— Срака моя хвора, — лаконічно сказала Мідж. — Мати в Лондоні, приїхала два дні тому. Вчора я стежила за нею та Спритником, і дуже поталанило сісти поруч із ними в ікорному барі в «Герродсі».
— Я вже чекаю на чек звідти, — сказав Страйк.
— Якщо тобі від того полегшає, воно гидотне, — відповіла Мідж. — Вперше в житті той кав’яр їла.
— А дешевшої страви не було?
— Страйку, що ти мелеш? Це ікорний бар! То мені м’ясний пиріг треба було в них просити?
Робін засміялася.
— Головне, — провадила Мідж, — що я почула їхню розмову. Мати планує розлучатися. І як на мене, Спритник цупить з того будинку все, що бачить, поки на дверах не поміняли замки.
— Або, — припустив Страйк, — мама сказала йому винести все, що вона хоче забрати без судової тяганини. Мабуть, розраховує, що крадіжки повісять на прибиральницю.
— Нітроха не здивуюся, — сказала Мідж. — Спритник з його мамцею — це та ще солодка парочка.
— Добре, ви чудово попрацювали. Продовжуємо стежити за Спритником і за його мамою, поки вона тут. Скільки їй років?
— Так і не скажеш... Сорок? П’ятдесят? — відповіла Мідж. — В темраві схожа на молоденьку. На обличчі нема живого місця від філерів. При доброму освітленні виглядає так, наче в неї анафілактичний шок.
— Я от подумав, — сказав Страйк, — якщо вона планує розлучатися, то... Наскільки вона соціально активна, відколи прибула до Лондона?
— Їсть тільки в ресторанах, — відповіла Мідж. — Позавчора сиділа у барі в Найтсбриджі з кількома жіночками, які на неї схожі, мов викапані.
Задумливий погляд Страйка спинився на Деві, і той нашорошився:
— Що?
— Мабуть, із нею захоче познайомитися один симпатичний торговець творами мистецтва. Раптом пані попросять його оцінити чи продати речі, яким приробив ноги наш Спритник.
— Я в мистецтві нічого не тямлю, — відповів Дев.
— Тобі достатньо знатися на тому, що поцупили з будинку, — відказав Страйк.
— А чом би не доручити цей завданок мені? — незворушно поцікавився Барклей.
— А ти в нас мистецтвознавець? — спитав Страйк.
— Учиуся на зварника, справжню фабержу впізнаю за кілометр.
Засміялася навіть Пат.
Коли принесли наїдки, Страйк сказав:
— І насамкінець: Аномія.
У субпідрядників витягнулися обличчя: нова тема не вселяла ентузіазму.
— Маємо всього трьох вірогідних кандидатів, — провадив Страйк. — І доведеться бігати за ними, поки когось не викреслимо.
— З нашим поточним прогресом ми за ними бігатимемо роками, — сказала Мідж.
— Робін ось-ось потрапить до модераторського каналу у грі, — сказав Страйк. — Сподіваюся, це стане ключем до прориву у справі.
Він не міг ображатися на скептичні погляди підрядників. Агенція мала п’ятьох детективів, і одна з них наразі не виходила на стеження, бо готувалася складати іспит Аномії. А графік був розрахований на шістьох осіб.
— Слухайте, — сказав Страйк, — я розумію, що ми перевантажені, але відсьогодні Росса можна буде викреслити.
— Ти збираєшся з ним зустрітися? — спитала Робін.
— Так, — коротко відповів Страйк. Не маючи жодного бажання обговорювати з командою Росса чи свої довгі стосунки з Шарлоттою, а надто своє почуття провини за зайвий тягар, яким стала ця справа для колег, він повернувся до теми Аномії і видав кожному з підрядників підозрюваного, на якому слід було зосередитися сьогодні.
87
...і повна до кінця життям ущерть:
Смерть сильної любові — нагла смерть.
Гелен Ганг Джексон,
«Нагла смерть»
Того ж вечора о восьмій тридцять (це був час, коли Яґо Росс зазвичай повертався з роботи) Страйк приїхав до Кенсинґгона і підійшов до величезної масивної будівлі з червоної цегли, облицьованої білим каменем. Тут була квартира Яґо Росса. І справді, вікна на третьому поверсі сяяли, тож Страйк подзвонив у двері зі скляною панеллю, крізь яку було видно розкішне фойє. Страйку відчинив швейцар у чорному однострої, проте всередину його не пустив.
— До Яґо Росса, — повідомив Страйк. — Корморан Страйк.
