Мало що так і не зробила, але погамувалася.

Ні, так не буде добре! Тоді треба зрадитися перед цілим світом, що вона підслухувала, що Себастьян знехтував її заради рабині, осмішити себе в очах цілої Паранаґви... Ні, так не можна! Треба зробити інакше, ефектовніше. Треба представити справу так, що не нею нехтують, лиш вона нехтує внуками рабині — обидвома!

Ставши на цьому, Анна-Марія лягла знову, думала, будувала різні пляни, підготовляла найтерпкіші, найобразливіші слова й наперед упивалася насолодою помсти. На зміну приходила образа, жаль і гіркі сльози. Від них дівчина знову верталася до обдумування помсти й кидалася по ліжку.

Не спала цілу ніч. Чула, як вернулася Жарі, як прийшов Себастьян, ще здалеку щось вдоволено насвистуючи, а потім — дон Ґабрієль з Антонієм, Елеодором і Жібальдом. Щось там говорили про майбутні урочистості, зв’язані з піднесенням Паранаґви до значення віли, й жартома натякали на пляноване в ці дні весілля.

— Весілля? Я вам зроблю весілля! — сичала Анна-Марія, погрожуючи в темінь кулаком...

***

На другий день сеньйоріта встала, проти звичаю, зі сходом сонця й вмилася без нічиєї допомоги. Але, коли пізніше з’явилася Жануарія, Анна-Марія вилляла на неї весь запас скопиченої за ніч злоби. Ще ніколи рабиня не наслухалася стільки причіпок, образ і лайок, як в цей ранок. Насуплена, як грозова хмара, сердила, як оса, панна ані словом не зрадила справжньої причини свого настрою, але робила все можливе, щоб допекти, щоб показати свою владу й стоптати гідність невільниці. А та, сціпивши уста, сіріючи й темніючи на переміну, мовчки зносила все й в думках старалася вияснити собі причину фуріозного настрою своєї власниці.

«Чи це вона так лютує, що доводиться їй виходити заміж за Жібальда, чи, може, передчуває близький кінець свого права наді мною? — питала себе дівчина й відчувала тихе злорадство в душі. — Коверзуйте, коверзуйте, шляхетна сеньйоріто, але скоро вам це увірветься!»

Врешті Анна-Марія, вбрана в білу сукню з венецьких мережив, з перлами у вухах і на шиї, намальована й дуже дбайливо зачісана, зібралася до виходу.

— Ти, креатуро, — кинула через плече Жануарії, — не здумай сьогодні ще псувати мені настрою при сніданку! Поки я повернуся, тут мусить бути все, як в дзеркалі! Коли ні — побачиш, що я з тобою зроблю!

Тоненькі жилки на скронях панни налилися кров’ю і виразно проступали навіть через густо накладені білила, і Жануарія таки злякалася. Відчула, що щось є таке, чого вона не знає, і це її поважно затривожило.

Лишившися сама, кинулася піднімати порозкидувану одежу, підбирати порозсипувані навмисне шпильки, але руки в неї тряслися, й робота не йшла. Забувала, що куди має покласти, клала на не своє місце, брала знову і знову клала не туди, куди слід, а всіми своїми думками була зараз в їдальні, де мала відбутися дуже поважна та вирішальна заразом і для неї розмова. Молилася в душі палко, щоб все скінчилося добре, і щоб врешті дійшло до шлюбу між «білою кицькою й чорним ягням».

Так минула, може, година, і по рухові з їдальні до кухні можна було догадатися, що снідання скінчилося, а кінця з прибиранням не було видно. Жарі подвоїла свій поспіх і свою увагу, але почула легеньке шкрябання в двері й голос Барбари:

— Жарі, Жарі, а ходи сюди, скоро!

Це було сказано так нетерпеливо й наполегливо, що Жарі покинула все й вийшла.

На привітання Барбара розсипалася таємничим сміхом і, стримуючи його, своєю звичкою тріпала руками й затуляла уста.

— Скажу тобі щось цікаве, коли пообіцяєш мені дати кругле люстерко й ту гадючку на руку, в якої випало одне червоне око. Даси? — пересміявшись, зробила Барбара цілком практичну пропозицію.

— Пізніше дам. А що таке? — згодилася Жануарія, відчуваючи, що новина буде варта винагороди.

Озираючись боязко на коридор і завертаючи очима, муринка почала скоро-скоро шептати. Чим довше вона шептала, тим сильніше стискалося серце Жануарії, тим більша тривога її опановувала. А муринка з швидкістю млинових каменів перемелювала вчорашню нічну подію й скінчила:

— Але то не був домовик... Хі-хі-хі! То була наша сеньйоріта! Я сама бачила... Йшла отак-о, отак ішла... — Барбара спустила вздовж тіла руки й зробила кілька кроків, не згинаючи ніг у колінах.

