Прочитав був N свою статтю «Україна в огні». Він сказав мені:

– Одне місце нереальне. Ти пишеш – був великий плач. Це неправда. Іменно ніякого плачу не було. Дивилися сумно, але не плакали. Ніхто не плакав, розумієш?

«Брешеш, – подумав я, – брешеш, сліпий чиновнику.

Плакала вона вся, обливала сльозами твою дорогу, а ти дивився на неї через свої окуляри і через шкло закритої машини і нічого не бачив, бо не хотів бачити, сліпче. Плакала, ой як плакала! Ні одна країна у світі так не плакала. Так плакали навіть старі діди, що очі опухали од сліз».

Дід на вокзалі.

– Що ви тут робите?

– Да я загубився. Везла мене дочка кудись да й загубила, а сини на війні, а одного вбили, а бабу рознесло бомбою і хату. Так оце сиджу і думаю – доїм оце хліб та й помру. А жалько умирати на чужині. А зять – льотчик… І куди люде їдуть?

Остався один на пероні. Сивий. Очі голубі, як у дитини.

17/IV1942

Читав сьогодні «На терновому дроті» Микиті Сергійовичу. У нього ангіна: закутався платком і в шинелі. Увесь білий. Страшно нагадав мені чогось Кутузова. Бесіда була довга і надзвичайно приємна. Гарна і розумна людина. Багато перестраждав, постарів і збирається реставрувати українське господарство. Буду допомагати йому, скільки вистачить сил. А зараз буду побільше писати, поки можна.

Напишу Юлі. Як вона, бідна, скучила і турбується про мене. Заберу її до себе, і будемо якось при фронті до Києва.

Авіацію переоцінили. Все ж таки вона більше сприяє утворенню житлової кризи, ніж перемозі.

Зло – від людської дурості.

«Шалений прейскурант смертей уже нікого не хвилює в своїй реальності побутовій. Він повторюється, і його все ж сприймає побутовий психічний лад людини», – подумав я сьогодні, коли мені розказали, як боєць Д. ліг на жерло німецької гармати і залив її своєю кров'ю, щоб пропустити свою частину без втрат коло цього дзота. Про це колись напишу, запишу ім'я його, і прізвище, і село, звідки він, і поставлю в селі йому пам'ятник по війні…

– Не хватає крові! Дайте крові!

– Нема.

– Давайте руки.

Хірург тут же націдив крові з сестер Лисенко і Татаренко і лікаря Зубенка і влив пораненому.

У хаті гомін, весілля, словом, дія. Рвуться коло хати два снаряди. Все тремтить і падає. Тільки люде не звертають уваги. Може, показати при вибуху кілька вбитих. В хаті ніхто не звертає уваги. Може, хтось промовляє гарний застольний тост за когось. Всім приємно.

Вночі під час несподіваної атаки боєць N вскочив у хату, де спало 16 офіцерів, і переколов багнетом усіх до одного.

Як він рвався до свого села! Ось воно зовсім близько. Він був і боєць, і розвідник, і все. Він же знав тут кожну стежечку. От він вривається в дзот. Ось село після кривавого бою стало нашим. Він побіг з усієї сили до своєї хати. Що це? Руїна. Димар, купа бруду, кості матері, жінки, дочки. Став розпитувати. А де ж батько? Повели німці. І скрізь таке… Кари фашистам! Кари!

Товариші, тепер я вже не боєць. Я тільки месник. Я хочу вмерти, я утоплюся в ворожій крові. Прощай, село, прощай, моє горе…

18/IV1942

Хірург різав поранених п'ятеро діб. Він там же й їв. На п'ятий день його вирвало, і він упав на поранених. Його однесли.

Його кинуло об стіну вибуховою хвилею, і він втратив свідомість. Потім він знову продовжував різати.

Багато зібралося. Були сини України, були сини українського народу, були і просто сукині сини.

А ворогам народу, тим, що обдурюють його в газетах і оббивають пороги німецьких гестапо, – живодерам передай, що краще було б їм на світ не родитись, краще було б, щоб їх зовсім не бачила земля наша. Що їх не прийме земля наша. Вони умруть в Німеччині, там, куди збігається зараз все людське непотребство.

