— Так, є. Одну хвилинку…— сказала вона і, передаючи слухавку Канае, додала: — Сома-сан, вас просять… Якась жінка.

Поки він говорив по телефону, з обличчя Коїми не сходила багатозначна, ба навіть глузлива посмішка — от, мовляв, обдурила!

— Я вас слухаю,— голос Канае гучнішав, а міжбрів'я насупилося.— Хто?.. Нісімото-сан? Щось сталося?.. Сонячний удар?.. У кого?.. Який жах!.. Негайно їду. Почекайте!

Він клацнув слухавкою і гукнув сусідці: „Серйозне діло!”

— А що таке? Сказали, сонячний удар? — видаючи свою цікавість, запитав Куїма, але Канае тільки щось пробурчав і, вхопивши зі стільця піджак, а зі столу портфель, поспішив до головного.

— Вибачте, але мені подзвонили, що з другом трапився сонячний удар, і я хотів би його відвідати.

— Сонячний удар? У таку спеку його можна схопити і в кімнаті.

Дивно, але цього разу на обличчі головного можна було прочитати, що він у доброму настрої. Коли отак щастя всміхається, треба швидше тікати.

— То можна йти?

— А термінової роботи нема?

— Та начебто ні.

Канае скоренько відкланявся і, крутнувшись на місці, поспішив до виходу.

— Сома-сан, пробачте. Хтось захворів? — Коїма непомітно опинилася біля нього.

Ні, Канае нітрохи не сердився на неї, він просто рад з того, що вирвався з душного приміщення надвір. Мабуть, йому передався добродушний настрій головного редактора.

— Та нічого. Нема чого переживати, але йти треба.

— А хто цей хворий?

Однак Канае не вважав за потрібне відповідати, а байдуже махнув головою й відчинив двері. Поспішаючи вниз рипучими сходами, він уявляв собі розгублений вигляд Коїми.

Коли він дібрався до будинку Нісімото, сонце вже хилилося на захід, але до години пік було ще далеко, і вагони електрички та автобуси були порожні. По телефону господиня сказала: „Хвилюватися нема чого, але буде краще, спокійніше для мене, якщо ви прийдете”,— а тому Канае в душі радів, що несподівано випала нагода вирватися раніше з роботи, та чим ближче було до зустрічі з нею, тим неспокійніше ставало в нього на душі.

Перед ворітьми галасували діти.

— Ген-тян, що ви там робите?

— А-а, це ви, дядьку?

З гурту дітей вибіг малюк у мокрій від поту сорочці, з блискучою потилицею.

— Ми радимось, як будемо гратися. Дядьку, візьміть мене коли-небудь купатися на море.

— Скоро візьму. А тьоті вдома?

— Художниці нема, а тонкосльоза лежить хвора. Через це бабуся вигнала мене з хати — йди, каже, пограйся.

— Он що! Ну тоді бався.

Хлопець вернувся до дітвори, а Канае штовхнув рукою хвіртку й попростував до ґанку. Цікаво, чого Мотоко немає вдома? Мабуть, тому Нісімото-сан покликала його. Неспокій у душі зростав.

Стара зустріла гостя з винуватим виразом обличчя:

— Не знаю, як і вибачатись перед вами за те, що відірвала вас від роботи. Та, прошу, заходьте.

— Власне, що трапилося? Ген-тян оце сказав мені, начебто Мотоко-сан нема вдома. Це правда?

— Поїхала до Хіросіми. Я злякалась і для заспокоєння нервів попросила вас зайти.

Господиня провела Канае в їдальню на першому поверсі. Він давно тут не був, бо відтоді, як навесні вперше з'явився в цьому домі, завжди піднімався відразу нагору. Як і колись, у кімнаті валялося кравецьке причандалля, на підлозі перед комодом лежало літнє жіноче кімоно — юката.

— То що ви скажете? По телефону ви мене заспокоювали — мовляв, хвилюватися не треба. Лікаря викликали? — спитав Канае, як тільки сів на дзабутоні, схрестивши ноги.

— Аяко-сан не веліла кликати лікаря, бо, мовляв, нічого страшного, і я поклала її в постіль. Вона сказала, що це в неї від спеки, і що скоро поправиться. Я теж гадаю, що організм витримає.

Влучивши момент, господиня принесла з кухні склянку холодного ячмінного відвару. Канае випив його одним духом і здивовано запитав:

— А чого це з нею трапився сонячний удар? Так багато ходила?

