Одного разу молодий бичок вийшов із загороди і попався в лабети тигра. Тигр хотів його, звичайно, з’їсти, але бичок випросився: «Навіщо тобі, пане, мене їсти, коли я зможу стати тобі у великій пригоді. Приходь щоночі до нашої загороди, а я тобі відчинятиму браму й видаватиму найкраще випасену штуку товару». Тигр погодився і пообіцяв за це бичкові, що той може вільно виходити у всякий час із загороди й пастися, де йому сподобається, а тигр буде пильнувати, щоб з ним нічого не трапилося.

І було від тієї умови обидвом добре: бичок безпечно пасся на свободі, а тигр без клопоту і без нараження життя на небезпеку мав щоночі ситий обід. Так по одному, по одному — виносив він із загороди всю худібку. Лишився сам мудрий бичок. В останню ніч приходить тигр під браму по свою здобич, а бичок і каже: «Нема вже, пане, більше нікого». «Як то нема?! — ревнув тигр. — А ти?!»

Доля бичка, Жануаріє, це доля всіх, хто не любить свого і хто хоче зискати ласку ворога...

Але я заговорився з тобою, а мені пора на вечірню!

Дійсно, сонце вже сідало і по землі потяглися довгі тіні. Жарі дуже не хотілося залишатися самій в замкненій коморі, але ради не було.

— Не смію більше отця затримувати... — посумніла вона. — Але я дуже-дуже вдячна доброму падре, що прийшов розважити й потішити мене. Думала вже, що хіба ошалію з жалю й самотности... — і Жануарія голосно розплакалася.

— Не нарікай на самотність, коли відвертаєшся від найближчих тобі людей! — шорстко сказав отець Жоакінь.

— О, падре знову про моїх батьків? Але падре не чув, що сьогодні сказав Пірауна, і не знає...

— Я, хоч і не чув, але знаю, а ти чула і не знаєш... Слава Ісусу Христу!

Фрей Жоакінь вийшов і замкнув двері на колодку, а дівчина знову лишилася сама серед пітьми й задухи.

***

Стояла вже глибока ніч, коли Жануарія пробудилася, і перше, що відчула, — була нестерпна спрага й біль на спині. Масть висохла, бандажі порозсовувалися й поприкипали до ран, так що найменший рух спричиняв великі страждання.

Стогнучи й ойкаючи, Жарі почала напомацки шукати тикви з водою, а, знайшовши, припала до вінець спаленими устами й почала пити. Вода була тепла, й лишилося її тільки на дні, так що, зробивши кілька ковтків, Жарі з жалем і незаспокоєною жадобою відставила порожнє начиння. Почала знову шукати, але не знайшла нічого, крім лушпиння з бананів і шкірок з помаранч.

Ледве перемагаючи біль, дівчина сіла й приклала долоню до чола. Чоло палало навіть у порівнанні з гарячою долонею, а кров тяжко й нерівномірно бухала в скроні.

Надворі напевне збиралося на дощ, бо парнота аж душила, а коники й жаби змагалися навперейми. Сюрчання одних нагадувало дівчині деренчання тягненої далеко-далеко по кам’янистій дорозі безконечної сталевої стрічки, румкання й скреготання других видавалося насмішками натовпу ледачих роззяв, що кепкують зі запряжених у стяжку невільників. А все це разом дразнило.

Спина боліла, спина пекла й палала, а спрага висушила не лишень уста, а й горло, язика і цілі груди. Того не можна було більше терпіти!

І Жарі, звівшись на ноги, підійшла до дверей і почала їх термосити:

— Гей там! — вихрипіла вона. — Хто є на сторожі?!' Принесіть мені води, бо я конаю!

Тиша...

— Васко, Жвон, Пасквал! Хто на сторожі сьогодні? Дайте мені пити, бо гину!

Тиша...

Жануарія благала наполегливіше, потім почала кричати, проклинати всіх, називати найобразливішими словами — і нічого! Чи її охриплий голос був заслабий, чи варта була задалеко, чи навмисне не обзивалася, — тільки ж ніхто не відповідав ні на благання, ні на прокльони.

І дівчину огорнула розпука, близька до божевілля. Припавши обличчям до землі, вона заквилила й зайшлася у спазмах істеричного плачу. Була й справді дуже нещасна, бо, подражнена кількома ложками води, спрага перетворилася в найгірші тортури, і перед нею навіть поступався біль спини, по якій невпинно лазили отрутно-пекучі стоноги.

