«Це рідкісне ім’я для швейцарця».

"Дуже рідкісний."

«Але я вважаю, що це чудово для людини з такою вадою, як пан директор, отримати таку важливу посаду».

«Іноді найкращі речі бувають у маленьких упаковках», — сказав Джексон, скривившись від власної банальності.

— Як правда, — серйозно сказав дворецький. «Як дуже, дуже вірно».

Кілька кварталів більше не було розмов. Потім дворецький сказав: «Я не завжди був дворецьким, розумієте, гер докторе».

"Немає?"

"Немає. Перед війною і навіть під час неї я був продовольчим у Берліні. У мене була своя фірма. Ми спеціалізувалися на весіллях і… і певних громадських справах». Джексон подумав, що останній він промчав трохи поспішно.

«Після війни, коли прийшли американці, я пішов працювати на них на посаду, яка передбачала багато серйозних обов’язків».

"Я впевнений."

«Це не тривало».

"Що сталося?"

«Мій шурин, якого я взяв у свою фірму громадського харчування і навчив справі, доніс на мене американцям у тому, що я був членом партії. Мене звільнили, і американці дали моєму зятю мою роботу, про що він весь час і думав».

"Чи були ви?"

«Будь ласка?»

«Член партії».

Дворецький знизав плечима. «Природно. Як я вже сказав, моя фірма обслуговувала багато громадських справ — переважно прийоми. Щоб бути нагородженим такими справами, потрібно було бути членом партії. Це була просто бізнес-пропозиція. Я, звичайно, не брав участі в його діяльності. Я без політики, і вважав партію здебільшого дурницею. Але мій зять, з іншого боку… — голос дворецького замовк.

"Що про нього?"

«Він дуже цікавився політикою. Він шість разів намагався вступити до партії, і щоразу йому відмовляли — через емоційну нестабільність». Дворецький зняв одну руку з керма й значно постукав себе по правій скроні. «Ein sonderbarer Kanz». Дивний клієнт.

— Він не зовсім правий, чи не так? – сказав Джексон.

"Не зовсім. Я, природно, сказав це американцям. Це був мій обов’язок».

«Так само, як обов’язком вашого швагра було повідомити їм про вас».

«Точно так. Треба дотримуватися правил, а то де б хтось із нас був?»

«Ді справді?»

«На жаль, через два місяці мій швагер зійшов з розуму і вбив американця, який його найняв. Задушив його до смерті. Капітан і дуже добрий хлопець, подумав я, хоча він і звільнив мене».

— Ви не образилися на капітана?

«Безумовно, ні. Він лише дотримувався правил».

«Можливо, якби ні, він був би ще живий».

Дворецький подумав про цю ідею, а потім негативно похитав головою. «Напевно, краще не думати про такі речі».

«Напевно», — сказав Джексон.

Через десять хвилин вони були за адресою, яку йому дала Лія Оппенгеймер в Енсенаді в той час, який тепер здавався місяцями тому. Дворецький поспішно виліз із-за керма і якнайшвидше помчав до дверей Джексона, що було не дуже швидко, оскільки йому було щонайменше шістдесят і, здавалося, він страждав на артрит правої ноги.

«Як тебе звати?» — сказав Джексон, вилазячи.

«Генріх, герр доктор».

— У тебе дуже погано кульгає, Генріху.

"Я знаю. Це артрит. Я сподівався, що пан доктор може дати мені якусь пораду».

«Приймайте два аспірини двічі на день і тримайте його в теплі та сухості».

«Щиро дякую, пане докторе».

— Ні за що, — сказав Джексон і рушив до будівлі, де працювала Лія Оппенгеймер. залишався. Він помітив, що адреса була в багатоквартирному будинку, який зазнав лише незначних пошкоджень від бомбардування. Камінь, використаний для їх будівництва, був темно-червоним рейнським пісковиком, який використовувався для будівництва більшої частини Франкфурта. На протилежному боці вулиці той самий камінь утворив купу уламків, які колись могли бути двійником будівлі, куди він зараз заходив. Джексону здалося дивним, що бомби могли зрівняти з землею один квартал і залишити той, що прямо навпроти, практично неушкодженим. Він цікавився, який відсоток Франкфурта було зруйновано: шістдесят відсотків, сімдесят? Усі зруйновані ділянки виглядали гнітюче однаково. До війни Франкфурт не був красивим містом. Тепер це було гидко. Цікаво, що він усе ще виглядав старим. Старий, зруйнований і потворний.

