— Ти заздрісна?

— Ні, пане. Але сеньйоріта — так. Прошу лишити мене саму. Рабиня не має чого робити у товаристві шляхетного кавалера вночі на відлюдді. Прошу лишити мене саму! — повторила ще раз із притиском.

Досі ще ні одна дівчина так не говорила з Себастьяном, тим більше, рабиня, і тому гордий тон Жарі вколов його до живого. Але поруч почуття гніву й образи у нього ріс і подив, і пошана, і ще більше захоплення до цієї привабливої, але й недоступної та колючої, мов кактус, індіянки.

— Я нікуди не піду! — подражнено відповів Себастьян і знову піймав дівчину за руку. — Чуєш? Не піду, і тебе так скоро не пущу! О, так, можеш собі пручатися, можеш навіть кричати й кликати на поміч. Ну, кричи!

Але Жарі, замість того, щоб кликати на поміч, змінила зброю і з пручання перейшла на плач.

— Ага, тепер ти плачеш? — переможно засміявся Себастьян. — Плач, плач, тобі сльози дуже до лиця! Будеш плакати ще більше, бо, ось, я піду до дона Ґабрієля і без твоєї згоди попрошу його, щоб він тебе мені відпродав. Чень же не відмовить мені, як синові свого приятеля і братові майбутнього... Чим то йому Жібальдо буде: зятем, чи шваґром?

Не знати було, чи говорив жартома, чи погрожував поважно, бо шрам на підборідді тремтів, а очі сміялися.

Жарі відразу обтерла сльози і також силувано усміхнулася.

— О, шляхетний сеньйоре, — сказала глумливо, — з цієї нагоди у мене найменше підстав до сліз, оскільки дон Ґабрієль не має до мене права: я не є його власністю, лиш власністю Анни-Марії.

— Як?! Ти є власністю Анни-Марії?

— Так, пане.

— Ну, все одно: тоді попрошу Анну-Марію.

— Можете просити. Але кажу вам наперед, що сеньйоріта мене нікому не продасть, бо я їй потрібна, а вам, пане, й поготів, бо вона заздрісна.

Себастьян перестав жартувати й спохмурнів. Перекреслене шрамом підборіддя ствердло й набрало виразу впертости.

— Тоді попрошу свого брата вплинути на неї, — сказав зовсім поважно.

— І з того нічого не вийде: я знаю сеньоріту і кажу вам напевне, що ні дон Жібальдо, ні хто інший на неї впливу не має і не матиме.

— Гм... — прикусив губу Себастьян. — Вже для того одного варто поставити на своєму... Ти знаєш Анну-Марію, а я знаю Жібальда, і також кажу тобі напевне, що він зуміє своїй майбутній жінці наказувати. Мене він любить і для мене зробить усе, що лишень я захочу... Ех, Жарі! — скрикнув радісно й несподівано притиснув дівчину до себе. — Ми ще будемо щасливі, побачиш!

— Не хочу такого щастя! — зойкнула Жарі, затріпавпійсь у його дужих обіймах. — П-пустіть! П-пустіть мене зараз же!

— Не пущу, не пущу! — сміявся Себастьян і ще сильніше пригорнув дівчину до себе. — Не пущу ні зараз, ні потім! Люблю тебе, Жарі! Одружуся з тобою! Чуєш! Од-ру-жу-ся!

Не питав її серця, не просив згоди — ставив перед доконаним фактом: «Одружуся з тобою!» і мав право на це. Не здуріла б хіба рабиня, щоб відмовитись від такого щастя!

І Жануарія дійсно не подумала навіть про відмову. Від почутих слів світ розцвів у її очах дивною казкою, засміялося море, засміявся й місяць, а високі острови у затоці задрижали з радости. Ось воно те довгоочікуване слово! Ось той ключ, який відмикає двері рабства у вільний світ! Чи ж це не сон? Чи не помилка?

— Шляхетний сеньйор не жартує з бідною рабинею? — спитала недовірчиво Жарі, намагаючись заглянути в очі Себастьянові.

— Ні, не жартую, кажу зовсім серйозно! — блиснув зубами Себастьян. — Може поцілуєш мене за це?

— Але навіщо сеньйорові одружуватися з бідною рабинею-індіянкою, коли він може посватати найліпшу панну шляхетної крови? — продовжувала допитуватися Жарі, бажаючи впевнитися в поважности намірів юнака.

— От, що, Жарі, — не відповідаючи безпосередньо на питання, трохи шорстко заговорив він, — ніколи мені більше не згадуй про своє рабство. Я тепер тобі зраджуся, що і моя баба була також індіянкою. Дикою індіянкою, пійманою в лісі!

