Він був червоного кольору, і на його лобовому склі було дві дірки від куль. Навколо величезного капюшона застібався шкіряний ремінь. Кришку радіатора прикрашала трикутна зірка.

Джексон подивився на карлика, який сяяв. «Хіба це не красиво?» – сказав Плоскару.

«Це чудовисько», — сказав Джексон.

«Ви знайомі з цією моделлю, пане докторе?» — спитав Генріх, явно бажаючи стати доцентом.

«Це Мерседес», — сказав Джексон.

«Ах, але який Мерседес. Це SKK 38-slash-250, розроблений, як ви знаєте, доктором Порше. Він має 7,069-літровий двигун і наддув, як бачите. Потужність, я б сказав, близько 200 кінських сил. Його нагнітає дволопатевий повітродув типу Рутса, і...

— Розкажи мені про кульові діри, — сказав Джексон.

«Ах, ці. Що ж, можливо, нам варто дозволити його власнику розповісти вам про це». Він звернувся до фермера. «Він хоче знати про кульові діри на лобовому склі».

Фермер плюнув у сіно й знизав плечима. «Що тут знати? Це зробили ваші літаки».

«Мої літаки?» – сказав Джексон.

«Ну, тоді ваш літак. Був тільки один. Американський винищувач. Він підійшов низько і вдарив його по голові».

"ВООЗ?"

«Полковник».

— Який полковник?

«Полковник СС, тільки тоді вже не був у формі. Це було одразу після того, як Франкфурт перепав у руки американців. Полковник намагався потрапити до Швейцарії, принаймні він так сказав перед смертю. Я його там поховав». Він показав підборіддям на трав’янистий горбок землі під платаном.

«І зберіг свою машину», — сказав Джексон.

Фермер знову знизав плечима. «Хто скаже, що це його машина? Він був дезертиром. Ймовірно, він його вкрав».

«Але ви хочете продати його зараз?» – сказав Плоскару.

Фермер подивився на небо. "Я міг би."

— У вас, звичайно, є документи.

Фермер перестав дивитися на небо й насупився. «Немає паперів».

«Ну, це створює певні проблеми».

«Які проблеми?»

«Очевидно, що за машину з папером одна ціна. Але за машину без документів — ну, природно, має бути інша ціна».

«Особливо для того, що належить полковнику СС, який возив його в газову камеру лише в суботу ввечері», — сказав Джексон англійською.

Фермер люто глянув. "Що він сказав?"

«Я сказав, що, мабуть, витрачається багато бензину. Напевно два кілометри на літр. Можливо три».

«У нього великий резервуар. До того ж, — продовжив фанер, ще раз знизавши плечима, — ти американець. Бензин для вас не проблема».

«То скільки ви просите за цю штуковину дванадцятирічної давності?» – сказав Плоскару.

«Я не буду оцінювати».

«Гаразд, без слідів».

«Або сигарети, або долар».

«Тоді скільки в доларах?»

Фермер не зміг утриматися від лукавства та жадібності, щоб вони не поширилися на його обличчі. «П'ятсот доларів».

Плоскару кілька разів кивнув, наче вважав ціну цілком прийнятною. «Це з паперами, звичайно».

"Я казав тобі. Жодних паперів».

"О Я бачу. Тоді ваша ціна без документів має бути близько двохсот доларів, чи не так?»

«Неправильно», — сказав фермер. «Це незвичайна машина, рідкісна модель. Будь-хто заплатив би за це щонайменше чотириста доларів».

«Правда, правда», — сказав Плоскару. «Вони могли б заплатити стільки, якби до нього були документи і якби на лобовому склі не було двох кульових дірок. Подумайте про питання, які будуть задані, коли хтось піде замінити скло».

«Можливо, три п’ятдесят», — сказав фермер.

— Триста, і ми дуже ризикуємо.

«Готово», — сказав фермер і простягнув руку. Плоскару струснув його, потім повернувся до Генріха. — Скільки сьогодні коштують сигарети на чорному ринку, Генріху?

— Десять доларів за коробку, пане директоре, — автоматично сказав він.

«Тридцять коробок?» — сказав Плоскару фермеру.

Він кивнув. «Тридцять коробок».

«Ти забув запитати його одну річ», — сказав Джексон.

Плоскару підвів очі. "Що?"

«Він працює?»

«Він біжить», — сказав фермер. «Бігає дуже швидко».

