"Скільки?"
«Сто американських доларів».
«Цей чех. Він мав справу з Оппенгеймером?»
Бодден кивнув, простягаючи їй склянку бренді. «Він натякнув на це».
Вона дістала з кишені свого пальта маленький гаманець, відкрила його й відрахувала десять банкнот по 20 доларів. «Купи», — сказала вона. «Після цього ти поїдеш до Бонна».
«А що я знайду в Бонні?»
«Оппенгеймер, якщо тобі пощастить. Він убив іншого».
«Зайнятий чоловік».
«У нього є список. Наступний у списку в Бонні».
Бодден усміхнувся. — Ваш молодий американський офіцер, мабуть, був у одному зі своїх балакучих настроїв.
«Дуже. Я почув це вперше, коли він прийшов сьогодні вдень до сестри Оппенгеймера. Я почув це вдруге, плюс його теорії, за своїм стейком. Тепер, коли я розповім це вам, я почую це втретє».
Тоді вона розповіла йому все, що їй сказав лейтенант Лафоллетт Мейєр, включаючи його розчарування тим фактом, що пошуки Курта Оппенгеймера тепер будуть зосереджені в Бонні та під юрисдикцією британців і майора Бейкер-Бейтса.
Коли вона закінчила, Бодден знову наповнив їхні склянки. «Це буде диво, якщо я знайду його першим».
«Берлін не чекає чудес».
Бодден задумливо кивнув. «Ви чули про них?»
"Цього ранку. Кур'єр. Вона принесла інструкції плюс величезну суму грошей».
«Наскільки великий такий величезний?»
«Двадцять сім тисяч доларів».
"Ти маєш рацію; це величезно».
— Дві тисячі — на наші витрати.
— А інші двадцять п’ять?
«Цим ви купите Оппенгеймера у гнома, якщо гном знайде його першим».
«Але я все одно повинен спробувати знайти його сам, оскільки Берлін, без сумніву, такий же економічний, як завжди».
«Ви повинні дуже старатися».
«Ти зустрічав гнома?»
Єва Шель похитала головою. «Ні, але я зустрічав його колегу. Американець подзвонив Джексону».
"Що ти думав?"
Вона зробила ковток бренді й насупилася. "Я не впевнений. Він не типовий американець. Я думаю, йому бракує амбіцій. Ви знаєте, американець без амбіцій – рідкість. Якби він мав це чи мету, яку він вважав важливою, я відчуваю, що він міг би бути дуже жорстким, дуже безжальним».
"Скільки йому років?"
«Коли йому трохи за тридцять».
«Розумний?»
«Він не дурень. У нього також є кілька цікавих теорій».
"Як от?"
«Така як теорія про те, що Берлін — або, мабуть, варто сказати, Москва — хоче Оппенгеймера в Палестині. Джексон висунув незвичайне припущення, що єврей-відступник може бути дуже корисним для палестинців. І до Москви».
«У вашого містера Джексона складний розум».
Єва Шель кивнула. «Так, я думав, ти так подумаєш».
Бодден склав руки за голову, відкинувся на спинку крісла й подивився на стелю. — Звісно, гном веде подвійну гру. Це й слід було очікувати. Він румун, і вони повинні вчитися цьому в колисці. Але як щодо цього Джексона? Ви кажете, що він без амбіцій. Обман вимагає певної кількості цього».
«Гарна думка. Гадаю, гном міг просто його використовувати. Мій молодий американець каже мені, що Джексон має деякі неофіційні, але дуже впливові зв’язки з американською розвідкою у Вашингтоні. Я б сказав, що американці відпускають Джексона, щоб подивитися, куди він йде. У мого молодого американця був дуже незвичний опис Джексона. Наскільки добре ваша англійська?»
"Спробуй мене."
«Він назвав Джексона «колишнім фанатом OSS».»
«Хотшот я знаю від поляка».
«Який поляк?»
«Той, хто навчив мене американської англійської. Дуже смішний хлопець». Якусь мить він замовк. Тоді він запитав: «Як ти думаєш, що станеться, якщо цей Джексон дізнається, що гном вів подвійну гру?»
«Мабуть, нічого. Він може лише знизати плечима — якщо це не обернеться для нього погано. У такому випадку я б не хотів бути гномом».
Бодден знову замовк на кілька довгих хвилин, вивчаючи все, що йому сказали. «Тоді, — нарешті сказав він, — є англійці».
Вона зітхнула. «Мені було цікаво, коли ти дійдеш до них. Я майже сподівався, що ви цього не зробите».
«Чому?»
«Тому що, якщо британці знайдуть Оппенгеймера першими, тоді Берлін має додаткові інструкції для вас».
"Що?"
Вона опустила погляд на свій напій. «Ти маєш убити його… якось».
