— Я їх бачив, — сказав Феллон рівним голосом.
— Добре, — сказав Оппенгеймер. «Суддя бачив документи, тому ми будемо обумовлювати, що вони є доказами. Тепер перейдемо до обвинувачення. Розумієте, ваша честь, обвинувачений не завжди був перекладачем і ніколи, ніколи не був учителем англійської, французької чи латинської. Ні, під час війни він займався зовсім іншою справою — рабською працею. Чи не хотіли б ви розповісти нам про трудовий бізнес?»
Німець енергійно похитав головою. Рожевий колір зник з його обличчя. Тепер він був крейдяно-білим. «Я не розумію, — сказав він. «Я нічого з цього не розумію».
"Немає? Ви ніколи не чули імені Оскар Гервінат?»
Німець знову похитав головою. "Немає. Ніколи».
«Дивно. Ну, Оскар Гервінат займався рабською працею. Він був підрядником. Під цим я маю на увазі, що він отримав контракти на харчування та розміщення рабських робітників. Що ж, пан Гервінат був чудовим бізнесменом. Незабаром він виявив, що чим менше він годує своїх підопічних, тим прибутковішим є його бізнес. Якщо вони померли, чи то від перевтоми, чи від голоду, ну неважливо. Там, звідки вони приїхали, завжди було набагато більше: Польща, Франція, Голландія — таких місць. Пан Гервінат не був найбільшим підрядником у своїй конкретній галузі, але в нього був дуже хороший маленький бізнес, головним чином у Рурській області. За найдостовірнішими даними, дві тисячі триста п’ятдесят чотири підопічних пана Гервіна померли від голоду, або від небезпеки, або від надмірної праці — а іноді, я б припустив, і від усіх трьох. Ви впевнені, що ніколи не чули про Оскара Гервіна?
Чоловік, якого звинувачують у ролі Оскара Гервіна, тремтів. «Ніколи», — сказав він, і це звучало так, наче він чимось задихнувся. «Це все помилка — жахлива помилка».
«Тепер обвинувачення надасть нові докази», – сказав Оппенгеймер. Він дістав із кишені один із аркушів, які вирвав із книги Дамма, схожої на бухгалтерську книгу, і, не зводячи очей з німця, простягнув його Феллону.
Феллон подивився на це. «Чорт, це німецькою мовою. Я не можу це прочитати».
«Фотографія, наклеєна на сторінку».
«Є дві фотографії».
«Верхній».
«Так, це Wiese, добре».
«Взяли через вікно, чи не так? Але все-таки досить гарна схожість».
«Так, це він, гаразд».
«Тепер ми попросимо перекладача перекласти для вас докази англійською, ваша честь. Будьте ласкаві передати йому це».
Німець взяв аркуш паперу й подивився на нього. Читаючи, його обличчя зморщилося так, що з майже лисою головою він був дуже схожий на сухе немовля, яке от-от заплаче. Потім почалися сльози. Він понюхав, похитав головою й мовчки віддав аркуш Оппенгеймеру.
"Немає? Ну, ваша честь, тут немає нічого більшого, ніж те, що я вам уже сказав. Це записки, які дуже прискіпливий шантажист зробив для подальшого використання. Але якщо ви думаєте, що це буде на користь справедливості, я...
— Ні, — сказав німець і опустився на коліна. Сльози все ще текли по його обличчю. Німецькою він сказав: «Так, так, це правда. Це все правда. Я Оскар Гервінат I...
«Що він каже?» – сказав Феллон.
«Він щойно зізнався, що він Оскар Гервінат».
— Це ти сказав, Візе?
Візе-Гервінат, схиливши голову, пробурмотів: «Так».
— Господи, — сказав Феллон.
«Обвинувачений визнав свою провину, — сказав Оппенгеймер із веселою посмішкою, — але я вважаю, що нам все одно варто почути думку адвоката. Капрал Літтл?»
«Боже, лейтенанте», — сказав Літтл Феллону. «Що я маю сказати?»
«Нічого. Ви повинні нічого не говорити».
«Ну, я можу сказати, що тут він завжди був гарним літнім хлопцем».
«Заткнись, до біса, Малюку?»
"Так, сер."
«Тепер дивіться, — сказав Феллон Оппенгеймеру. «Я не знаю, хто ти, друже, в біса, але…»
Німець кинувся на вальтер, перш ніж Феллон встиг закінчити. Оппенгеймер швидко відступив і двічі вистрілив йому в груди. Німець знову впав на коліна, щось заскиглив, потім важко розвалився на підлозі. Він кілька разів смикнувся, перш ніж померти.
