— Хто тут плаче і чого? — почувся побіч голос отця Жоакіня.
Жануарія вискочила з кімнати, впала до ніг священика і, заливаючись сльозами, вигукнула:
— О, падре, рятуйте мене!
— Рятувати? Від чого? Що сталося? — похилився над дівчиною священик.
Ковтаючи слова й задихаючись від хвилювання, Жарі коротко переповідає випадок і кінчає гарячим запевненням:
— Але я не бачила сережок, отче, Бог мені свідком!
— Десь, певне, закотилися, — каже зовсім спокійно священик і підводить дівчину на ноги. — Треба буде пошукати.
— Але мадриня переконана, що то... Бо я... Не знаю, чому... — почуваючи повне безсилля вияснити свою поведінку перед доною Ізабелою хвилину тому назад, Жануарія плутається і замовкає.
— Годі, годі, — заспокоює священик, — не журися. Я сам говоритиму за тебе. Мені, чень же, повірять, ні?
— О, падре, я вам так дякую! — зворушено тулить руку священика до уст Жарі і в пориві жалю скаржиться: — Кривдять мене, отче, дуже кривдять. Зробили з мене рабиню на посміховисько для всіх. Боже, Боже, і за що така кара? Ви ж знаєте самі: чи я не працювала, чи не в моїх руках спочивав увесь дім, чи я не була вірною панам? І от тепер подяка за все...
Священик звільняє свою руку і каже строго:
— Несвідомі гріха не мають, але те, що ти терпиш, є вже осторогою Божою, Жарі, бо ти — не дитина. Сподівалася подяки від панів за вірну службу, а про те, чи мила твоя «служба» найвищому Панові, — не думала. Помітувала своїми братами і сестрами, до власних батьків включно, і вважала, що робиш добре. А воно не так. Пам’ятай, Жарі, що, хто в бруді працює — стає сам брудним, хто служить злу — стає сам злим, хто служить рабству — признає йому право існування, а тому хай не нарікає, скоштувавши його на власному досвіді.
— Чи ж я настановляла рабство? — почала оправдуватися дівчина. — Чи я завела цей порядок у світі? Що ж я можу порадити проти нього?
— Ти не настановляла рабства, це правда, але і не посуджувала його, поки воно не обернулося проти тебе. І, коли б так дати тобі можливість мати власних рабів — уважала б рабство доброю річчю. Ні? Але знай, Жарі, що не можна уважати пошесть доброю лишень тому, що вона тебе минула, або привела тебе до збагачення, не можна хвалити тучі й граду лишень тому, що вони минули твої ниви і підвищили ціну на твій врожай. Так не можна хвалити й рабства через те, що ти в ньому знайшла вигідне й тепле місце для себе, не можна й оминути небезпеки — попасти в рабство, доки рабство, як таке, існує. Розумієш?
— Розумію, отче. Але що я зроблю?
— Що зробиш? На початок небагато: навчися шанувати братів і сестер своїх, які перебувають у неволі, піди в сензал до батьків своїх і схилися їм до ніг. Вони варті того, бо люблять тебе справжньою любов’ю, хоч і не насмілюються її проявити, і вони терплять рабство через тебе, Жануаріє...
— Через мене?! — широко розплющила очі Жарі. — А що ж...
— Лишайся з Богом, дитино, — увірвав її священик. — І подумай над тим, що я тобі сказав...
На прощання він несподівано усміхнувся і став таким добрим, таким безконечно лагідним, як дитина на святому образі, легенько торкнувся плеча Жарі й попростував до парадних дверей, за якими вже чувся зростаючий гомін людських голосів.
Забувши вмент те, що говорив священик, і знаючи лишень, що справа з сережками буде полагоджена, повеселіла Жануарія прихапцем привела в порядок свій одяг і своє волосся, а тоді й собі вийшла на ґанок.
Гості вже перед домом. Батько й сини Ебани, одягнені у святочну одежу, стоять з непокритими головами і тримають в руках шовкові капелюхи, оздоблені перами. На них барвисті оксамитові жупани з короткими пишними рукавами, короткі штани, високі до колін панчохи й черевики зі срібними пряжками. При поясах — короткі кинджали, що виблискують піхвами і рукоятями, обсадженими дорогими каміннями, поверх жупанів — короткі плащі, застебнуті через плече мерехтячими в сонці запинками.
Дон Елеодоро, трохи посивілий і полисілий за останні роки, але незмінно міцний і рівний, стоїть напереді, низько кланяється паням дому і розсипає на привітання перли своєї красномовности. Сини стоять позаду нього, чекаючи своєї черги.
