Його звати Себ Монтґомсрі. Він вчився разом із Джошем у школі мистецтв. Джоша вигнали, але вони лишилися друзями. Себ допомагав нам з анімацією у перших серіях «Чорнильно-чорного серця». Він непоганий аніматор, але ми зрозуміли, що можемо обійтися без нього, і я знаю, що коли у нас з’явилися фанати, він дуже образився. Я справді ніколи не любила Себа, але я не примушувала Джоша його виганяти, він просто перестав бути нам потрібним.
Себ і Джош досі дружать, а Джош розповідає ну просто все, взагалі не фільтрує, що каже, особливо коли п’яний чи накурений — а він весь час такий — і саме тому Себ, мабуть, знає про мене всі ті особисті речі, які знає Аномія. Але справжній доказ, — вимовила Еді і так вчепилася у сумку, що побіліли кісточки, — це те, що Аномії відома річ, яку я казала тільки Себу. Розумієте, у серіалі є ще один персонаж...
Робін щиро співчувала своїй непроханій гості, але потай глянула на годинник. Хвилини спливали, а їй ще дивитися квартиру в Актоні.
— ...її звати Паперовобіла, вона привид і робить купу біди... але це між іншим... важливо те, що якось сказала Себові у пабі, що списала персонажа з колишньої сусідки. Минув місяць, і Аномія написав про це у твіттері, назвавши ім’я сусідки.
Я подзвонила Себу і спитала: «Хто тобі розповів про Паперовобілу та Шерісу?» Він прикинувся, ніби не пам’ятає, що почув це від мене.
Він бреше. Я точно знаю, що Себ — Аномія, і мушу, мушу це довести, бо більше не можу. Пів року тому, — провадила Еді, щойно Робін спробувала її перервати, — я сама почала грати у гру, щоб глянути на неї зсередини. Вона справді дуже гарна, анімація виконана дуже талановито, але це насправді навіть не гра — це анімований чат. Таке враження, що люди просто збираються там і поливають мене брудом. Я почала розпитувати гравців, чи хтось знає щось про Аномію. Мабуть, йому доповіли про це. Мене забанили. Вночі я майже не спала, а сьогодні прокинулася і подумала, що треба щось робити, бо я не більше не можу. Мені потрібен професійний детектив, і саме тому...
— Еді, — промовила Робін, нарешті пробившись крізь стіну слів, — я чудово розумію, чому ви хочете встановити особу Аномії, і дуже вам співчуваю, але...
— Будь ласка, — прошепотіла Еді, ніби зменшившись під розкішним пальто від тону Робін. — Будь ласка, допоможіть мені. Я готова заплатити скільки завгодно.
— Ми не виконуємо роботу такого штибу, — чесно пояснила Робін. — Вам потрібна людина, яка знається на кіберрозслідуваннях, а ми цього не вміємо. І в нас немає...
— Ви не уявляєте собі, як це — весь час думати, хто, хто тебе так сильно ненавидить. Його тон... він любить Джоша і ненавидить мене. Він ніби вважає себе істинним... навіть не знаю... він, мабуть, вважає, що повинен отримати повний контроль над «Чорнильно-чорним серцем», визначати сюжети, диктувати кінокомпаніям умови, вибирати акторів озвучування... Він так поводиться, ніби має бути головним, а я просто якась... якийсь бридкий паразит, який присмоктався до його улюбленої теми.
— Послухайте, — м’яко промовила Робін. — Я вам підкажу ще дві агенції, де можуть допомогти, бо я невпевнена, чи ми вам підходимо.
Вона написала назви на листку і простягнула його Еді.
— Дякую, — тихо-тихо вимовила Еді і опустила очі на листок з назвами; папірець тремтів у її руці. — Шкода... я дуже хотіла, щоб це були ви, але якщо ви не можете...
Вона запхнула папірець у сумку, і Робін мало не бовкнула, щоб Еді пильнувала і не загубила його, бо така небезпека явно існувала. Помітивши, що Робін дивиться на її сумку, Еді припідняла її.
— Всього місяць як купила, — сказала вона і розвернула сумку, показуючи Робін кілька чорних плям на темно-червоній шкірі. — Ручка потекла. Я взагалі не вмію стежити за речами. Купила її, бо вирішила, що заслужила таку, я ж типу успішна... Ха-ха-ха, — гірко додала вона. — Така успішна, аж страх.
