Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

„Замовкни!” — звеліло в о н о.

…Коли зайшло сонце, кімнату переповнював стогін. Тремтячи всім тілом, вона стояла перед вікном з розбитими шибками й віддихувалася. Знадвору, з вечірньої пітьми, долинав такий самий моторошний крик. Мухи, що набридали людям цілий день, не переставали з властивою їм настирливістю лізти у вікно й увечері. Люди давали про себе знати тільки стогоном. Вона ніби вперше бачила, як поволі густішає темрява, просякнута трупним запахом, і, приносячи хоч якесь полегшення, ховає під собою наслідки жорстокості й нещадності, що стояли перед її очима цілісінький день.

— А-а, ось де ти! Мабуть, утомилася? Ходи повечеряєш з нами.

Вона обернулася — до неї звертався лікар з ліхтариком у руці. Вона кивнула головою і раптом відчула голод, про який ще недавно, коли розносила хворим сухарі та рисові колобки, і гадки не мала. Виходить, вона працювала досі, як машина. А може, протягом того часу була просто річчю? Бо нічого не відчула, ні про що не думала, а рухала руками й ногами, як робот. Уздовж узголів'я людей, розміщених у класній кімнаті, яку освітлювало кілька свічок, вона пішла вслід за лікарем у довгий коридор. І тут лежали або сиділи, скоцюрбившись, потерпілі від бомбардування, з переповзе класів безперестанку доносився стогін, крики, суворі застереження лікаря. Народна школа, перетворена у тимчасовий пункт швидкої допомоги, вміщала стільки хворих, скільки не вміщала велика лікарня. Люди вмирали тут, як мухи.

Кабінет директора школи, куди її привели, видно, було відведено під штаб. Одні лікарі та медсестри розкладали ліки, інструмент, а інші, сівши кружком, жадібно вминали рисові колобки. У світлі підвішеної жерстяної лампи і свічок на підлозі сліпучо блищали їхні білі халати.

— Ця студентка ще не вечеряла. Вона добре попрацювала. Бо, поки приїхав начальник, ми не знали, до чого братися,— промовив лікар і посадив її перед тацею з рисовими колобками.

Літній начальник пункту швидкої допомоги глянув на неї і сказав:

— Мабуть, бинти вам заважають. Дайте я вас огляну.

— Дозвольте, я сам,— втрутився лікар, що привів її в цей кабінет.

— Ні, я це зроблю.

Поки начальник вправно розв'язував бинти, вона повторювала, немов заклинання: „Я жива! Жива!”

— Вам вчасно подали першу допомогу, тому ваші рани гояться,— сказав він, оглянувши опіки на її обличчі й вийнявши з нього дрібні скляні скалки.— Ви — молодець! Так славно попрацювали!

Похвала була зайвою. Адже вона взялася до роботи тільки заради себе: хотіла переконатися, що жива, а не мертва. Вперше в цьому начальникові пункту медичної допомоги, що змазував їй рани на обличчі, вона впізнала людину. Бо досі бачила лише істот, що перетворювалися або вже перетворилися на речі. Вона блукала у світі понівечених предметів, не здатних стати людьми. Статечний директор, хоч і був лагідний, та емоціям не піддавався нітрохи. У цьому кабінеті панувала майже родинна атмосфера, і вона згадала батька, що помер, коли вона була ще малою. Згадала матір і меншу сестру. Чи живі вони? Згадала також приречену на смерть дівчинку, яка назвала її мамою.

Після вечері знову закипіла робота. Начальник пункту привіз із собою ліки й медичний персонал, але ж і пацієнтів побільшало. Було до чого руки прикласти.

— Вам досить тої роботи, можете й відпочити,— сказав начальник пункту, та вона заперечливо хитнула головою.

Вона супроводжувала лікаря й сестру з відерцем мазі або розносила потерпілим сухарі. Зневірені й докірливі погляди цих обмазаних меркурохромом і чимось білим нещасних людей, схожих на чудовиська, світилися вдячністю до студентки, що сама постраждала, але з усієї сили допомагала іншим…

На тепло Ая-тян я ніяк не відповідала. Бо вже вмирала. Її нечутне дихання лоскотало мені щоку, а рука, просунута попід шию, обхоплювала плече. Та я не була байдужа до її здорового й, напевне, красивого тіла. Я собі думала: „Воно вже моє. Воно загине водночас зі мною. Коли вже Ая-тян вирішила їхати зі мною, то значить, я заволоділа не тільки її тілом, а й душею. І в цьому нема нічого поганого”. Якби я могла повернути собі охоту до життя, то вона підняла б мене з безодні небуття — і я воскресла б. Якщо я любила й боялась Сома-сана, то лише тому, що сподівалася на таке воскресіння. Та й живучи поряд з Ая-тян, я в глибині душі прагла того самого. Однак моя надія не справдилась і цього разу. Зрештою, таким, як я, людям доля не всміхається. А ласки Ая-тян, навіть найніжніші, тепер уже безсилі що-небудь змінити. Надто пізно.

