— Прошу квитки для контролю,— почулося ззаду зовсім близько.

Канае повернув голову в бік провідника й витяг з кишені записник. У ньому лежала телеграма з хіросімської лікарі. Насупивши брови, Канае знайшов за його обкладинкою проїзний квиток і квитанцію про доплату за швидкість. Тримаючи їх у руці, чекав, поки підійде провідник.

— Вашу телеграму я відправив в Одаварі. Відповіді на неї сподівайтеся в Нагої,— пояснив провідник, орудуючи ножичками, а потім докинув: — У Хіросіму прибуваємо завтра вранці о четвертій тридцять п'ять.

— Дякую,— сказав Канае, ховаючи записник з квитком у кишеню.

У цю мить поїзд жахливо загуркотів і за вікном стемніло. Та водночас у вагоні спалахнуло світло. Провідник спокійно перейшов до сусіднього вагону. „Напевне, тунель Танна,— майнуло в голові Канае, і його думки набрали іншого, абстрактнішого характеру.— Ми не знаємо, коли нас поглине темрява. Так само, як не знаємо, коли поїзд пірне в тунель. Якщо в останньому випадку цьому передують різноманітні зміни — навіть у похмурий день бачимо, як навколо нас пропливає зовнішній краєвид з його деревами, телеграфними стовпами, будинками, пустирями й морем, то в першому темрява інша, потойбічна. Це сама вічність, не супроводжувана ніякими змінами. Невже я не бачив у ній, у них того мороку? Може, й бачив, та вдавав, що перед мною розстелився осяяний сонцем світ? Та ні,— шепотів Канае,— все це не так. Я знав, що глибоко в душі Мотоко Моегі розбухає той морок. Знав, що він ховався ,і в серці Аяко Аймі. Вони мене привабили не тим, що Мотоко-сан — ексцентрична художниця, а Аяко-сан — ніжна панночка. Я здружився з ними тому, що запідозрив у них щось незвичне, невидиме навіть у найсвітліший день — словом, морок у відчужених серцях. Однак, узявшись писати роман, я боявся прояву того мороку. Навіть перебуваючи з ними у дружніх стосунках, я звичайно тримався віддалік, не смів підступити до них дуже близько, не набрався відваги розігнати той морок власними силами. Тому зараз я марно силкуюсь вирвати їх із обіймів смерті. А все-таки чому я боявся свого здогаду? Чому, відчуваючи його привабливість, я тікав від нього, а їм бажав не темряви, а світла, не ночі, а дня? Я впевнений, що не керувався при цьому наївною думкою, ніби жити — значить купатися в сонячному промінні, я знав, що морок у душі таїть у собі небезпеку. Адже морок не обминає нікого на світі. Несли його в собі й ті двоє. Так було насправді. І хоч я, пишучи роман, і радів з того, що у своєму творі допускав найстрашніше, та в дійсності прагнув, аби все якось обійшлося, бажав дівчатам життя. І хіба не тому навмисне закривав очі на темряву в їхніх серцях? Отож відстань між романом і дійсністю поступово збільшувалась, я сам себе заводив в оману, аж поки замість правди не побачив, наче крізь запітнілу шибку, спотворений образ життя”.

Гуркіт ущух, застукали одноманітно колеса на стиках рейок і за вікном попливло тьмяне, але все-таки сонячне світло. Канае полегшено зітхнув і, піднявши з колін блокнота, знову взявся читати свій роман.

— Ви такі бліді. Видно, втомилися,— стурбовано сказала А., обернувшись до М., що схилилася збоку над альбомом. Пасма чорного волосся М., наче запона, звисали вниз і закривали від А. розпочатий малюнок. Крізь них ледь-ледь проглядали її бліді запалі щоки. На голос подруги М. підвела голову і пальцями, забрудненими кольоровим олівцем, відгорнула вбік волосся.

— Тобі що, набридло сидіти? Тоді трохи походи.

— Та ні. Буду терпіти, бо хочу, щоб ви нарешті намалювали мій портрет.

— Щоб намалювала твій портрет?.. А ти гадаєш, я роблю це заради тебе? Зовсім ні.

— Але на моє прохання,— лагідно заперечила А.— Якось ще в лікарні ви нишком змальовували мене, але не показали, що вийшло. А тому я подумала, що все-таки колись я побачу свій образ на папері. До речі, куди ділися ті етюди?

— Мабуть, десь валяються. Тільки я не хочу їх показувати. І цей мені не подобається.

