Для нового відвідувача біля стійки Момоко нарешті принесла напій, і відразу (Канае навіть не встиг вставити своє слово) між ними почалася сяка-така балачка, а тому Канае мовчав і, тримаючи в руці склянку, стежив за дівчиною. Вона щось відповідала, а потім якось несподівано її погляд зупинився на вечірній газеті, яку новоприбулий гість збирався вже складати.

— Сома-сан…— раптом озвалася вона, підступивши ближче до нього.

Її погляд був такий серйозний, що Канае захвилювався. Сусід зиркнув у його бік.

— Що таке?

— Ви знали про це?..

Вона підсунула йому сторінку місцевої хроніки. Якусь мить його очі блукали по газеті, поки не натрапили на коротеньку замітку з фотографією й заголовком: „Самогубство драматурга Мітіо Като”. І відразу в полі його зору з'явилося чорне-чорнісіньке море. Може, він, Канае, забув саме про це?

— Знав. Сьогодні нам у редакцію повідомили.

— Це сталось учора ввечері. Такий молодий!

— Не дуже.

— Як це — не дуже? Тридцяти шести років. Звичайно, ви молодші за нього, але… Вам скільки? Двадцять п'ять чи двадцять шість?

„Чого вона до мене прискіпується?” — міркував Канае. Вона так уважно дивилась на нього, що аж сусід зацікавився.

— Чим ви незадоволені? — несміливо запитав він.

— І ви, Сома-сан, цього не розумієте? А ще працюєте в видавництві! Не те що інші наші клієнти. Мали б розуміти. Навіщо ви прийшли в бар, та ще й з якимось там різдвяним подарунком? Чому не пішли на ніч віддати йому останню шану?

— Сімма, головний редактор, пішов. Зрештою, наше видавництво не спеціалізується на художній літературі, а, крім того, я не мав справи з Като-саном, а тому буду присутнім тільки на похороні післязавтра, двадцять п'ятого числа.

Момоко пильно, майже зневажливо дивилась йому в очі — так, наче заглядала в саму душу. Не в змозі витримати и погляду, Канае запитав:

— А ви знали його?

— Ні. Звідки я могла його знати? Лише слухала кілька разів його п'єсу по радіо. В мене залишилося враження, що він — обдарована людина,

— Вам не слід брати цього так близько до серця.

Момоко стояла навпроти по той бік прилавка й наче не чула звертань інших гостей.

— Мені не слід, а вам, Сома-сан, треба,— сказала вона тихо. На тлі гучної мелодії „Jingle bell” її голосу ніхто, крім Канае, напевне, не чув (кожне її слово відгукувалося в ньому сумною луною й западало глибоко в душу).— Я знайома далеко не з усіма його творами, але мені здається, що його ставлення до мистецтва було чистим і серйозним, аж надто серйозним. Між драматургією й прозою, мабуть, є різниця, але ви добре знаєте — ви ж самі задумали роман,— що якраз чистота й серйозність намірів перешкоджає вам його закінчити. А коли так, то Мітіо Като не можна вважати, так би мовити, представником старшого покоління. Навіть якщо він пише по-іншому, ви не маєте права бути байдужим до нього. Я ніколи не дивилася на вас як на редактора якогось там видавництва, ви для мене — майбутній романіст, автор літературних шедеврів. Пам'ятаєте, під час першої нашої зустрічі ви сказали: „Тільки те мистецтво чогось варте, заради якого варто прожити життя”. І така людина байдужа до митця, якому випало страждання і на додачу смерть!.. Невже, по-вашому, варто жити для того, щоб слухати мелодію „Jingle bell” і пити віскі? Ви скажете: Різдво?.. А що таке Різдво?

Блискаючи з досади очима, Мотоко (Момоко такою скоромовкою не говорила) оглянула бар. Підпилі гості хотіли загравати з нею, але вона, як Медуза Горгона, обертала їх у камінь. У клубах тютюнового диму Мотоко здавалась йому неприступною богинею помсти. Помсти за що? Чого це він, Канае, повинен зазнавати такого суворого осуду?

— Та хіба я байдужий? — виправдовувався Канае.— Мітіо Като — гідний пошани митець. Клянусь, мене приголомшила сьогодні ця прикра звістка. Я бачив вистави його п'єс, читав критичні статті про нього і не розумію, чому він наклав на себе руки. Він мав би жити. Невже душевній чистоті нема місця в цьому шаленому повоєнному світі? Коли так, то я не хочу бути таким чистим.