В адресі вказано номер квартири 8. Згідно з довідником у малому фойє номер 8 займав Е. Шеель. Джексон почав підніматися сходами і знайшов номер 8 на третьому поверсі. Він постукав, і двері відчинила молода жінка в шубі. Джексон подумав, що пальто виглядає дорогим.

«Фройляйн Шель?»

"Так. Ви, мабуть, містер Джексон. Будь ласка, приходьте в."

"Дякую тобі."

Увійшовши в квартиру, Джексон опинився в невеликій приймальні. З нього вели троє дверей. У приймальні не було ніяких меблів, окрім маленького дуже тонкого східного килимка. Джексон подумав, що килим теж виглядає дорого.

«Вибачте мене, якщо я не запропоную взяти ваше пальто», — сказала Єва Шель. «Сьогодні немає опалення, і я думаю, що вам буде зручніше з ним. Лія якраз тут».

Вона відчинила двері, і Джексон пішов за нею у вітальню. Біля вікна, що виходило на вулицю, сиділа Лія Оппенгеймер. На ній було підперезане пальто з верблюжої шерсті, підвернуте навколо горла. Побачивши Джексона, вона посміхнулася і простягла руку. Джексон взяв його, злегка вклонившись саме так, як його навчили вклонятися багато років тому в тій школі в Швейцарії. Можливо, ти майже розорився, сказав він собі, але твої манери все одно дорогі.

Лія Оппенгеймер все ще посміхалася: «Отже, ми знову зустрінемося в іншій країні, містере Джексон».

«Здається, так», — сказав він, розмірковуючи, чи вона заздалегідь спланувала це трохи сценічне зауваження, чи воно прийшло само собою. Він не міг визначитися, що йому більше подобається. У будь-якому випадку це нагадало йому її жалюгідний стиль прози.

«Ви вже зустрічали мою подругу, фройляйн Шель».

"Так."

«Сідайте, містере Джексон. Ще раз, ви якраз встигли до чаю»,

Джексон вибрав тонке на вигляд крісло, оббите темно-бордовим оксамитом, ніжки якого закінчувалися головами змій. Паща кожної змії була широко відкрита, а в ній була скляна кулька. Він помітив, що інші меблі в кімнаті були такими ж жахливими. Подібне крісло Eva Scheel вибрала ближче до чайного столика.

Жінка Оппенгеймер зробила свій звичайний ритуал із подачі чаю. «Хоч у нас немає опалення, — сказала вона, — електрика була включена протягом двох годин якраз перед вашим приходом, тож нам вдалося закип’ятити воду для чаю».

Оскільки він не міг придумати, що ще сказати, Джексон сказав, що це було добре.

«Пам’ятаєте ті смачні тістечка, які ми їли в готелі в Мексиці, містере Джексон?»

Джексон сказав, що пам'ятає.

«Ну, я боюся, що цього разу ми не матимемо нічого з них чи нічого подібного через мою дурість. Мені було б так легко привезти деякі речі з Мехіко. Але, на щастя, фройляйн Шель знайшла рішення».

Джексон не міг змусити себе запитати, у чому полягає вихід, тому він лише посміхнувся, як він сподівався, ввічливо й зацікавлено.

«Рішення, — сухим тоном сказала Єва Шель, — складається з делікатно нарізаних цукерок під назвою Milky Ways, люб’язно наданих американською армією».

«У Єви є друг-американець, молодий офіцер», — сказала Лія, подаючи Джексону чашку чаю. «Він виглядає дуже милим молодим чоловіком. Я зустрів його вчора ввечері. Його звуть Майєр. Лейтенант Мейер».

Поверх краю чашки Джексон подивився на Єву Шіл із новим інтересом. Ну що у нас тут? — дивувався він. Мила маленька німецька дівчинка, яка вмирає від бажання потрапити до Америки, чи щось інше? Щось інше, вирішив він після того, як спробував уявити собі Єву Шель у ліжку з лейтенантом Майєром, у яку він часто грав. Чомусь комбінація Шеля-Майєра просто не спрацювала. Йому також довелося швидко вирішити, чи варто згадувати, що він уже зустрічався з лейтенантом Майєром. Якщо ви цього не зробите, це буде мовчазна брехня, яка може ускладнити ситуацію. Одним із небагатьох особистих правил Джексона було ніколи не брехати, якщо правда спроможна.