«Ну, тепер».
Знову запанувала тиша, аж поки вона, подивившись на нього цього разу, не сказала: «Ти коли-небудь робив щось подібне раніше?»
Він кивнув. «Я вбивав, але ніколи не вбивав. Різниця є. Принаймні мені хочеться думати, що є. Це робить мій сон більш спокійним».
Вона повернулася до огляду свого напою. «Ти міг би це зробити?»
Цього разу тиша була довшою, ніж будь-коли. Нарешті Бодден вирішив, що нема чого втрачати, будучи чесним. "Я не знаю", - сказав він. «Це залежатиме від багатьох речей».
Вона підняла на нього очі. «Можливість?»
«Так, це є. Якби англійці затримали його, можливо, не було б жодної можливості».
Вона кивнула. «Тому я теж поїду до Бонна. Як я вже сказав, Берлін не чекає чудес. Але не було б дивом, якби англійці дозволили його сестрі та її найстаршому другу побачити Оппенгеймера, чи не так?»
Бодден насупився лобом. Відраза була написана на решті його обличчя. «Вони не очікують, що ти його вб'єш, правда?»
«Ні, але я міг би легко підкинути йому засоби для самогубства. Насправді це лише дуже маленька таблетка».
«Що він вибрав би замість повішення».
Вона злегка посміхнулася, хоча в цьому не було й краплі гумору. «Якщо Берлін не може отримати Оппенгеймера собі, вони були б дуже раді, щоб його повісили британці або американці. Але вони не повісять його — жодного з них».
Бодден почав розуміти. Він повільно кивнув. "Так, я бачу. Якщо Берлін готовий заплатити двадцять п’ять тисяч доларів за вбивцю, подумайте, чого він вартий для британців, не кажучи вже про американців».
«Вони, мабуть, дуже рідкісні», — сказала вона. «Вбивці. У всякому разі, хороші. Скажи мені, друкарю, ти коли-небудь думав про себе таким чином — як про вбивцю?»
— Ні, — сказав він. «Ніколи».
«Я думав, що ні». Вона поплескала ліжко біля себе. «Сядь тут, біля мене. Таким чином вам не доведеться постійно підстрибувати, щоб наповнити мій келих. Ми збираємося його закінчити, правда, ми — ваша пляшка — просто щоб зігрітися?»
Бодден троянда. «Я думав, що можемо». Він перекинув ногою стілець біля ліжка, поставив на нього пляшку й сів біля неї.
«Ви знаєте, що кажуть про Берлін взимку, чи не так?» він сказав.
"Що?"
«Що є лише два місця, де можна зігрітися — у ліжку чи ванні».
— Звичайно, у вас немає ванни.
«Тільки ліжко».
«Тоді це доведеться зробити».
Тоді він поцілував її. Вона була цілком готова до цього, і її рот, і її язик були нетерплячими та досліджуючими. Коли все закінчилося, вона відкинулася на ліжко, спершись на лікті.
— Не поспішаєш, правда, друкареві?
«Жодного».
«Спочатку ми доп’ємо пляшку, ти розкажеш мені про себе, а потім підемо спати. Я давно не лягала в ліжко з чоловіком».
«А як щодо вашого молодого американця?»
«Він дуже хороший хлопчик і, як і більшість хлопців, дуже нетерплячий і нетерплячий. Чи був ти коли-небудь таким, друкарю — молодим, нетерплячим і нетерплячим?»
"Давним-давно."
«Розкажи мені про це. Розкажи мені про себе та про те, що ти робив до війни в Берліні».
Він відхилився назад і обійняв її. Вона трохи поворухнулася, так що її голова вперлася йому в груди. «У мене був власний магазин, — сказав він, — неподалік від готелю «Адлон»; Ви знаєте, це?"
“Дуже модний район.”
«Я був дуже модним друкарем. Мене любили багаті — і багаті, і бідні поети. Я надрукував їхні запрошення та візитні картки — я маю на увазі багатих. Ніхто не був ніким, якщо вони не зробили це мені. Я зробив найкращу роботу в Берліні, і я був дуже дорогим. Оскільки я був дорогим, я міг дозволити собі друкувати бідних поетів. Ви знаєте, що таке — тонкі томики на щільному папері. Я також займався комерційною роботою — шикарними брошурами тощо; більше хліба з маслом. І, звичайно, був політичний матеріал. Я теж це надрукував і продовжував друкувати навіть після того, як мене попередили не робити цього. Я був тим, кого ваш молодий американський друг назвав би дуже «запеклим» соціал-демократом того часу. За мною врешті прийшли гестапівці. Вони знищили завод. Я повинен дивитися це. Потім мене забрали, і врешті я опинився в Белзені. І там я розширив свій політичний кругозір».
