Та насправді, як тільки Р. приніс їй цю прикру новину, на М. напав саме гнів. „С.—сан, ви не мали права вмирати! Це малодушність! Ви насміялися з мене. Я не можу вам цього пробачити”.

На другому поверсі пансіону вона тоді почула, як з вулиці її гукає Р. Це було перед полуднем, одного похмурого дня в сезон дощів. М. притьмом відчинила вікно й глянула вниз. Р. нечасто сюди навідувався, а якщо з'являвся, то про це сповіщав через господиню в передпокої й лише тоді піднімався нагору. А тому зараз його несподіваний оклик насторожив її.

— Р.—сан, що сталося? Заходьте! — Вона недовірливо дивилася на нього.

— Пробачте, не можу, я поспішаю. Хочу з вами кудись піти. Ви б не спустилися вниз?

— Куди?

— Потім скажу,— стримано відповів Р. і відвернувся.

Однак М. ще не здогадалася. Адже вона знала його як правдиву, не здатну на обман людину. Бачила, що він кудись квапиться, та не знала, чому. М. швидко переодяглася, попередила господиню й вийшла надвір. Р. знічев'я підбивав ногою камінці й цим викликав у її пам'яті образ С. Вона згадала про поїздку з ним на острів Міядзіму і, почуваючи перед Р. провину, негайно сказала:

— Вибачте, що змусила вас довго ждати. То що ви хотіли повідомити?

— Ходімо.

І, не чекаючи відповіді, Р. рушив, а тому М. не могла побачити виразу його обличчя. Вона йшла вслід за ним і думала: „От дивна людина!” Нарешті не витримала і спитала:

— То куди ж ми йдемо?

— До С.

Однак М. все ще нічого не розуміла. Чому до С.? Невже Р. посварився з ним? А може, дізнався від нього про їхню поїздку на острів Міядзіма й надумав їх провчити? Не на таку напав! Вона не настільки слаба, щоб з нею можна було розправитися. Вона здогадувалася, що, мабуть, подобається Р., ще тоді, коли він затяг її на засідання групи „Сатурнієць”. Але ж він ніколи їй відверто не зізнавався й не був її захисником. Вона теж відчувала до нього щось схоже на закоханість, але Р. був одружений (його дитина загинула від водневої бомби), і це стало психологічною перепоною для їхнього зближення. А тим часом, під впливом не зрозумілих їй самій почуттів, М. зійшлася з С.

Через деякий час вони підійшли до мосту — дорога через нього вела до дому С. Але Р. зупинився тут і обернувся до М.

— Може, хвильку постоїмо й поговоримо?

На його обличчі відбивалася не просто серйозність, а якесь напруження, близьке до страху. „Щось сталося”, — відразу здогадалася вона.

— М.—сан, ви знаєте… учора ввечері С.—сан вчинив самогубство.

Вона стояла на мостовому насипі і, ніби нічого не розуміючи, дивилася, як у Р. тремтять губи.

— Невже? — тихо запитала вона.

— Я теж, не вірив. Але це таки правда. Сьогодні рано вранці я був у них. Його мати ходить, як божевільна. До самого ранку вона не знала, що він ще вчора ввечері повісився. Залишив дві записки — одну матері, другу товаришам. Дуже короткі, незрозумілі. Видно, спішив.

„С.—сан, що ви зробили? Ви не мали права вмирати, — думала вона, а її душу затопив не смуток і жаль, а передусім гнів.— Який жах! Щось нечуване!”

— Більше нічого не залишив? — спитала М. несміливо.

Р. зиркнув на неї і знову перевів погляд на річку.

— Тільки ці дві записки.

— Ясно.

Повновода річка тьмяно виблискувала й невесело шуміла. Вона була несхожа на ту, над якою на початку квітня М. розмовляла з С. після засідання групи. Тоді було вже пізно, і вода здавалася чорнішою. М. ніяк не могла збагнути, чому з нею зараз Р., а не С. „Що ви зробили? Ви ж мене обдурили!” — мало не закричала вона, але втрималась і, зціпивши зуби, слухала розповідь Р.

— У його матері й сестри наче світ перевернувся, а тому я мушу допомогти їм у багатьох справах. Гадаю, не зайвими були б і ваші жіночі руки. Вирішено відвезти його сьогодні в крематорій, ніч пробути біля останків, а завтра пополудні влаштувати останнє прощання. Е. згоден з таким планом. А ви?

