Це був перекладач, якого хотів бачити лейтенант CID.

«Ісусе, ти не думаєш, що він нацист чи щось таке?» – сказав Феллон. «Я вже втратив двох перекладачів, бо хтось заявив, що вони нацисти. До біса, цей хлопець не міг бути нацистом. Був у концтаборі».

«Це просто рутина», — сказав Курт Оппенгеймер.

«Добре, я подивлюся, чи зможу знайти його для вас».

Феллон розвернувся у своєму кріслі, що обертається, і крикнув крізь відчинені двері: «Гей, Літтл, куди в біса вліз Віз?»

«Б'є мене до лайна, лейтенанте», капрал. — крикнув у відповідь Вергілій Літтл.

«Ну, йди, знайди лоба і затягни його дупу сюди».

"Так, сер."

Феллон відкинувся на спинку крісла. «Це може зайняти деякий час», — сказав він. «Це пекельно велика рослина»

— Усе гаразд, — сказав Оппенгеймер.

«Вони займають вас?»

«Досить так. Як щодо тебе?"

Феллон зітхнув. «Це безлад. Знаєте від кого я отримую замовлення? Я отримую замовлення від G-Five у Франкфурті. За винятком того, що іноді їхні замовлення прямо протилежні тим, які я отримую від G-Four — це контроль виробництва. І перш ніж я встиг обернутися, ось надійшов новий набір замовлень — цього разу від OMGUS з Берліна. І якщо цього було недостатньо, ті лохи G-Five у Сьомій армії в Гейдельберзі думають, що вони повинні вкласти свої два центи. Я не знаю, що, в біса, я роблю половину часу».

«Звучить грубо», — сказав Оппенгеймер, дістаючи пачку верблюдів і пропонуючи їх Феллону.

Феллон похитав головою. «Дозвольте мені навести вам приклад того, що я маю на увазі». Він з надією подивився на Оппенгеймера і був підбадьорений співчутливим кивком, який отримав.

«Те, що ми намагаємося зробити тут, це вивести вантажівки — маленькі, знаєте, три чверті тонни. Але тим часом ми також повинні виробляти радіатори та карбюратори, і ми відправляємо їх на завод DB у Мангеймі».

"DB?" – сказав Оппенгеймер.

«Даймлер-Бенц».

«О».

«Добре, добре, ми випускаємо чотириста шістнадцять радіаторів і шістсот два карбюратори, так?»

«Правильно».

«Потім вони перекрили нам довбаний газ. Ну, ми отримуємо газ із Дармштадта, і Дармштадт має мати вугілля, перш ніж він зможе виробляти газ. Але Дармштадт залежить від отримання вугілля десь у Рурі, у британській зоні. Ну, вони не видобувають вугілля в Рурі, а якщо й так, то ці британські лохи тримають його собі. Тож DB кричить за свої радіатори та вуглеводи, а я кричу у відповідь, що не можу їх випустити без газу, і я не можу отримати газ, якщо Дармштадт не отримає вугілля. Отже, ви знаєте, що вони кажуть мені робити?»

"Що?"

«Імпровізувати».

«Ісус».

«Тож ось що я роблю. Я беру одну з тих вантажівок, які ми виготовили, і списую її. Я маю на увазі, що записи на ньому просто зникають. Його ніколи не виробляли, якщо ви розумієте, що я маю на увазі? Тоді я починаю нишпорити на чорному ринку й знаходжу якогось хлопця, який має вугілля. Ви можете знайти його, якщо знаєте, де шукати. Тому я кажу цьому хлопцю: «Як тобі нова вантажівка?» Звичайно, він хоче знати, в чому підступ. Ну, заковика в тому, що він повинен використовувати вантажівку, щоб перевезти стільки вугілля до Дармштадта, щоб забезпечити мене газом на три тижні».

«Це до біса геніально», — сказав Оппенгеймер.

Феллон провів рукою по короткому каштановому волоссю. Це був сухорлявий чоловік, не надто високий, трохи за тридцять, з виразом постійного роздратування на обличчі, надто молодому, щоб на ньому було стільки зморшок.

«Ну, до біса, я не знаю, геніально це чи ні. Все, що я знаю, це те, що я поїду додому наступного місяця — якщо мене спочатку не віддадуть до військового суду, я скажу тобі одне. Я навчився тут деяких трюків, які можуть повернути цих фордівських лохів на дупу, якщо вони не будуть пильнувати». Він щасливо посміхнувся приємній перспективі, і більша частина роздратованого погляду зникла.