Написати листівку до офіцерів про солдатів… Треба її писати правдиво, тобто емоційно. Адже це розмова про життя над могилою, перед дулами гармат.

– Здрастє, товариші. Як колгоспна жизнь? Як працюєте? – спитало г. собаче, голопуцьок N, в'їхавши в село при відступі з Києва. Він виліз з машини весь у новому.

– Так. Та так робиться ось, як бачите. А от чого це ви, такі молоді та новенькі, та наче не туди їдете?

Голопуцьок зразу ж примовк і зник у машині.

– Ви знаєте, я нарвався на бандитське село, – говорив він увечері десь у штабі. – Вони всі ждуть німців. Всі залишились там, ждуть. Ви розумієте? Ждуть. Ну, нічого. Ми ще повернемось. Отаке-то.

Два вороги покалічили мені життя. Перший – Гітлер, що одняв у мене народ, хату і нещасних батьків, другий – Б., що вигнав з роботи мою жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість і пригріває у себе моїх убивць. Він же знищить, очевидно, і моє ім'я. Фактично я уже не робітник кіно, якому я віддав шістнадцять кращих років.

21/IV1942

– Ви знаєте, нас було 60 чоловік. Так 59 убило, тільки я один жив, – сказав мені фотограф Ф., радісно і вдоволено сміючись…

N, на мою думку, зовсім охамів. Я перестану до нього ходити. Сьогодні я прочитав йому мою листівку «До німецького офіцера». «Нащо ти пишеш «я», подумаєш, фігура, ім'я». Я вийшов з почуттям глибокої огиди до цієї підсліпуватої, страшно злої і грубої чиновної людини. К чортовій матері!

А лист я написав гарний. Я чомусь вірю, що він матиме великий практичний успіх. Може, хоч один офіцер почне «ворочать мозгами». Уже я недаром був отут.

Сьогодні у мене в кімнаті хтось із учасників Великої Вітчизняної війни украв книгу – вибрані твори Коцюбинського. Смерть німецьким окупантам! Хай живе соціалізм!

22/IV 1942

Випхали мене з Києва NN, залишили нещасних моїх батьків безпритульними. Щодня ходили мимо хати і ні один не зайшов. Ніколи було… А потім і самі повтікали в закритих машинах, так і не побачивши «ні одної сльози». А батьків моїх кинули на смерть. Скільки жив буду – не прощу. Будь ви прокляті, холодні, жорстокі кар'єристи…

23/IV 1942

Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де.

Німецького офіцера взяли до полону і повезли до штабу корпусу. Везли їх, власне, цілу групу.

– Хто нас буде розстрілювати? – спитав один офіцер.

Перекладач передав запитання командиру. Командир подивився на офіцера.

– А хіба ви зробили щось таке, за що вас, на вашу думку, треба розстріляти? – Піймався. Офіцер замовк. Він перелякався. Він уже зрозумів, що його не розстріляють. А те, що він робив з людьми, потонуло.

– Спитай його, що він зробив таке?

– Я нічого не зробив.

– Брешеш. На жаль, я не зможу тебе розстріляти при всьому бажанні. Наказано вам жити. – Командир сплюнув і затягся цигаркою й одвернувся. Вони проїздили через зруйноване вщент німцями село.

– Вас не розстріляють. Вас поселять разом з румунами, італійцями.

Офіцери зблідли.

– Встаньте і зніміть шапки! Я розкажу (я буду говорити) про Олену Нечитайлиху. Нема більш великої смерті, як смерть у правому бою за друга своя.

Бідний Сталін! Що йому робити з лакувальниками, підлабузниками і холодними ділягами? З неуками, хвастунами і дилетантами? З шапкозакидателями, безбатченками і бюрократами? «Умійте красиво шанувати загиблих наших героїв», – пише Сталін уже в наказі. А де вони? Як і не жили зовсім. Загинув – і нема сліду. Де-не-де. Загрібають задніми ногами, бігом витісняють у небуття, як на містечкове кладовище. Боязнь, бачите, трауру. А на ділі відсутність у дрібних… душах високих почуттів до людини, до нашої героїчної многостраждальної людини. І убогий нелюдський вигляд наших кладовищ говорить мені уже давно про це. Кладовище теж дзеркало живих.