Вона кивнула.

— Все-таки незрозуміло, чому С. наклав на себе руки. А я вважав його таким бойовим,— мовив Р. і рукою дав знак рушати. Він не виказував їй співчуття, і це означало, що він нічого не знає про її стосунки з С. Витягнув її з дому, щоб вона допомогла поховати С. А проте слова, що, мовляв, усе-таки незрозуміло, чому С. наклав на себе руки, кольнули її в саме серце. „Якщо добре подумати, то це схоже на образу. Ви чули, що сказав Р.? Ви не мали права вмирати. Інша річ, якби ви зробили це раніше. Мене б воно тоді не стосувалося. Та невже ви гадаєте, що я можу вам простити такий жахливий вчинок після нашої подорожі на острів Міядзіму? Так мужні люди не роблять. Це — малодушність”.

Її душа не переставала волати і в домі С., коли перед нею лежало під білим саваном його безживне тіло. В узголів'ї сиділа його мати (М. бачила її вперше) й ридала, закривши очі хустинкою. М. втупилася в біле покривало і, сповнена гніву, навіть не думала відгорнути його, щоб подивитися на мертве обличчя. Навіщо? С. має жити. Не повинен умерти. Таке безглуздя неможливе. Перед її очима виринуло його темне обличчя, яке вона бачила в кімнаті готелю на острові Міядзіма, коли С. споглядав миготливі рибальські вогні на морі. Це було всього лише чотири дні тому. Чи він уже тоді надумав укоротити собі віку, чи згодом, після повернення додому, коли вони розійшлися? Але ж чому?..

Потім вона поводилась, як сновида: разом з іншими їздила до крематорію, ввечері поралася на кухні, виконувала все, що їй веліли або що сама вважала за потрібне зробити. Збоку вона здавалася просто діяльним членом групи. Та ніхто не помічав, який вогонь палає у її душі, не здогадувався про таємницю, яка єднала її з С. Уночі всі по черзі читали останню записку С. Читала її й вона, але тільки як один з членів групи, а не як коханка. Записка була дуже коротка, і її справжній зміст годі було схопити:

„Мені жаль, що я прощаюся з вами таким чином. Я не здавався стільки, скільки було сили. Намагався протистояти відчуттю того, що протягом останніх п'яти років підупадав. Та руїну вже не воскресити. Я почуваюся винним перед усіма вами, з ким разом працював. Хай вашими зусиллями буде завойовано мир для Хіросіми й усього світу.

В усьому покладаюся на вас.

Я помер п'ять років том”.

Вона взяла тремтячими руками цього коротенького передсмертного листа, написаного на аркуші поштового паперу, і коли дійшла до його кінця, то не могла позбутися досади: чому С. звертався до всіх, а не до неї одної? „Чому ви мені нічого не передали?” — тужно нарікала вона.

Та коли пізно ввечері повернулася додому й лягла спати, то знову чітко, слово в слово, пригадала всю записку й помітила, що заміна „ви” на „ти” робить її зрозумілішою. Чи не означає це, що хоч записка адресована всій групі, та насправді написана для неї? Може, прямим звертанням до неї С. побоювався зіпсувати їй репутацію, а тому вдався до таких туманних виразів, щоб зашифрувати своє щире до неї ставлення? Те, що руїну вже не воскресити…

Вночі линув дощ, важкі краплі забарабанили по благенькій покрівлі. Саме тоді М. заплакала. Гнів непомітно щез, у душі засяяла порожнеча — так наче там пробили отвір і туди хвилею покотився смуток. „Чому ви обрали смерть? Ви не мали права вмирати й залишати мене саму, одну, як палець. Хіба ви не розуміли, що це вже занадто? — її голос слабшав, ставав схожим на жалібний крик самотньої дитини серед руїн спаленого міста, а з грудей вже не виривалося нарікання.— „Я помер п'ять років тому…” Хіба кожен з нас, кому доводиться жити, зціпивши зуби, не може повторити цих слів? Ми, тобто ви, я, всі жителі Хіросіми, вижили й саме тому повинні вірити, що життя має сенс, хоч би як нам було гірко й тяжко. А ви заявляєте, що померли п'ять років тому”.