— Господи, — прошепотів Феллон.
— Він застрелив його, лейтенанте, — сказав рядовий Бакстер враженим голосом. «Він просто відтягнув і застрелив його».
«Це… це схоже на виставу», — сказав капрал Літтл, який провів рік в Університеті Небраски і вже працював над романом про свій досвід у післявоєнній Німеччині. Він негайно вирішив скасувати те, що написав, і почати заново. Дивлячись на Оппенгеймера, він почав робити ретельні нотатки.
Оппенгеймер на мить подивився на мертвого Оскара Гервіна та підняв очі на Феллона. «Знаєте, він справді на це заслужив».
Феллон похитав головою. «Ти божевільний, хлопче».
Оппенгеймер кивнув. "Ймовірно. Тепер одному з вас доведеться на деякий час піти зі мною. Який це буде?»
Швидкий розум Феллона одразу відчув, що потрібно Оппенгеймеру. «Ви берете заручника, так?»
«Лише на деякий час».
"Я піду."
— Ні, лейтенанте, я думаю, що ні. Ти занадто швидкий для мене. Я боюся."
— Відпустіть мене , лейтенанте, — сказав капрал Літтл, бажаючи не пропустити нічого, що могло б стати в нагоді його літературній кар’єрі.
Оппенгеймер знову кивнув. «Ви вмієте водити джип, капрал?»
«Звичайно».
«Добре. Ви повернетесь протягом двох годин — за умови, що лейтенант не буде дзвонити протягом години».
«Жодних дзвінків», — сказав Феллон.
«Добре».
Феллон нахмурився. «Дозволь мені запитати тебе про щось».
"Звичайно."
«Ви справді американець?»
«Чи це мало б значення?»
Феллон повільно похитав головою. «Ні, мабуть, не дуже багато. Але ж ти не скривдиш дитину, якщо я годину не буду дзвонити?»
«Ні, я не зроблю йому боляче», — сказав Оппенгеймер. Він звернувся до Малого. «Ви готові, капрал?»
— Можна посперечатися, — сказав капрал Літтл.
OceanofPDF.com
21
Вони чекали джип біля заднього входу в табір для переміщених осіб у Баденхаузені. Протягом трьох годин після того, як Оппенгеймер приїхав, джип повністю розібрали, а його частини продали на чорному ринку.
Задній вхід до табору ДП насправді не був заднім входом. Навіть досить уважний огляд не виявив би майстерно вирізану високу металеву сітчасту огорожу, яку було відкинуто, щоб Оппенгеймер проїхав джипом. ДП не були в’язнями в таборі Баденгаузен, і джип міг так само легко проїхати через головний вхід. Але потім хтось із урядовців УНРРА міг це побачити і почав розпитувати. Неважливо, чи бачили це інші ДП. Майже в кожного була своя скрипка, у більшості випадків це було загальновідомо, і з інформаторами боролися, коли їх доносили. Якщо це не спрацьовувало, завжди знаходилися троє поляків, які за справедливу ціну влаштували добряче побиття.
Після того, як грек і латвієць повернули огорожу на місце, Оппенгеймер без жодних слів вийшов із джипа й попрямував до невеликого сараю, де розташовувалася операція Кубісти Чеха. Хоча Оппенгеймер почув джип, коли вони завели двигун і погнали його, він не кинув на нього прощального погляду. Для Оппенгеймера ця частина життя закінчилася. Тепер він стане кимось іншим, а він уже позбавлявся американізмів, які так дбайливо здобув.
Оппенгеймер злегка посміхнувся, згадавши майже нескінченні, часом співчутливі й завжди наївні запитання молодого американського капрала, коли вони від’їжджали із заводу «Опель». На більшість із них Оппенгеймер відповів власними запитаннями.
Ви справді американець, сер? Чи міг американець зробити те, що зробив я? Сер, ви не проти, якщо я запитаю вас, що ви відчували, коли це зробили? Чи завжди потрібно щось відчувати, капрал? Це був перший раз, коли ви зробили щось подібне, сер? Хіба ваше питання насправді не повинно бути, чи буде це востаннє? Ви маєте на увазі, що збираєтеся зробити це знову, сер? Не знаю, капрал; повинен я? Ви не проти, якщо я запитаю вас про це, лейтенанте? Чи вважаєте ви себе таким собі ангелом-месником? Я більше не впевнений, що вірю в ангелів, капрал. Чи ти?