— Бар-ба-ро-о-о! — загриміло з їдальні.

Муринка, як була обернена спиною до Жарі, так і пустилася бігти, кумедно вихиляючи бедра.

— Йду-у-у! — крикнула дзвінко, покотивши коридором луну.

Жарі вернулася до кімнат сеньйоріти і мов у пропасниці задзвонила зубами. Не було жодного сумніву, що лихий гумор Анни-Марії тісно зв’язаний з підслухуванням братів. Але що вона підслухала? Про що говорили Себастьян з Жібальдом?

— Жарі, Жарі! — вдруге покликала її Барбара. — Вже починається! Зараз будуть заручини... Хочеш послухати?

Жарі зважилася на це по довшому ваганні і, коли прийшла під двері сальону, застала там цілий гурт домових рабів у повному комплеті. Навіть куховарки, покинувши роботу в кухні, поспішили на місце, щоб не стратити такої цікавої нагоди. Жануарія розштовхала безпардонно всіх, понаганяла куховарок і замітачок, лишивши лишень Барбару та Саломею, і стала так, що їй було все видно крізь щілину в котарі. Від хвилювання ломила пальці й ледве переводила віддих.

В сальоні були всі де Лара, Анна-Марія й дон Елеодоро. Дон Ґабрієль з сином сиділи з одного боку сальону, дона Ізабела сиділа у фотелі, і сестра стояла біля неї — з другого, а посередині стояв дон Елеодоро і закінчував свою довгу офіційну промову словами:

— ... осмілююся просити о руку уквітчаної всіми чеснотами шляхетної баронівни Анни-Марії Дуарте да Коста фон Барт для мого старшого сина — дона Жібальда Жвона Елеодора Ебано Перейра...

Змучений довгою промовою, аж зіпрілий, дон Елеодоро низько вклонився і став, шанобливо схиливши голову, в очікуванні відповіди.

— Ну, що ж... — звернувся дон Ґабрієль до дружини. — Слово за вами, доно Ізабело, моя владарко. Ви заступаєте матір доні Анні-Марії — вам і першенство...

Дона Ізабела спочатку повела свою відповідь дуже дбайливо добираними словами, але потім збилася з тону від хвилювання, розплакалася від щастя й безсило махнула рукою. Мовляв: «Що там ще мене питати! І так всі знають, що я з радістю даю своє благословенство...»

Дон Ґабрієль на цей раз вирішив пописатися оригінальністю й сказав:

— Щодо мене, то я жалую!

Звичайно, така відповідь усіх здивувала, і господар, вичекавши добру павзу, вдарив ще ефектовнішою картою:

— Жалую дуже, що у мене лишень одна похресниця, а не дві! Коли б було дві — я обидвох віддав би за синів мого дорогого приятеля. З радістю, з гордістю віддав би. Але не маю... Прошу мені дарувати, що не маю... Доводиться мені обмежити моє щастя до одного шлюбу моєї одинокої похресниці лишень з одним сином шляхетного дона Елеодора...

— А тепер, — підморгнув до похресниці, — цікаво послухати, що скаже на це все спричинниця наших турбот? Говоріть, сеньоріто Анно-Маріє!

Під перехресними поглядами Анна-Марія раптом стратила всю свою відвагу, погубила слова сто разів продуманої вночі відповіди, зіщулилася, змішалася і, плутаючись та збиваючись, забелькотіла щось дуже невиразне:

— Я думала спочатку... Себто, я вже з самого початку не думала... Бо баба шляхетних... Зрештою, мене не обходить... Але моя сестра, шляхетна дона Ізабела переконувала... Остаточно... Мені все одно... Але дон Себастьян... Дон Себастьян і дон Жібальдо... Взагалі не можу прийняти руки дона Жібальда! — витиснула нарешті з відчаєм і надто голосно останню фразу.

Кого в якій позі застали ці слова — той так і закаменів, не знаючи, чи це правда, чи омана слуху, чи помилка в устах схвильованої сеньйоріти.

Потім присутні почали здивовано переглядатися між собою: дон Елеодоро розгублено зиркав то на дону Ізабелу, то на дона Ґабрієля, вони обидвоє разом — на Анну-Марію, а та мружила очі й мовчала. Перемігши себе у виразній відповіді, позбулася найбільшого страху, але від хвилювання тремтіла ще більше.