— Ви що, волієте стати міщанином? Значить, я помилилась у вас.

Тихі слова співрозмовниці кололи його, як кинджал. „Чого вона така сердита?” — дивувався Канае.

— Самогубство поклало край усьому. А Мітіо Като був такий обдарований. Власне, чому він сам погасив у собі цю божу іскру? Зі слабості? Я вважаю, що митець повинен жити так довго, як Сібеліус.

— Знову ви про свого Сібеліуса! — випалила Мотоко. — Дуже добре, що йому вдалося дожити до дев'яноста років. Сома-сан, ви думаєте наслідувати його?

У цю мить Канае помітив, що вона п'яна, і полегшено зітхнув. На душі в нього відлягло, а на губах нарешті з'явилась усмішка.

— Момоко-сан, годі нам сперечатися! Краще принесіть ще склянку віскі.

Дівчина сперлася руками на прилавок і, нахилившись уперед, скоромовкою повела:

— У світі є речі зрозумілі й незрозумілі. І чому хтось наклав на себе руки, ніхто, крім самогубця, не знає. Пояснення можуть бути різні: слабість, нервове виснаження, намагання відстояти свою чистоту. Тож чи маємо ми право осуджувати його — ми, що мигцем зиркнули на замітку в кутку газетної сторінки й тут же забули про неї? А ви ще й кажете… Не можна проходити повз смерть такого митця, як Мітіо Като. Ні вам, ні мені. Бо ми всі на одній дорозі…

— А я й не проходжу. Хіба я не казав, що мене приголомшила ця звістка? А те, що я п'ю тут віскі, зовсім інша річ.

— Нічого подібного. Просто вам страшно.

Наступної миті Момоко взяла з-перед Канае і його сусіда порожні склянки й відійшла до середини прилавка. Водночас загримів голос співака солодкавої французької пісеньки, залунав сміх хазяйки й Сакури з клієнтами. „Страшно?.. Я боюся? ..”

Канае сперся на стійку ліктями й затиснув обличчя руками. Що він тоді передусім відчув? Перші слова головного редактора, коли той підняв трубку, були: „Що?.. Наклав на себе руки?.. Мітіо Като?.. Коли? — і відразу в гомінливій кімнаті час ніби зупинився, всі завмерли, притихли.— Що за дурниця…” — дзвінкий голос Сімми звучав, як у порожнечі. „Справді, якась дурниця!” — повторював і Канае в думках. Раптом його свідомість потьмарилася, на неї насунулося щось чорне, і поступово крізь той туман проступив пустельний, без жодної пташини морський берег, круті скелі й нарешті острів у обрамленні темно-зелених дерев. Що це було? Подив, страх чи, може, тривога?

Певно, щось інше, ніж просто приголомшеність смертю драматурга. Канае читав його п'єси, бачив їхні вистави, та особисто його не знав, а крім того, був молодший за нього років на десять. Хоч він сам і мріяв стати письменником, але його перший твір не писався, а тому хто може вгадати, який відчай, які муки поїдають його, цього, за словами Мотоко, „молодого” ррманіста? Для письменника, який любить сни й видива, дійсність надто жорстока. Але хоч-не-хоч мусиш нею жити. „Ви не маєте права проходити повз…” — „Звичайно, не маю”.— „Ми всі на одній дорозі…” — „На одній дорозі? Невже людині, яка ще нічого не досягла, яка в пошуках свого місця в літературі тільки накидала в блокноті уривки роману, вже вготована та сама дорога? Хай там що каже Мотоко-сан, а я хочу ризикнути. Якщо Мітіо Като не зумів здійснити свою мрію в цьому жорстокому світі, то йому нічого не залишилося, як здатися. Відкинути мрію. Дійсність і мрія не існують окремо одна від одної, а перебувають у функціональній залежності одна від одної. Зневіра в житті — це водночас зневіра у мрії. А якщо її відкинути…”

Канае відчув, як тремтіли його руки, що стискали щоки. Та хіба він, Канае, міг би зректися власної мрії? Раптом його міркування здалися йому умоглядними, зосередженими тільки на його особі. „На одній дорозі…” Що це означає? Крізь музику він почув розмову Сакури з Момоко за прилавком і гукнув:

— Ще одну порцію!

Сакура зиркнула на нього і, штурхнувши Момоко ліктем, зареготала. Момоко не сміялась, а, насупивши брови, глянула в його бік і взялася готувати віскі з содовою. Якось непомітно зник сусід справа, спорожніло й за столиками.