— Я подзвоню нагору, сер, — притишеним голосом трунаря відповів швейцар і причинив двері у Страйка перед носом. Детектив був абсолютно певний, що Росс не відмовить йому у зустрічі — хоча б із бажання особисто обсипати Страйка образами та погрозами — тож спокійно чекав, поки за кілька хвилин швейцар не повернувся, не відчинив двері і не впустив його.
— Третій поверх, квартира 2-Б, — сказав швейцар тим самим тихим улесливим голосом, ніби просив якогось можновладця прийняти його співчуття. — До ліфта прямо.
Страйк і сам чудово бачив, де ліфт, тож чайових не запропонував. Фойє було вистелене темно-синім килимом; він натиснув бронзову кнопку біля дверей ліфта і ті від’їхали, відкривши облицьовану червоним деревом кабіну з овальним дзеркалом у позолоченій рамі.
Коли двері відчинилися знову, Страйк опинився на сходовому майданчику третього поверху, де так само лежав темно-синій килим, а ще були живі лілеї на столику і троє дверей червоного дерева, за кожною з яких була окрема квартира. На центральних дверях була маленька металева табличка з прізвищем РОСС, тож Страйк натиснув кнопку дзвінка, також бронзову.
Росс змусив його чекати цілу хвилину. На зріст він був як Страйк, але значно тонший. Зі своїм білявим волоссям, вузьким обличчям і яскравими блакитними очима він, як завжди, скидався на песця. Росс був ще в костюмі, хоч і розпустив краватку, а в руці тримав склянку віскі. Він відступив, впускаючи Страйка, а тоді зачинив двері і мовчки пройшов повз гостя до вітальні. Страйк рушив слідом.
Страйк знав, що квартира належить батькам Росса. Інтер’єр із дещо вицвілими, проте так само коштовними жакардовими шторами, старовинною люстрою та обюссонським килимом аж кричав про «старі гроші». Стіни були завішані темними олійними картинами з собаками, конями і, здається, предками. Серед фотографій у срібних рамках на столику біля дивана виділявся портрет юного Росса у чорно-білому ітонському строї.
Росс, вочевидь, чекав, що Страйк заговорить першим, а той був не проти — і, власне, взагалі хотів закінчити цю справу якомога швидше — та не встиг розтулити рота, як почулися кроки.
Із бічної кімнати вийшла Шарлотта в тісній чорній сукні і туфлях на високих підборах. Вона виглядала заплаканою, а побачивши Страйка, остовпіла.
— Корме, — промовила вона. — Але... звідки?..
— «Оскар» за найкращу жіночу роль... — кинув Яґо з дивана; він сидів, поклавши руку на спинку удавано розслабленим жестом.
— Я гадки не мала, що він прийде! — огризнулася до чоловіка Шарлотта.
— Ну звісно ж, — процідив Яґо.
Шарлотта дивилася на Страйка, і той з острахом побачив, як вона зашарілася від радості й надії.
— Я завадив возз’єднанню сім’ї? — спитав він, маючи намір разом прищикнути Шарлоттині надії і скоріше перейти до суті своєї справи.
— Ні, — відповіла Шарлотта зі смішком, хоч очі в неї були червоні. — Яґо викликав мене, щоб купити моїх дітей. Якщо я не хочу постати перед судом в образі блудливої психопатки, я маю піти, взявши неоподатковані сто п’ятдесят тисяч фунтів. Мабуть, він вирішив, що це менше за витрати на процес. Гадаю, йдеться про сто сорок п’ять тисяч за Джеймса і п’ять за Мері. Чи вона навіть цього не варта? — кинула вона Россу.
— Ні, якщо уродилася в матір, — глянув на неї Росс.
— Бачиш, як він поводиться зі мною? — спитала Шарлотта, виглядаючи на обличчі Страйка ознаки співчуття.
— Це моя остання пропозиція, — сказав дружині Яґо, — і я роблю її тільки для того, щоб твоїм дітям не довелося дізнатися правду про власну матір, коли вони підростуть і почнуть читати газети. Але якщо ти проти — я радо піду до суду. «Дітей віддали батьку, бо матір була справжньою Шарлоттою росс». Коли я покінчу з цим, твоє ім’я стане прізвиськом. Перепрошую, — ліниво кинув Яґо до Страйка, — тобі, мабуть, боляче це слухати.
— Мені начхати, хто з вас отримає право опіки, — сказав Страйк. — Я прийшов тільки для того, щоб моя агенція не потрапила у ваш цирк потвор.