Погляд М. мимохіть упав на малюнок, зиркнула на нього збоку й А. Чорні лінії, згущуючись і напливаючи одна на одну, заповнювали майже весь аркуш, і на цьому тлі ледь-ледь проступав жіночий профіль.

— Уже готовий?

— Ні. Його ніколи не закінчиш…

Видно, то була вже не перша спроба. Нервово потираючи великий палець об вказівний, М. невдоволено розглядала свою роботу.

— Будь ласка, покажіть.

М. ще не встигла відповісти, як А. схопила альбом і повернула малюнок до себе. Раніше, дивлячись навскоси, вона добре його не розгледіла, а тепер усе було перед очима. Темне, безрадісне жіноче обличчя. Трохи схоже на її, але у відкритих очах, на товстих губах, повних щоках і м'якому підборідді тої жінки залягла тінь душевної муки.

— Це я?

— Пробач, якщо ти себе не впізнаєш.

Побоюючись образити М. необережним словом, А. поправилася:

— Та нічого. Начебто і схожість зі мною є, але чого в цьому малюнку стільки похмурості? Хіба я буваю такою?

— Та хто його зна.

— Невже в мене такий похмурий вигляд?

М. зиркнула крадькома на засмучену А. і знову перехопила альбом у свої руки.

— А.—сан, чого ти так переживаєш? Це в мене на душі невесело, а тому я все бачу крізь чорні окуляри.

— Та ні, не тому. Ви просто втомилися…

Але М. не слухала молодшої подруги, а перегорнула ще одну сторінку альбому й заходилася виводити лінії. А. нічого не залишалось, як сидіти й позувати, виставивши М. свій профіль. Як і раніше, М. схилилася над альбомом і, заховавши за пасмами волосся своє обличчя, чиркала кольоровим олівцем.

А. кортіло напитися води, що стояла в чашці на столику, але вона стерпіла і не ворухнулася. „Невже моє лице таке похмуре? Невже на ньому написана така безпросвітність?” — запитувала вона себе. Неймовірно! Адже спільне життя з М. вселило в неї трохи надії. Щоправда, приглядаючись до нової подруги зблизька, А. поступово пересвідчувалася, що чим дружнішими ставали їхні стосунки, тим сильніше роздратування й розпач находили на М. Здавалось, М. спіткала якась хвороба душі. Та яка це була хвороба — А. не здогадувалася. Вона знала тільки одне — що М. пережила вибух атомної бомби. Та, живучи разом з М., А. теж, певно, нею заразилася. Тому-то вона так спохмурніла. „Мабуть, я правлю їй за дзеркало” ,— подумала А.

Час від часу А. зиркала на подругу. М. раніше пояснювала А., що, малюючи ескіз, вона не вимагає від неї цілковитої нерухомості, але А. вбила собі в голову, що натурниця не повинна дозволяти собі жодних полегшень, а тому сиділа поважно, строго в профіль до М. і чекала, коли М. сама оголосить перерву. Та М., немов заворожена, орудувала олівцем і не збиралася відпочивати. Перебивати ж їй роботу А. не сміла, бо сама попросила намалювати її портрет, коли побачила, що М. у доброму гуморі. Тоді вони сиділи за столиком одна навпроти одної й пили чай. Коли А. раптом спало на думку звернутися до М. з таким проханням, М. втупилась у неї похмурим поглядом, а потім відвела очі вбік і погодилася. Щоправда, А. здалося, ніби М. пішла на це неохоче. „Все-таки вона не любить мене. Її гнітить моя присутність у цьому домі” ,— знову наринула на неї давня підозра, схожа на манію переслідування, і позування стало нестерпним. А. не хотіла визнати, що і в її душі таїться щось темне, що воно виступає на обличчі, як тільки вона залишається одна. Не хотіла визнати, що вона — дзеркало М., а М. — її дзеркало.

А. помітила, що М. досить довго малює, не підводячи голови й не поглядаючи на неї. Раніше, за першим і другим сеансом, А. болісно відчувала щокою на собі погляд М. Вона й не підозрювала, що така, здавалося б, проста процедура, як позування, може супроводжуватися болем, змішаним з соромом. Це було незвичайне відчуття — так паленіє щока при наближенні до натопленої печі. А зараз від нього не лишилося й сліду. М. закрилася волоссям, немов ширмою, і її погляд прикипів до аркуша паперу. „Вона малює мене з пам'яті”,-подумала А. Виходить, намальована жінка — це чиста абстракція. Це навіть не автопортрет, який видно в дзеркалі, а узагальнений образ жінки, в душі якої таїться морок.