Коли б же хоч якась жива душа була поблизу, коли б же хоч не та задушлива темінь, коли б не та байдужа, нескаламучена, глуха тиша довкола — здавалося, було б лекше. А то — ніби в гробі!

— Боже, Боже, за що караєш мене? — посилала шепотом у темінь питання Жарі. — За що така мука? Чому не пошлеш мені смерти відразу, коли не даєш життя?

Але темінь була в змові з людьми і також не приносила відповіді на питання. Стояла безмовна, глуха й байдужа, мов камінь. Чи час посунувся хоч трохи, чи також перетворився в камінь і став на місці нерухомо?

І Жануарію опанувало бажання — вмерти. Отак взяти і вмерти!

Вона притиснулася до землі й закаменіла, стараючись погасити у собі всі думки, почування, здушити віддих і биття власного серця.

По якомусь часі їй почало видаватися, що вона й справді вмирає, і від того її напав панічний жах. Підвелася мерщій, почала розтирати чоло й скроні, зібралася навіть встати й походити, щоб остаточно прогнати примару смерти. Сперлася рукою на колоду і в той же момент шарпнула її назад, немов би торкнулася вогню: колода рухалася!

— Що це?! — спитала сама себе Жарі, й її попередній страх перед смертю змінився новим страхом перед незрозумілим явищем.

Простягнула обережно руку ще раз — і ще раз переконалася, що колода таки рухається. Хтось, чи щось, ту колоду рухав, хтось, чи щось, був поблизу і щось робив? Хто і що?

«Себастьян!» — прошила мозок Жаїри догадка, і серце її в божевільному гоні радости застрибало аж під горло.

Ясно, не міг бути ніхто інший, — тільки Себастьян. Прийшов її визволити і забрати на волю. Напевне підкупив, або попросту вирізав сторожу, й тому вона не обзивалася ні на прохання, ні на погрози, ні на прокльони. Отже, правду сказала Квевезу — буде дорога на волю. Боже, яке щастя, яке страшне щастя!

Жарі то прикладала руку до колоди, то хапала себе за голову, то притискала серце, щоб воно не вискочило від радости з грудей, і, хоч горло пересохло тепер подвійно від спраги й хвилювання — забула про нього. Чекала. Чекала, поки нарешті той гість не зробить свого.

А колода рухалася й рухалася, дарма, що ніде не було чути нічого. І ось нарешті зашелестіла обсипана земля, а колода поволі відхилилася назовні. Щось замрячіло в її отворі, і звідти впало обережне:

— Жаїро, то я, Пірауна...

Радість дівчини, мов приставлена до грані свічка, відразу стопилася, взялася димом, і з неї лишився самий маленький недогарок.

— Ти, Пірауно?

— Я. Тримай ось це, обережно!

— Що це?

— Тс-с-с! Тихо! Не говори так голосно! Тут тиква з питвом і ліки на спину. Візьми...

Жарі приймає однією рукою тикву, другою — якийсь м’який і вогкий сувій тканини, все ще приголомшена і розчарована появою, замість Себастьяна, Пірауни. А Пірауна, прослизнувши вужем крізь отвір виваленої колоди, сідає поруч і шепче:

— Я прийшов до тебе, Жаїро... Я чув, як ти просила пити... Я не спав і плакав увесь час... Сабія також... Приніс тобі пиття і цілющі ліки на спину...

Голос його був уриваний, тремтливий, ніяковий і такий ніжний, що все розчарований, яке щойно пережила Жарі, змінилося у подвійну подяку до батька. Виявляється, що він одинокий пам’ятав про неї, одинокий прийшов з допомогою!

— Тату!!! — вибухнула дівчина нестримним плачем і припала до батькових грудей. — О, мій тату! Мій дорогий, вірний тату!

— Донечко моя! Моя Жаїро, моя таїра, моя кров! Ти сказала «тату»?! Повтори мені ще раз це слово — я ж так довго-довго чекав на нього!

— Тату, тату, тату, мій коханий тату!

— Досить, дитино, досить! Я ще не звик, серце може тріснути з радости. Досить! Чому не п’єш? Ти ж просила пити... Пий... Тут вода з соком гірких помаранч і цілющими зелами... Сабія приготувала... Сабія вміє готувати всякі ліки, ліпші, ніж всі місцеві знахарки...

Жануарії не треба було двічі припрошувати, і вона, напомацки відіткавши тикву, присмокталася до неї, як п’явка. Питво було справді смачне, приємне і холодне, і чи то тому, що дійсно мало в собі потужну лічничу силу, чи тому, що Жарі була така спрагла, але, здавалося, що разом з ним в організм вступало саме здоров’я й сила.