Вчепившись у сумочку, Еді зіп’ялася на ноги, і Робін теж підвелася. Різке офісне освітлення підкреслювало блідість Еді. Проводжаючи її до дверей, Робін раптом зрозуміла, що плями на шиї У Еді, які вона прийняла за сліди підводки чи просто бруд, насправді є синцями.
— А що у вас із шиєю?
— Що? — перепитала Еді.
— У вас на шиї, — Робін показала пальцем, — синці.
— Ой.
Еді торкнулася синців рукою.
— Та це нічого. Я незграбна. Ви, мабуть, помітили.
Коли Робін та Еді вийшли у приймальню, Пат озирнулася на них.
— Я можу скористатися вбиральнею? — спитала Еді придушеним голосом.
— Вона на сходовому майданчику, просто за дверима, — відповіла Робін.
— Ага. Ну... мабуть, прощавайте.
Скляні двері прочинилися й зачинилися, і Еді Ледвелл зникла.
7
Вона біжить, і все сильніш яряться люті пси позаду, Вона біжить, і все завзятіш мчать мисливці...
Емі Леві,
«Біг до смерті»
— І в чім там справа? — спитала Пат своїм шорстким голосом.
— Просила встановити особу людини, яка переслідує її в інтернеті, — відповіла Робін.
Вони справді не мали місця для ще одного клієнта, і агенція справді не спеціалізувалася на кіберрозслідуваннях, але Робін жалкувала, що не взяла справу Еді Ледвелл. Що популярнішою ставала агенція, то більше дивовижних персонажів приваблювала. Звісно, люди, які хочуть довести невірність чи зраду, перебувають у стресі, проте недавні клієнти, а надто мільярдер з Саут-Одлі-стріт, демонстрували явну зневагу до Робін, а щире «я дуже хотіла, щоб це були ви» з вуст Еді Ледвелл її зворушило. Крізь скляні двері долинув гучний гуркіт води у туалеті; Робін побачила, як на сходовому майданчику промайнула чорна тінь Еді у пальті, а тоді її кроки забрязкотіли металевими сходами.
— Відмовила їй? — каркнула Пат, зі смаком затягнувшись електронною сигаретою.
— Мусила, — озвалася Робін, рушивши у бік кухоньки. До поїздки в Актон ще був час випити чаю.
— От і добре, — прямо заявила Пат, повертаючись до клавіатури. — Мені вона не сподобалася.
— Чому? — озирнулася на офіс-менеджерку Робін.
— Істеричка, як на мене. І хоч би причесалася.
Звична до безкомпромісних суджень Пат, яка оцінювала людей за зовнішністю та зрідка через побіжну схожість із давніми знайомими, Робін не стала заперечувати.
— Будеш чай? — спитала вона, коли закипів чайник.
— Залюбки, дяка, — озвалася Пат, клацаючи клавішами. Електронна цигарка метлялася у неї в зубах. Робін зробила дві чашки чаю, а тоді повернулася до кабінету, зачинила двері і сіла на своє місце за подвійним столом. Кілька секунд вона розсіяно споглядала досьє Гріховоди, а тоді відклала його, увімкнула комп’ютер і вбила у пошук «чорнильно чорне серце мультфільм». «Інді-мультфільм стає культовим», «...неймовірний успіх...», «з ютуба до Голлівуда: чи підкорить “Чорнильно-чорне серце” кіноекран?» Робін зайшла на ютуб, знайшла серію мультфільму та увімкнула.
Забринькало зловісне піаніно, закручені пасма намальованого туману розвіялися і постали надгробки у місячному світлі. Камера оминула кам’яних янголів, зарослих плющем, і зупинилася на прозорій жіночій постаті, що самотньо біліла серед могил.
— Сумно, о, як же сумно! — зітхнула примара. Стиль малювання був досить примітивний, але легка усмішка на обличчі привида здавалася на диво лихою.
Примара розвернулася і попливла серед могил, розчинившись у темряві. На передньому плані щось чорне й лискуче вигулькнуло з-під землі з неприємним хлюпанням. Проява розвернулася до глядача, і Робін побачила, що це чорне-чорнісіньке людське серце. Його усміхнене невинне личко дивно контрастувало із загалом гротескним виглядом. Робін почула, як відчинилися скляні двері офісу, а серце тимчасом помахало відірваною артерією і промовило бадьорим голосом ведучого дитячої передачі:
— Привіт! Я Серцик. Я живу тут, на Гайґейтському цвинтарі, разом із друзями. Вам, мабуть, цікаво, чому я не згнив...
У двері кабінету постукали, а тоді Мідж увійшла, не чекаючи на запрошення.
