Прийшла до Андрія Маркевича по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель, – прийшла на довідки.
Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
На мене пильно дивились цікаві очі.
Великі, довірчиві, карі.
Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки?
Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.
Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартовливо почав:
– Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну ніби хто незнаний вколов голкою:
– Одчепіться з своїм театром…
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
– Розумієте, – звернувся до мене, – театр – Вавилова клуня, сцена – пара перекинутих саней, грим – уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
– Дарма, – похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
– Завіса – з драних ряден, дзвонять у битий чавун…
– Дарма, – горить, як у огні, на місці не всидить…
– А що найцікавіше, так це музики, – допікає Андрій, – рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
– Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші…
Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
– Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
– Ехе-хе! – зглибока зітхнув Андрій.
– Знаєте, – без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну, – як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий – як снігом сипне поза спиною.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.