ПОПОЛУДНІ

Коли поїзд залишив Сідзуоку, Канае за мить ум'яв бутерброд і випив до краплі молоко, куплені на пероні. У вагон-ресторан він не пішов, бо вважав за краще витратити зайву хвилину на читання свого роману. А проте цього було мало, щоб розвіяти його невдоволення, написане на обличчі. Він глянув на годинник: була за дванадцять четверта. Канае вийняв цигарку й закурив. Прискорюючи свій біг, поїзд минав невеличкий полустанок, за вікном ще більше стемніло, пішов дощ — його краплі залишали на шибках косі сліди. Канае навіть не помітив, як у вагоні спалахнуло електричне світло. До вечора було ще далеко, бо не минула й четверта. А все-таки як поволі тягнеться цей день. Ще стільки годин — майже тринадцять! — доведеться трястися в поїзді. Та що чекає його там, на станції призначення? Ніхто не може цього передбачити. „Як у романі,— шепотів Канае сам до себе.— Як у романі, зміст якого відомий тільки авторові”. Людське життя багате несподіванками, і ніхто не знає, кому яка дорога простелеться. Ось чому ми губимося на роздоріжжі, та з глухого провулка повертаємо назад і всупереч перешкодам потроху просуваємося вперед. Куди? Поки не доберемося до мети, не дізнаємося, що нам судилося. Бо доля — це наслідок наших численних спроб і помилок, а роман — лише її модель. Схожість його з людським життям лише в тому, що кінець і того, і того до певного часу нам невідомий. Розв'язка роману буває різною, навіть такою, що не сподобається читачеві. Та зрештою йому не залишається нічого, як примиритися з нею. А от у житті все складається інакше. Будь-яка життєва історія має лише один кінець, і нічого тут не поробиш. Якщо ж ти хотів щось у житті змінити, то треба було думати про це набагато раніше — коли стояв на роздоріжжі й вирішував: іти ліворуч чи праворуч? Коли ж проминув його, то повернути назад уже не зможеш, доведеться йти далі, навіть якщо помилився у виборі дороги.

„А де ж у моєму житті було те роздоріжжя?” — міркував Канае. Поруч з ним, на сусідньому сидінні, лежав його портфель і недочитаний блокнот. Канае роздушив у попільничці недокурок. Від станції Сідзуока перед ним сиділи два молодики і безперестанку про щось розмовляли. Вагон був переповнений, як ніколи, ззаду рюмсала чиясь дитина. Людський гомін, змішаний з перестуком коліс, скидався на якесь завивання. Раптом до вух Канае долинули виразні слова молодих сусідів.

— Ти знаєш керуючого нашим відділенням? Перед клієнтами він готовий стелитися, а на нас дивиться звисока. Такого пихатого світ не бачив.

— Та чого ж не знаю. Мабуть, може похвалитися успіхами? А чи не цілиться він на посаду в головній конторі?

— Приїжджав оце недавно з Токіо директор. Якби ти бачив, що за шум учинився! Навіть нам звеліли взяти участь у генеральному прибиранні. Розсівся він у кріслі та й каже: „Все мені тут дороге. Колись і я працював у цьому відділенні і сидів саме на цьому кріслі”.

— Що, він починав свою кар'єру там, де ти працюєш?

— Та начебто. А наш керуючий аж сльозу пустив. Яка це велика честь для нас, каже.

— Та невже?

— Їй-богу, правда. Мало не захлинувся сльозами вдячності.

Молодики так зареготали, що й Канае вимучив на губах ледь помітну усмішку. „От вам і наслідок монархічного устрою!” — зміркував він і згадав про верстку книжки „Шлях до миру”. В понеділок він повернеться до Токіо й віднесе її упорядникові. Та чи вдасться йому так швидко це зробити? Краще не гаяти часу й передивитися її тут у поїзді. З такими думками Канае знову перевів погляд на портфель і блокнот. Зітхнув, бо ні до чого рука не тяглася. І верстка, і роман заслуговують уваги. Але найважливішою є дійсність. Незбагненна дійсність з її не передбачуваними подіями, від яких кінець кінцем залежить, живі Мотоко та Аяко чи ні.

51
{"b":"9258","o":1}