Обидва молоді, стрункі, міцні, чорняві й гарні. Мають пишні, закручені догори вуса й вузенькі борідки, що йдуть самою серединою підборіддя, немов би хто вмочив у сажу палець і потягнув ним від нижньої губи вниз.
Старший — Жібальдо — є трохи вищий, має яснішу церу, зовсім чорне, рівне волосся, що спадає аж на плечі, і тонкий орлиний ніс. Молодший — Себастьян — відрізняється головно виразним шрамом, який тягнеться від лівого куточка уст аж під шию, стягає помітно підборіддя, від чого нижня губа видається нервовою і тремтячою, так мов би була приготована на сміх, або на плач. Зрештою, шрам не псує молодого кавалера, навпаки, надає йому якогось щирішого, симпатичнішого виразу. Позатим, Себастьян має коротше і трошечки ясніше волосся, хвилясте й м’яке, тупіший, як у брата, ніс і ясніші очі. А цера темна — чисто, як у правдивого індіянина.
Тримається Себастьян також інакше, свобідніше, незалежніше. Жібальдо цілою своєю постаттю висловлює глибоку поважність і статечність, і кожний, хто перехопив би його погляд, адресований Анні-Марії, зрозумів би його так: «Шляхетна сеньйоріто, я захоплений вашою вродою і дивився б на вас невідривно, коли б лишень на це дозволяла етикета». А Себастьян, поклавши руку на рукоять меча, видимо, нетерпеливиться і чекає, щоб та церемонія з привітаннями скоріше закінчилася. Але він знає, що, поки батько виовориться, — мине добра хвилина часу, потім має говорити Жібальдо, і лишень тоді прийде черга на нього, на Себастьяна. То ж молодий лицар нудиться й від нічого робити роззирається довкола. Сковзнувши раз і другий по обличчі Анни-Марії, мусів у душі признати: «Але ти й справді гарний кавалок, хай мене чорти вхоплять! Таке маєш волосся, таку постать, що шкода попросту тебе за жінку. Хіба побавити під скло і дивитися у хвилинах відпочинку. Жібальдо буде з тебе вдоволений».
— Шляхетна сеньйоріта — дона Анна-Марія, — правив між тим дон Елеодоро, — збирається, як бачу, своєю вродою засоромити найкращі квіти нашої землі й притьмарити сяєво зірок південного неба...
В цьому моменті Себастьян тихенько штовхнув брата ліктем і послав, ніби припадково, поза плечі Анни-Марії виразний погляд. Жібальдо й собі кинув у той бік оком і побачив прехорошу індіяночку з кругленьким личком і блискучими, як агат, очима. Чорне волосся, розділене посередині й перев’язане вище чола червоною стрічкою, грало до сонця райдужними відтінками воронового крила, ніжна золотисто-бронзова шкіра матово відсвічувала соняшними зайчиками, а в горішніх кутиках очей грали якісь таємничі іскорки. Підкреслено-скромна міна лежала на її обличчі півпрозорим серпанком, під яким вирували незбагнені почування. Які? Чи то був сум, чи бурна радість? Одчайдушна відвага, чи полохливість? Ангельська доброта, чи підступна хитрість? Цього ніхто не міг би з першого погляду сказати, і тому Жарі відразу вабила до себе, хвилювала і викликала непереможне бажання — здерти з себе півпрозору запону загадковости і заглянути глибоко-глибоко в ті бездонні щілини чорних очей, в яких грали таємничі іскорки, причаєні в куточках. Таке бажання, принаймі, відчув Себастьян і, не знати чому, глибоко схвилювався.
Але Жібальдо, глипнувши на індіянку, відразу перевів погляд на Анну-Марію, мимовільно порівнюючи ці дві, цілком відмінні між собою, жіночі вроди і побачив, що шляхетна баронівна намагається укрити гнів і образу. Вона помітила і незначний рух Себастьяна і його повний захоплення погляд в бік рабині, а тому почуває, що амбіція її глибоко зранена. Але вдає, що не бачила нічого, привітно усміхається і тулиться до плеча сестри.
Досить довго говорив дон Елеодоро, потім те саме, але в інших варіянтах висловив Жібальдо, і на кінець дійшла черга до Себастьяна.
— А ось і мій молодший син — Себастьян Педро Лоуренсо Ебано Перейра, — представив дон Елеодоро, — якого поручаю великодушній вибачливости й прихильности шляхетних пань...