— Та начебто. Десь о десятій ранку сказала, що трохи прогуляється, а повернулась аж о пів на третю. Якраз у найбільшу спеку. Я аж злякалася: прийшла бліда, як стіна ледве до порогу допленталась, так і сіла там.

— А зараз спить?

— Я оце недавно заглядала: спить, як немовля. Видно, це тільки я така полохлива. Ще й вам клопоту завдала,— бідкалася стара, дивлячись на гостя ласкавими очима.

— Та байдуже! Якби не це, я не вирвався б з роботи. Так значить, Мотоко-сан подалася до Хіросіми?

— Мабуть, щось її стривожило, якщо вона ні сіло ні впало зірвалась і поїхала. І Аяко-сан здивувалася. Через тиждень річниця вибуху водневої бомби, то, може, вона вирішила навідатися на могили рідних? Ви не скажете, чи планується якось відзначити цю дату в Хіросімі?

— Я гадаю, Мотоко-сан не візьме участі в такій церемонії. Може, її поїздка якось пов'язана з написом, вирізьбленим торік на пам'ятнику жертвам водневої бомби? „Спіть спокійно. Помилка не повториться”. Її душа його зовсім не приймає.

— Щось її мучить.

— А пам'ятаєте, коли я завітав до вас перший раз,— Канае звернув розмову на інше, щоб якось розвіяти сумний настрій господині,— ви разом з Аяко-сан в один голос твердили, що Мотоко-сан якась дивна людина. Тепер я бачу, що це правда. Та коли вона поїхала?

— Позавчора.

— А між її поїздкою й сонячним ударом Аяко-сан нема ніякого зв'язку?

— Та хто його зна…

Збентежена стара примовкла, а в голові Канае завирували здогади. „Через щось Мотоко з Аяко не поладнали, тому одна з них вирушила з дому, а друга бродила в спеку по місту і схопила сонячний удар. Та яка тому причина. Тут роздуми Канае натрапили на перешкоду.— Може, все це сталося через мене? Мабуть, після прогулянки в парку з Аяко й Ген-тяном між дівчатами відбулася неприємна розмова, яка згодом, поки я, лінивий, відсиджувався вдома, віддалила їх одну від одної ще більше… Ні, навряд,— відразу заперечив він сам собі.— Неймовірно, щоб я був у цьому винен. Причину треба шукати в минулому. Видно, щось внутрішнє спонукало Мотоко до поїздки в Хіросіму. Та й Аяко вешталася по місту під палючим сонцем теж з якоїсь іншої причини. Між цими двома фактами, мабуть, немає жодного зв'язку, тим паче я тут ні при чому. Краще загляну до Аяко-сан: як там вона почувається? Бо навіщо ж я сюди прийшов?”

Залишившись один у їдальні (стара вийшла до кухні), Канае оглянувся на город.

— Нісімото-сан, можна мені полити город? Просто так, щоб не нудитися. Земля пересохла,— озвався він.

— Буду вам тільки вдячна. Я закинула поливання, бо це мені вже не під силу. А от їсти скоро приготую.

— Та я прийшов не для того, щоб ви мене вгощали.

— Нічого, чимось особливим я вас не балуватиму. Може, тим часом і Аяко-сан одужає. Вона від учора разом зі мною їсть. Напевно, одній сумно.

Канае підкотив холоші, зняв шкарпетки і зіскочив босяка з веранди. Ступні обпалила нагріта за день земля, і його охопила радість — так, наче він повернувся в далеке дитинство. Обійшовши будинок, він швидко накачав у відро води з криниці.

— Маєте ще одне відро?

— Сома-сан, не ходіть босі, взуйтеся в гета[40]

— Так приємніше!

— А де Ген-тян? Як прийде, то пошліть його до мене, хай пограється зі мною.

Усміхаючись, стара дивилася, як гість поніс два відра води на город.

— Я йду до крамниці і як побачу Ген-тяна, то скажу, щоб допоміг вам!

Галасливий хлопчак з'явився тоді, коли Канае вже обливався потом. Частина досить просторого городу була старанно оброблена, на ній росли помідори та огірки. Ген-тян тільки заважав поливати, але Канае не показував цього й весело перемовлявся з ним.

Коли, закінчивши роботу, Канае з порожніми відрами наближався до веранди, то побачив на ній Аяко. Її очі, звернуті до нього, світилися радістю.

— Вам вже краще? Ви давно тут сидите?

— Давненько. Ви працювали з таким запалом, що я не сміла озватися до вас.

— Дарма ви такі сором'язливі. Може, ви передчасно встали?

— Та ні, нічого. А чого це ви, Сома-сан, серед білого дня до нас завітали?