капрал За кілька хвилин до кабінету без стуку увійшов Вергіл Літтл, а за ним — цивільний німець, одягнений у коричневий костюм і чорні черевики. Капралу Літтлу було близько двадцяти, з обличчям мислителя й сутулістю вченого. Цивільний німець був більш ніж удвічі старший за нього, з круглим обличчям, маленькими блакитними очима та тонкими губами, непримиренним ротом, який відокремлював крихітне підборіддя від досить великого носа. Те, що залишилося від його волосся, було тьмяно-коричневого відтінку.

— Ось він, лейтенанте, — сказав капрал Літтл. "Будь-що інше?"

Перш ніж Феллон встиг відповісти, Оппенгеймер сказав: «Я хотів би, щоб капрал залишився, лейтенанте. Гаразд?»

Феллон знизав плечима. "Гаразд."

«І інший військовослужбовець. Ви б хотіли, щоб він теж увійшов?»

«Скажи Бакстеру, щоб зайшов», — сказав Феллон.

«Гей, Бакстере», — крикнув у двері капрал Літтл. «Лейтенант хоче вас».

Великий, сонний юнак років дев’ятнадцяти ввійшов і озирнувся. Ним був рядовий Луїс Бакстер, єдиною пристрастю якого в житті були автомобілі. Робота на заводі, де вони фактично виготовлялися, була для нього нескінченною радістю.

«Не могли б ви зачинити двері, будь ласка?» – сказав Оппенгеймер.

Бакстер повернувся й зачинив двері, а потім повернувся.

«Рядовий, я думаю, вам слід сісти там, — сказав Оппенгеймер, вказуючи на стілець, — а ви, капрал, там».

Бакстер сів, де йому було наказано, але капрал Літтл спочатку подивився на лейтенанта Феллона, який злегка насупився, а потім кивнув. Капрал Літтл сів.

Лишився лише німець, який стояв у центрі великого офісу. Він спокійно подивився на Оппенгеймера, злегка посміхнувся, а потім озирнувся на Феллона.

— Чи можу я запитати про мету цієї зустрічі, лейтенанте?

Феллон кивнув на Оппенгеймера. «Лейтенант тут вам розповість».

Німець кивнув, подивився на Оппенгеймера, кивнув ще раз настільки, щоб це був легкий уклон, і сказав: «Будь ласка?»

"Твоє ім'я?" — сказав Оппенгеймер знудженим голосом.

«Віз. Йоахім Візе».

"Твій вік?"

"Сорок три."

"Місце народження?"

«Лейпциг».

«Окупація?»

«Тлумач».

«Окупація до війни?»

«Вчитель».

«Які предмети ви викладали?»

«Англійська, французька та латинська».

Оппенгеймер довго дивився на Візе, усміхнувся, дістав пачку «Верблюдів», підвівся й запропонував німця. Візе помітно розслабився і взяв сигарету. Використовуючи свою запальничку Zippo, Оппенгеймер запалив сигарету німця, знову чарівно посміхнувся і сказав: «Ти брешеш».

«Я не брешу», — сухо сказав німець, коли його обличчя стало яскраво-рожевим.

«Що, в біса, це все?» — сказав лейтенант Феллон.

Оппенгеймер повернувся до свого стільця й сів. Він поліз у задню кишеню, наче шукав носову хустинку, і натомість дістав «Вальтер».

— Заради Бога, — сказав Феллон.

Вальтер був націлений на німця, який сказав, що його звуть Йоахім Візе. «Ми збираємось провести військовий суд, лейтенанте», — сказав Оппенгеймер. «Це не займе багато часу. Я буду обвинуваченням; ти будеш суддею; Капрал Літтл, гадаю, буде захисником; і рядовий Бакстер — подивимося — рядовий Бакстер, так, буде старшим сержантом».

«Про що ти, хрень, говориш?» — сказав Феллон і почав підводитися. Оппенгеймер помахав йому пістолетом, і той сів назад.

«Я говорю про друга Візе. Розумієте, лейтенанте, його ім’я зовсім не Віз. Він усміхнувся до німця. «Скажи їм своє справжнє ім’я».

Обличчя німця почало пітніти. «Я не розумію, — сказав він. «Мене звати Візе. Я був учителем. Потім мене відправили в Дахау. Я мало не помер там. Моя дружина, вона… вона померла». Він благально розвів руками. — У мене є докази — документи.

«А також дуже хороші документи. Ви купили їх у людини на ім’я Дамм — Карл-Гайнц Дамм — у Мюнхені 2 червня 1945 року. Ви заплатили за них еквівалент десяти тисяч доларів у швейцарських франках. Це була чудова угода».

Німець боявся поворухнутися, тому лише повернув голову, щоб подивитися на Феллона. — Я… я нічого з цього не розумію, лейтенанте. Ти не можеш щось зробити? Це все якась жахлива помилка. Ви бачили мої документи. Скажи йому, що ти їх бачив».