Вузька дорога була довгою, прямою та вільною від руху. Коли стрілка спідометра досягла позначки 70 кілометрів на годину, Джексон притиснув педаль акселератора до підлоги, нагнітач увімкнувся з виттям, і великий відкритий родстер стрибнув уперед, наче постріл від якоїсь величезної гумової стрічки.

Гном опустився на коліна на пасажирське сидіння, його губи розплющилися від вітру та майже маніакальної усмішки. «Швидше!» — крикнув він, перекриваючи виття нагнітача. «Швидше!»

Джексон тримав ногу, і стрілка спідометра швидко досягла 160 кілометрів на годину. Він затримав його на кілька хвилин, потім зняв ногу з педалі газу, і велика машина сповільнилася. Він дозволив його швидкості знову впасти до розумних 60 кілометрів на годину.

«Як швидко ми їхали?» — запитав Плоскару.

«Близько ста миль на годину».

«Я люблю їхати швидко. Я думаю, це якось пов’язано із сексом. Я дуже збуджуюсь».

«Це машина, яку ти знайшов, Ніку».

«Як це справляється?»

«Краще, ніж я міг подумати. Дуже гладко, дуже швидко. З цим впорається навіть дитина. Хоча я не впевнений, що вони не забули поставити пружини. Пробіжте по кульці, і ви відчуєте, як вона очищає ваш хребет. Не буду вибагливим, але чи не здається вам, що, можливо, це трохи кричуще для нашої сфери роботи?»

"Яскравий?"

«Так, яскраво. Ми повинні бути дрібницею таємницею, чи не так? Знаєте, хитрий і підступний. Це така ж підступність, як парад».

«Але швидко».

"Дуже швидко."

«Тоді він нам може знадобитися».

"Для чого?"

«Дуже швидко дістатися звідси туди».

Коли вони повернулися до великого будинку біля Франкфуртського зоопарку, одна з молодих покоївок чекала на них з конвертом і важливим виглядом того, хто має повідомити погані новини.

«Він сказав віддати його комусь із вас», — сказала вона, зробивши реверанс.

"ВООЗ?"

«Чоловік, який це приніс. Він приїхав на велосипеді. Він сказав, що це надзвичайно важливо. Питання життя чи смерті, сказав він».

Плоскару підняв брови. "Він сказав це?"

«Я майже впевнений, пане директоре».

Джексон узяв конверт і пішов за Плоскару у вітальню, де в решітці горіло вугілля.

«Відкрий, поки я зроблю нам напій», — сказав Плоскару.

Джексон оглянув конверт із цупкого паперу кремового кольору. Ні спереду, ні ззаду нічого не було написано, тож він понюхав його. Був легкий запах, який він вирішив був лавандою. Він відкрив пальцем конверт і вийняв аркуш паперу.

Він одразу впізнав почерк. Але навіть якби воно було надруковане, він відчував, що автоматично ідентифікував би його відправника з витонченої прози. Не було привітання, і записка починалася різко: «Сталася жахлива річ. Я в розпачі і мушу вас негайно побачити. Будь ласка, не підведи мене в цю важку годину». Він був підписаний ініціалами Лії Оппенгеймер, LO

Він проміняв листа Плоскару на випивку. — Дівчина в біді, — сказав Джексон.

Плоскару швидко прочитав записку, підвів очі й сказав: «Вона справді любить трохи мелодрами, чи не так? Гадаю, вам краще піти до неї».

«Ти не йдеш?»

Гном похитав головою. "Я думаю, НЕ. Здається, ти добре з нею поводишся, і є ймовірність, що сьогодні ввечері у мене буде важлива зустріч».

«Вона постійно питає про вас».

«Вибачтеся».

«Я думаю, що вона втомилася від виправдань».

— Тоді відведи її на обід. Є непоганий ресторан на чорному ринку, про який я чув. Ось я дам тобі адресу». Він написав адресу золотим олівцем на звороті листа й передав його Джексону. «Ви навіть можете підвезти її на машині. Їй може це сподобатися».

«Думаю, я проведу її повз заправку, щоб подивитися, що думають хлопці».

"Вибачте?"

«Нічого».

Коли Лія Оппенгеймер відкрила двері квартири на третьому поверсі, Джексон збрехав і сказав: «Я прийшов, щойно отримав твою записку». Насправді він спочатку ще випив.