А з усіх боків шумлять вікна – плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце – буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!…
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері.
– Хто такий?
За дверима здавлений голос:
– Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я – тутешній дяк…
Увіходить: сива шапка, пальто – наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері – гарний…
Знайомиться:
– Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому…
Понесло горілкою, разом із тим бачу – в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа.
– Дерій, зажера, заїдливий…
Питаю:
– Не в миру з ним?
– Не любимо й на перехід один одного. Не людина – собака пінява…
Помовчав.
– Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село – з'їсть.
Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком.
Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько – в консисторії, і люди – теж за дяком. Крім того, поблизу – штунда.
– То й що? – питаю.
Осміхається. Помовчавши:
– Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе – вподобали…
Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта.
Інтимно:
– Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то – в монастир на покуту.
– І це було? – заохочую.
– Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся…
– За що?
– Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, – додав він скромно. Зітхнув: – Ех, огидло все це мені до краю.
– То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках?
Підвів голову й серйозно подивився на мене:
– В москалі візьмуть.
Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд:
– А ви самі – якого роду?
Я сказав.
– Умгу…
– А що таке?
– Я – так.
Заспокоївся.
Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно.
Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело – по-бурсацькому.
До мене:
– Ви співаєте?
– Співаю.
– Цю знаєте? – І на всю школу несподівано шугнуло:
Де ти бродиш, моя доля…
Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті:
– У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде?
Я сказав, що горілки не буду пити.
Він не почув чи не зрозумів:
– Що?
– Кажу, що я пити не буду.
– Чому?
– Не п'ю.
Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно:
– Ви – козак?
Сміюся:
– Козак.
– І не будете? – В очах випливає готовий уже ворожий виблиск.
Кажу спокійно й рішуче:
– Ні.
Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає.
– Не треба. Казали – приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе…– Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов.
У порозі спинився, саркастично зажмурив око:
– Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту – плакати не буду.
Ляснув дверима, зник.
Дивлюсь услід.
Химерна якась людина.
III
Андрій Маркевич, старший учитель в школі, – рудий кремезний паруб'яга. Обличчя – червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові – кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.
Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі.
Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів.
До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану.
Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі.
В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна.
Став помічати – мій колега спозирає за мною.
Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда…
Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його.
Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови. Здається, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
Одного вечора чую – легенько стукає в двері.
Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між іншим:
– Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
– Читаю потроху, – неохоче одказую.
– Книжки які цікаві маєте? – прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
– Більше – шкільні підручники.
– Може, до якогось іспиту готуєтесь?
Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
– Так, маю таку думку.
Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
Почервонів. Помовчав.
Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
– Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
Брала нудьга – одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
– Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
– В університет думаєте?
Мовчу.
Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
– Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь…– Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: – Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
– …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні – то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
Щира, гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.