить, а потім сказала: «То це і є заняття коханням?»
"Це воно. Я не можу згадати, що ми пропустили».
«Це був мій перший раз. Я дуже радий, що це було з тобою».
"Угу."
«Чи був я адекватним?»
«Ти був неадекватним, ти був фантастичним».
«Справді?» Вона виглядала задоволеною.
«Справді».
«Я хвилювався, що… ну, ти розумієш».
«Звичайно».
«Знаєте, коли я вирішив, що зроблю це, якщо ви мене попросите?»
"Коли?"
«У Мексиці. В готелі. Поки ми там сиділи з батьком. Ти не міг сказати?»
"Немає."
«Я думав, ти зможеш. Я думав, що я дуже очевидний. Якби очі мого батька були в порядку, я впевнений, що він зміг би сказати. Принаймні, він би запідозрив».
«Я не міг сказати».
«Я був занадто незграбним?»
«Ти зовсім не був незграбним. Ви були дуже винахідливі».
Це теж її тішило. «Ви впевнені? Ти не просто так кажеш?»
"Я впевнений. Те, що ви зробили зі стрічкою».
«Вам це не сподобалося».
«Ні, все було добре. Справжня сенсація. Одного разу хтось сказав мені, що це була фірмова страва мексиканського публічного дому, де він колись провів трохи часу».
«Я була схожа на повію? Я так старався бути».
«З тобою все було добре. Мені просто було цікаво, як тобі це спало на думку — стрічка».
«О, це. Ну, це теж сталося з книг. Було цікаво?»
«Надзвичайно. Які книжки?»
«На віллі в Швейцарії. Мій батько орендував цю віллу в одного чоловіка, і там була бібліотека. Була одна скляна вітрина, яка трималася на замку. Я знайшов ключ. Усі книжки були написані англійською, але вони були написані дуже давно — у 1890-х роках, я думаю, тому що всі їздили в гарних фіакрах. Здебільшого це були історії про те, що чоловіки та жінки роблять одне одному. Іноді я читав їх собі вголос, бо думав, що це буде добре для моєї англійської. Деякі з них були дуже захоплюючими. Час від часу, коли вони робили одне для одного щось дуже цікаве, я робив про це нотатку в своєму щоденнику».
«Для довідки в майбутньому».
Вона урочисто кивнула. «Я думала, що якщо я колись вийду заміж, це сподобається моєму чоловікові. Звичайно, ми зробили не все те, про що я читав».
«Ми не зробили?»
«Ні, є багато інших речей. Деякі з них, на мою думку, дуже дивні. Вам подобаються дивні речі?»
«Іноді».
«Ти хочеш зробити це зі мною знову?»
"Дуже сильно."
«Я не був впевнений. Ви, звичайно, поїдете до Бонна — ви та містер Плоскару».
«Завтра».
Вона насупилася — спантеличено, серйозно насупилася. «Як ви думаєте, у Бонні є маленькі батоги?»
«Я поняття не маю», — сказав Джексон.
Коли він увійшов у великий будинок біля зоопарку, Джексон почув, як Плоскару стукає по фортепіано, співаючи «Deep Purple» своїм насиченим справжнім баритоном. Джексон пройшов через розсувні двері до великої вітальні, де в колосниковій решітці горіло вугілля. Маленька покоївка стояла біля піаніно. Вона спробувала зробити реверанс, але не дуже добре, тому що на ній була лише нижня білизна. Натомість вона схопила решту свого одягу й безмовно вибігла з кімнати, її обличчя й більша частина її тіла були темно-багряними. Гном закінчив співати про сонні садові стіни та зітхаючи імена, а потім усміхнувся Джексону.
«Давай вип’ємо», — сказав він.
«Я щось перервав чи ти вже закінчив?»
«Готово, дякую. Як пройшла вечеря?»
«Дорогий. Завтра ми поїдемо до Бонна».
«О? чому?»
Коли Джексон закінчив розповідати йому, чому, Плоскару кивнув і зробив ковток напою, який змішав Джексон. «Цікаво. Бідний чоловік звучить дуже божевільно. Як ви думаєте, він?»
"Ймовірно."
«Але все-таки в усьому досить хитро. Буде цікаво подивитися, де він жив».
«Де хто жив?»
«Чому, Оппенгеймере. Але ж я не казав тобі, чи не так? Звичайно, ні. Не було часу. Це коштувало чимало копійок, але раніше цього вечора я придбав деяку інформацію від DP, яка може бути корисною. Це адреса Оппенгеймера. Здається, він живе в зруйнованому замку неподалік Хехста. Ми поїдемо туди завтра спочатку, а потім вгору по Рейну до Бонна. Цієї пори року має бути дуже гарно. Ми підемо вздовж західного берега, ти не думаєш?»
— Звичайно, — сказав Джексон. «Західний берег».
«Я радий, що ви згодні. Із західного берега їх видно набагато краще».
«Погляд на що?»
— Звісно, із замків.
— Звичайно, — сказав Джексон.
OceanofPDF.com
25
Бодден щойно відкрив шафку, де були автомати Томпсона, автомати .45 і карабіни Ml, коли він почув, що під’їхала машина. Це звучало так, наче це була велика машина, можливо, навіть вантажівка. Двигун заглушили, а потім із гуркотом зачинилися двері. Через мить пролунав ще один удар. Це означає, що їх двоє, подумав він, принаймні двоє.
Він оглянув шафку, наповнену зброєю в підвалі старого замку, і зупинив свій вибір на карабіні. Він підняв один, поставив магазин на місце, вставив патрон у патронник і тихо й тихо вилаявся на Чеха Кубісту. Того ранку Бодден заплатив чеху сто доларів за інформацію про старий замок, який колись був домом, чи лігвом, чи схованкою Курта Оппенгеймера, і він був засмучений на себе, бо не підозрював, що Кубіста продасть інформацію комусь іншому. Ти знав, що він це зробить, подумав він. Ви просто не думали, що він зробить це так швидко.
Переконавшись, що запобіжник знято, Бодден повернув до кам’яних сходів, що вели вниз у підвал. Він тримав рушницю на грудях, як тримає її мисливець. Тоді він почув голоси й був трохи задоволений, усвідомивши, що розуміє їх, оскільки вони розмовляли англійською. Вони говорили про навісні замки, які він розбив великим каменем. Йому справді довелося побити замки, перш ніж вони відчинилися.
«А якщо він все ще там?» — почув він один із голосів. Це був чоловічий голос, американець.
«Він не буде», — сказав інший голос, не дуже глибоко, але майже. Це теж був чоловічий голос, але він говорив англійською з якимось акцентом, який Бодден не міг розпізнати.
«Але якщо він є?» - сказав американець.
«Тоді ми поговоримо».
«Будемо сподіватися, що це все, що він зробить».
Тепер Бодден почув кроки, коли вони спускалися кам’яними сходами. Він трохи повернувся, щоб карабін вказав у загальному напрямку сходів. Його палець був на спусковому гачку, але коли він побачив гнома, він зняв палець зі спускового гачка й притиснув рушницю до себе.