— Я знала про це, — тихо відповіла дівчина. — Анна-Марія свого часу навіть дуже ображалася на саму думку, що їй доведеться змішати шляхетну кров баронів фон Барт з кров’ю потомків Марії де Соуза Бріто...

Сказала це з розмислом, щоб викликати в Себастьяна неприязнь до майбутньої братової, але ніколи не сподівалася, що це матиме аж такі наслідки. Себастьян скипів, обурився, розкричався і вже мав намір бігти до дому де Лара, щоб там зробити авантуру й відмовити брата від женячки, і Жануарії коштувала багато слів, прохань, пестощів і сліз, поки його заспокоїла. Вона знала, що з розірванням відносин між Анною-Марією й Жібальдом наступить кінець і її відносинам до Себастьяна. І це, врешті, хлопця переконало.

— Ет, хай собі! — махнув рукою, трохи вгамувавшись. — Жібальдо її навчить шанувати всіх наших предків, хоч би серед них були й мурини. Хай Анна-Марія не думає, що він такий делікатний, як показався при першій візиті. Жібальдо є добрим, це правда, але, коли треба, уміє показати й силу... Лишім це, Жарі. Сідай ліпше біля мене й поговоримо собі. Дивись, який гарний місяць, яке чудове море!

Але дівчина не годилася. Її щастя було ще на занадто крихкому містку, і вона боялася за нього, вона повинна була ухилити кожну небезпеку, передбачити все, скрізь поставити для нього забороло від усяких можливостей. Тому благала Себастьяна зараз же вертатися до гостей і нікому не зраджуватися ні одним словом, особливо ж Анні-Марії. Просила його навіть якнайбільше залицятися до баронівни, ходити за нею по п’ятах, надокучати.

— Але навіщо тобі того? — дивувався Себастьян.

— Бо лишень тоді Анна-Марія й справді вийде заміж за дона Жібальда. З самої лишень приємности — спричинити комусь біль, вона це зробить. О, я знаю її!

Себастьян у душі мусів признати Жануарії рацію. Тепер він зрозумів також і ті сердиті погляди, що зустрічав від Анни-Марії під час вечері, повні злої іронії, зачіпки і підкреслену холодність, під якою, одначе, укривалося помітне бажання — сподобатися, закрутити голову, осліпити...

— Добре, Жарі, — згодився нарешті. — Я нічого не казатиму нікому, поки сеньйоріта не заручиться з моїм братом. Але не домагайся від мене, щоб я до неї залицявся. З огляду на брата я того не смію робити. Крім того, фальш і брехня — поняття, противні кавалерській чести. Я до них зроду мав огиду, то ж і тепер комедії грати не буду.

— То, принаймі, вертайтеся назад, прошу вас! Що собі Анна-Марія подумає про вашу відсутність?

— Мене це зовсім не цікавить, Жарі. Але, коли ти просиш, я вернуся. Я взагалі буду дуже слухняний і робитиму так, як ти накажеш, але, повторюю, коли у твоїх бажаннях не буде нічого такого, що порушувало б мою честь. Тому йду. Але скажи, коли ми знову побачимося з тобою?

— Не знаю, доне Себастьяне. Це досить важко... Зрештою, знаєте, що? Підмовте Анну-Марію поїхати до ворожки Квевезу.

— До ворожки?

— Так, пане, до ворожки. Але не зрадьтеся, бо дона Iзабела не пустить. Вона боятиметься гріха. Скажіть Анні-Марії, що маєте охоту проїхатися в гори Канавієрайс. Кіньми можна туди доїхати і звідти вернутися за півдня.

— То навіщо ж тут Анна-Марія?

— О, доне Себастьяне, мене ж саму не пустять, а сеньйоріті без жіночого товариства не випадає їхати. З місцевими панночками у неї дуже попсовані взаємини, і, крім того, вона не схоче мати побіч себе ніяких суперниць...

— А тебе? — перебив Себастьян.

— Мене вона ще уважатиме за найменше небезпечну і тому возьме. Півдня будемо разом з вами і не матимемо потреби укриватися.

— Хитра ти, Жарі!

— Що ж робити, пане? Рабиня мусить собі якось радити...

— Ти знову?! А що я казав?! За це — кара: десять поцілунків і ні одного менше!

«Екзекуція» почалася негайно і вимірювалася досить нечесно, бо Себастьян постійно збивався з рахунку і починав наново, «щоб було згідно з присудом». Невідомо, чи воно взагалі скінчилося б до ранку, коли б несподівано десь в лісі на далекому березі не розітнувся розпучливий, гострий крик нічного птаха урутана. Страшний зойк, ніби кричала спокій лагідної ночі, ляснув бичем по воді затоки, вужем під тортурами людина нелюдським голосом, розпорошив прослизнув по березі і сховався десь у темних лісах, що вкривали гірські кряжі на заході.